У центрі столиці відкрили меморіальну дошку легендарному розвіднику

Відомостей про Миколу Красовського не так і багато. Народився він у 1871 році в сім’ї київського православного священника. Хлопець не пішов по батькових слідах, а вирішив стати слідчим. Служити почав у 1903 році помічником поліцейського пристава у Ніжині Чернігівської губернії. Із 1908 року працював у Київській міській поліції, упродовж певного періоду виконував обов’язки начальника розшукового відділення.

Тоді він запровадив певні новації, зокрема н догамагався бути відкритішим і ближчим до киян. Почав приймати відвідувачів щоденно з 11 до 13 години у приміщенні розшукового відділення по вулиці Ярославській, 38 на Подолі і у власній квартирі на Маловолодимирській, 20 (нині — вул. Ярославів Вал, 21/20а). Про це навіть написали у довіднику міста. Саме на будинку на Ярвалу і відкрили меморіальну дошку.

Скульптор Олександр Михайлицький відтворив постать полковника із єдиної збереженої світлини. Він зауважив, що багато розмірковував про те, як Микола Красовський вписаний у історію Києва, про те, що він знав кожен куточок міста, любив його.

Микола Красовський брав участь у розслідуванні, мабуть, найрезонанснішої справи у дореволюційній царській Росії, — «справі Бейліса». У 1911 році 13-річного учня Києво-Софіївського духовного училища Андрія Ющинського знайшли убитим. На тілі підлітка виявили колоті рани, трапилося це напередодні єврейського свята Пейсах, тож у скоєному звинуватили єврейську громаду. «Винним» призначили експедитора Київського цегельного заводу Менахема Менделя Бейліса, який нібито здійснив ритуальне убивство. Микола Красовський мав мужність піти проти офіційної точки зору сторони обвинувачення і продовжив розслідування навіть після того, як його звільнили із поліцейської служби. Він встановив, що вбивство не ритуальне, а звичайний кримінал, який цинічно використовували монархісти-чорносотенці. Через розголос і резонанс у суспільстві прокурорам не вдалося довести провину Бейліса.

У березні 1917 року Микола Красовський зголосився на службу до Української Центральної Ради. Його призначили комісаром кримінально-розшукового відділення міліції Києва. Київський кримінальний розшук очолював до червня 1918 року.

За Гетьманату був членом підпільної організації, яка виступала проти присутності австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Був заарештований і засуджений до двох років тюремного ув’язнення, але не просидів й пів року, через зміну влади. Упродовж 1920–1921 років очолював «Інформаційне бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР. Розробив низку нормативих документів, зазначивши, що людина, яка приступає до служби, має бути готовою поставити на перше місце роботу, а не особисте життя.

У документах СЗРУ є згадки про те, що після еміграції українського уряду і військових частин Інформбюро ще упродовж певного часу діяло на території Польщі. Докладної інформації про життя і діяльність Красовського у той період немає. Проте зберігся допис, що у 1934 році під час спроби пробратися на територію України з розвідувальними завданнями органами державного політичного управління на ділянці Ямпільського прикордонного загону було затримано загалом 156 осіб, серед них було і прізвище Красовського. Більшість заарештованих розстріляли. Тож найімовірніше, що така сама доля спіткала і колишнього керівника розвідувального органу Генерального штабу Армії УНР.

«Напередодні відкриття меморіальної дошки переглядав „Літопис Червоної калини“ — видання, яке виходило впродовж 1929–1939 років у Львові. Тоді натрапив на один допис колишнього військового, який розмірковував над тим, що коли „Велика Україна“ буде звільнена від московської окупації, то треба буде повертати пам’ять про українських героїв Визвольних змагань. 60-80 років тому це видавалося чимось нереальним, але сьогодні ми стоїмо біля меморіальної дошки легендарному розвіднику Миколі Красовському. І ми стоїмо поряд із Почесною вартою в одностроях Служби Зовнішньої розвідки, яка ініціювала це встановлення. Ми маємо історичну тяглість і розуміння, що наша СЗР і є та розвідка про яку мріяв Микола Красовський», — сказав співробітник Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд.

У відкритті меморіальної дошки взяли участь представники Служби зовнішньої розвідки України, ГО «Всеукраїнська рада ветеранів зовнішньої розвідки», Українського інституту національної пам’яті, викладачі й учні ліцею-інтернату № 23 «Кадетський корпус» імені Володимира Великого, над яким шефствує СЗРУ, громадські активісти. Захід приурочили до відзначення Дня зовнішньої розвідки України, що відзначали 24 січня.

До 30-ї річниці Незалежності України у київському музеї презентували виставку про історію українського війська.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»