У Києві попрощались з Максимом Мединським — журналістом, лейтенантом ЗСУ
Максим Мединський захищав Україну у 2014-ому, а після широкомасштабного вторгнення рф знов пішов на фронт. Він загинув 7 травня, під артобстрілом в Харківській області.
Є звістки, які ніби оглушають. Виникає відчуття порожнечі і мільйон запитань: чому? Так зазвичай сприймається втрата близьких людей. Але в наш час близькими люди стають не стільки по крові, а по духу. Причому на з’ясування світоглядних позицій не доводиться витрачати багато часу. Погляди людей світла відчуваються одразу — з перших же слів та вчинків.
«Боже, це ж наш однокурсник, Макс…», — почула я вдома від племінниці. Подивилась у фейсбук і миттєво згадала студента, який приходив у редакцію.
«Він на всіх фото усміхнений, точно такий був і в житті. Я проходила повз інститут і там та сама лава, біля якої ми всі збирались перед парами… Щоб бути усміхненим до людей, треба мати багато внутрішньої сили і щедрості. Ти ж ділишся з ними теплом і підтримуєш так. Це не кожному до снаги», — поділилась спогадами ще одна однокурсниця Максима Мединського.
Максим Мединський — журналіст і лейтенант ЗСУ, 95 ДШБ, заступник командира роти. Він — з родини військового журналіста. Напевно звідти у нього всі ті риси, які для багатьох є недосяжними. Піти у 25 років на фронт, коли Донбас вже перетворився на рану, що не загоюється і відбирає молоді життя, таке під силу лише людині з переконанням: моє місце зараз там.
«Боятися нормально, хвилюватися про рідних теж. Але не піти не можна. А як інакше? Хто повинен це зробити? Завжди є що втрачати. Але важливо не лише боятися втрат, а й захищати своє», — згадує його пояснення щодо служби у ЗСУ теж однокурсниця, Христина Кулаковська.
«Ти був найсвітлішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала! З першого курсу жодного разу не бачила, щоб ти кинув у чийсь бік осуджуючий погляд чи криве слово. Навіть повернувшись з війни у 2014 му згадував про орків з якоюсь іронією і здавалося ніби навіть жалістю, але без злості!» — пише Рося Ларіна
Спогади друзів та викладачів студентських років — такий камертон, який не схибить. Він показує, як той ідеалізм, що є «повітряною подушкою» юності, або втрачається, або дає можливість набрати висоту.
Його батько написав, що роки роботи Максима у пресслужбі Мінінфраструктури — виявились найбільш вдалими й подякував всім, хто був з ним поруч.
А його колишній шеф, ексміністр Володимир Омелян виклав кілька фото і поділився щемними спогадами.
«Він був чудовим журналістом, творчим і зосередженим, і пішов добровольцем у першу війну і в перший же день нового російського нападу зголосився до війська. Він знав, що Велика Війна буде. І жодної миті не сумнівався, що це буде наша Перемога. За яку був готовий віддати і віддав власне життя. За Україну і за кожного українця!» — написав Володимир Омелян.
Він вдруге пішов на війну, яку-таки розв’язала росія 24 лютого 2022. Вдома залишилась дружина Тетяна і 3-річна донечка Аліса, яка для Максима стала центром Всесвіту. Він написав у фб: «Мій сенс життя в доньці, вона головне…» “ Я готовий іти на війну, бо не хочу, щоб вона жила в совку.»
«Величезне Вам дякую від всього нашого відділення за такого мужнього сина, воїна… за два місяці ми стали друзями, Макс був гарною людиною, кожного дня збиралися навколо його… читав нам новини, був нашим замполітом) назавжди залишиться в нашій пам’яті… Спочивай, брате… Царство Небесне та низький уклін тобі…» — написав батькові Максима, Сергієві Мединському, воєнний побратим сина, Денис Склярук.
Відповідь батька вражає: «Денис Склярук дякую, повертайтеся всі додому живими та з Перемогою, Сергій Мединський».
Оксана Мединська, його сестра згадала слова, які визначають особистість брата і зрештою — його долю: «Мені ніколи не було страшно втратити своє життя, лише боявся втратити його якось по-дурному. Тому не стояло питання: йти на війну чи ні. У моїй країні війна, отже я маю її захищати».
Оксана написала в день прощання: «Максим загинув, не по-дурному, захищаючи свою країну, під артобстрілом в Харківській області».
Ніхто не знає скільки йому відміряно Богом земного життя. Втім, як його прожити — вибирає кожен сам.
«Як це так, друже?!
Я завжди ставив тебе у приклад.
Бо щиро вважав саме тебе взірцем Українця нашої майбутньої України.
Бо її повинні відбудовувати такі, як ти.
Сміливі, розумні, освічені, добрі, свідомі, креативні, принципові.
Наші діти, Україно», — написав на сторінці Максима Сергій Биковський. Слова, якими можна звернутись до кожного з цього сильного молодого покоління воїнів.
Дякуємо за все, Максиме…
*** *** *** ***
У Києві попрощались з бійцем, журналістом Олександром Маховим.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»