Депутат Київради розповів про перші тижні війни та захист Оболоні

ПЕРШИЙ ОБСТРІЛ ТА НАТОВП БІЛЯ ШТАБУ ТЕРОБОРОНИ

— Костянтине Володимировичу, яким вам запам’ятався ранок 24 лютого?

— На Оболоні, на моєму тринадцятому поверсі, з відкритим вікном було все особливо чутно. Зрозумів, що почалося саме те, чого ми всі боялися. Зателефонували співробітники моєї фірми з аеропорту «Бориспіль». Сказали, що по їхній території завдали ударів. Я, не гаючи часу, забрав до себе доньку, яка жила окремо. І вже о 8:00 ранку був в Оболонській теробороні, де отримав перше завдання — купити жовтий та синій скотч хлопцям на нарукавники.

З кольорами тоді була ще незрозуміла історія: який використовувати першим — жовтий чи синій. Але рвонув в «Епіцентр», набрав повний візок скотчу.

Був епізод, коли з Вишгорода увірвалася ДРГ на бронетранспортерах. Вони промчали шляхопроводом біля «Епіцентру», де спочатку базувалася Оболонська тероборона. Перед входом якраз були тисячі людей у гігантській черзі. Стояли чоловіки на вигляд від 18 до 75 років. Мене тоді злякали не самі постріли, а паніка серед цих беззбройних людей. Цивільні люди, патріотичні, які йдуть захищати батьківщину, і ще не ставши військовими, потрапляють під обстріл…

— Цей епізод, мабуть, ще довго переслідуватиме вас …

— Так. Я розумів, який ризик вони на себе беруть. Але й іншого виходу ні в кого немає, всі мусили вистояти. У той момент особливо була помітна різниця між військовими з досвідом та новобранцями — як між професійним спортсменом та любителем, що вийшов у двір на тренування.

Мені було страшно за цивільних. А от тероборонівці моментально зреагували й відкрили вогонь у відповідь по ДРГ. Вороги пролетіли повз нас, їх спалив підрозділ СБУ далі по вулиці.

Потім почали підвозити та роздавати зброю, людей записувати, формувалися роти. Скажу відверто: до початку лютневого вторгнення тероборона формувалася тяжко. Я їм допомагав з кінця січня. Тоді потреба була у меблях, оргтехніці. Знайшли меблі, зі своєї компанії завіз їм комп’ютери, мої співробітники допомогли мережу налагодити. Тоді в Оболонському батальйоні тероборони було всього 20 людей, а 27 лютого — вже понад тисяча. Їх потрібно було укомплектувати, одягнути, взути — колосальне завдання. А тим часом ворог стояв уже в Бучі. І поряд із Києвом, з Оболонню. Офіцери тероборони та волонтери виклалися на 300 відсотків. Ми бігали по магазинах, скуповуючи форму та все необхідне.

«ЗА ДОБУ „ЗАХОДИЛО“ ПО 100-150 ТИС. ГРН»

— Кияни долучалися коштами?

— Так. Я відкрив свою картку для збору грошей і в мене за добу «заходило» по 100-150 тисяч гривень від друзів, знайомих. Щодня робили закупівлі — від трусів, шкарпеток, бронежилетів, форми, коліс на транспорт, медикаментів… Мої співробітники та помічники стояли у чергах, закуповуючи необхідні ліки. Таким був початок березня.

До тероборони потрапили не всі бажаючі, бо є чітка логістика в армії. На Оболоні мав бути батальйон з певною чисельністю, виходячи із кількості штатних офіцерів. Розширяти штат до нескінченності не можна — буде втрачена керованість, управління. У нас і так батальйон більший за чисельністю, ніж в армії.

Згодом ми з командою — Аннабелла Моріна, Віталій Жадобін, Ігор Райков, за підтримки голови Оболонської РДА Кирила Фесика — почали займатися фортифікацією, зміцненням району. Усі блокпости спочатку оснащували лотками із Почайни.

— Оболонський пісок, який був притчею во язицех й усім дошкуляв, став у великій пригоді у важкий час…

— Так. Є на Оболоні дуже активні люди, які до війни займалися громадською роботою, волонтерством. Сформувалося таке ком’юніті, що можуть швидко зреагувати. Вони вийшли на мене, мовляв, дай чимось допомогти. Закупив мішки, лопати, кинули клич по оболонських групах, і щодня виходило до 70 людей на пляж поряд з Оболонською набережною та вантажили пісок у мішки. А потім ми розвозили це все по точках.

Працювали зі штабом тероборони: військовий інженер давав завдання, які блокпости вимагають негайного забезпечення, і ми, комунікуючи з ротними та взводними, формували щодня до 3 тисяч мішків. Усього ж набрали 35 тисяч мішків піску за кілька тижнів. Усю Оболонь й не тільки, де було потрібно, зміцнили.

Це була чудова історія, коли десятки людей працюють: матусі з дітьми з совочками, дідусі білобороді, літні жінки. У кожний мішок вкладалася якась енергія захисту міста. Коли все зробили, хлопці почали ображатись: давайте ще зробимо, ворог ще від Києва не відійшов.

— Як змінилися ваші будні на четвертий місяць війни?

— Зараз я займаюся волонтерством, але вже не в тому обсязі, як у березні-квітні. Тоді все було дуже критично потрібне для ТрО. Сьогодні більшість питань вирішує сама армія, як і повинно бути. А в перші дні навали наш Оболонський батальйон тероборони був за кілометр від ворога. Без бронежилетів, без медицини, розгрузок. Спочатку їм навіть їсти не було чого.

Ми з донькою їздили до «Сільпо» купувати продукти, воду, трохи сама мережа «Сільпо» допомагала. Наші оболонські кафешки безплатно годували, бо не було їжі. Ми не просто так покинули тероборону, а тому що забезпечення більш-менш налагодилося. Зараз ця історія розвивається іншим шляхом й волонтери концентруються на інших речах.

— До речі, як вам вдалося вивезти сім’ю?

— Це було непросто. Вони не хотіли виїжджати. Останньою краплею були події 6 березня, коли ми змогли у буквальному сенсі витягти з Бучі мого брата з сім’єю.

У той день вони вийшли з окупованого міста пішки, подолавши понад 20 кілометрів, із дитиною на руках. Тоді я возив своєю машиною людей від переїзду у Романівці до безпечного місця у Коцюбинському.

Коли брат розповів, що коїться у Бучі, я поставив рідним ультиматум. У мене в квартирі тоді жили вже всі родичі та мама з хворими ногами. Кажу їм, що з 13 поверху, якщо щось трапиться, на руках їх не винесу й відправив всіх в евакуацію в безпечніші місця.

Дружину з донькою вивіз машиною до Івано-Франківська. А звідти до Києва забирав бійців-добровольців зі Свободи та Правого сектора. Коли прощалися, пролунав вибух — Франківськ обстріляли ракетами. Всім стало зрозуміло, що будь-які слова про безпеку марні.

У той момент, напевно, всі ми усвідомили: загинути можна скрізь, але треба їхати та працювати.

«У БЕРЕЗНІ МЕНІ БУЛО МОРАЛЬНО ЛЕГШЕ»

— Які відчуття у вас нині, після пережитого напруженого періоду?

— Зізнаюся, що мені зараз не вистачає дій. Сказав знайомому військовому, що у березні мені було морально легше ніж зараз. Тоді точно знав, для чого потрібен, що роблю, і яку користь приношу. Власна ефективність заряджала мене енергією, я навіть не пам’ятав, що напередодні війни на щось хворів.

Бачив, як кожна година нашої з командою роботи потрібна військовим. А потім цей спад… Йде війна, а я ніби не при справі. Ось це почуття тяжке, і я не можу вийти із цього стану. Розумію, що треба допомагати, щось робити, адже війна розпалюється, стала важчою, побільшало втрат. І у нашої команди таке саме почуття.

Ігор Райков не витримав, підписав контракт і пішов на фронт. Він чудовий менеджер, у нього власна девелоперська компанія, але то все не про сьогодення. Аня (Аннабелла) Моріна рвалася у Маріуполь, й до Запоріжжя вона таки доїхала. Добре, що її далі не пустили.

«МІСТО ПОТРІБНО УКРІПЛЮВАТИ»

— Принагідно спитаю у вас, яка доля проєкту рішення щодо перейменувань у столиці?

— Щодо ініціатив Київради з перейменування, то, безумовно, потрібно очистити місто від радянських пропагандистських назв і над цим нині працюють фахівці та Комісія з перейменувань, яка готує обґрунтування по кожній з 600 назв вулиць та станцій метрополітену.

— Які ініціативи конче потрібні місту зараз?

— На мою думку, одне з найважливіших рішень, яке потрібно сьогодні ухвалювати, стосується укріплення, фортифікації міста. Це глобальне питання, на яке зараз будівельники та урбаністи не мають відповіді. Тому що 70 років поспіль ніхто у світі не планував укріплених міст.

Ще після війни зводили будинки з надійними сховищами. Коли зіштовхнулися з фортифікацією Оболоні, зрозуміли, як важко зловити баланс між тим, щоб місто могло жити в умовах оборони і водночас забезпечувати проїзди вулицями, мостами. Вважаю, що потрібно готувати рішення, що дозволить за потреби швидко облаштувати всі міські лінії оборони. Звичайно, це прерогатива військової адміністрації, але й депутати могли б продемонструвати політичну зацікавленість у цій роботі.

— Яким питанням ще варто приділити увагу? До чого готуватися?

— Міста України дуже скоро зіштовхнуться з питанням матеріального забезпечення. До кінця не зрозуміло, які субвенції зможе надати держава. Зокрема, й Києву. Через воєнний стан й пільги для бізнесу, що й справді «лежить низенько», податків збирається дуже мало. Місцеві бюджети просто «в ауті». Якщо подивитися уважно — перемістилися сотні тисяч людей, в тому числі й бюджетників, водночас Київ та інші міста — працюють.

Можливо, є сенс спростити якісь бюрократичні ланцюги на місцевих рівнях та на рівні держави? Тому що при економічній ситуації, яка складається, утримувати все те, що ми утримували до війни, буде складно. Нам треба готуватися до важких часів…

Вечірній Київ» повідомляв, що нині на Оболоні грабують фортифікаційні споруди, які ще потрібні місту і є його власністю. Злодії розкрадають блокпости й навіть примудряються вивозити протитанкові їжаки.

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»