Київ прощається з відомим «кіборгом» Русланом Боровиком. ФОТО

Тіло Руслана Боровика зустрічали на колінах. Фото: Олексій Самсонов
Тіло Руслана Боровика зустрічали на колінах. Фото: Олексій Самсонов

Життя бійця обірвалося на 41-ому році…

Надійний, усміхнений, зі світлом в очах та Україною в серці — таким його знали рідні та колеги, таким він запам’ятався і нам. Захиснику Русланові Боровикові 19 квітня виповнилося 41. За кілька днів після свого дня народження — він загинув у боях за Україну.

Похорон Руслана Боровика

Сьогодні кияни провели його в останню дорогу. Відспівували Руслана у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Близько 11:00 тіло Героя привезли до храму. Труна була вкрита синьо-жовтим стягом.

З величезними оберемками квітів попрощатися із бійцем прийшли близькі, побратими та колеги із Київського міського центру АТО, де він працював… Від керівництва міста була заступниця голови КМДА Марина Хонда.

Усі в один голос говорили: повірити в те, що Руслана більше немає з нами, що без батька залишилися двоє чудесних донечок, — несила.

«Як тепер уявляти Перемогу та парад без Руслана, який крокує по Хрещатику з прапором? Як тепер фіксувати сучасну історію без його світлин? Просто жалію, що так мало часу знаходилось, щоб наспілкуватись. Його позитив і внутрішнє світло завжди при зустрічі відкривало всередині щось найкраще…», — написала у своєму фейсбуці журналістка Андріана Біла.

«Болить… Чому забирають найкращих? Руслане, ти ж обіцяв берегти себе…», — пише Юлія Цепун, колега Руслана із Київського міського центру допомоги ветеранам АТО.

Руслан Боровик відомий і як військовий, і як фотограф, нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Навіть під час важких боїв він знаходив можливість зробити кілька кадрів на пам’ять. Друзі згадують його як розсудливу, добру та глибоку людину. Руслан завжди був готовий простягнути руку допомоги та був справжнім патріотом України.

Служив за контрактом у ЗСУ, двічі брав участь місіях в Іраку у 2004–2005 роках. Після звільнення зі служби 12 років працював у банку інкасатором.

Був учасником Революції Гідності, опісля вболівав за Музей Майдану, був партнером низки заходів і хотів, щоби пам’ять про боротьбу українців за вибір та свободу не згасала.

У 2014 році мобілізувався до лав Збройних сил України, служив у 90-ому батальйоні на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади (нині ДШВ) на посаді гранатометника. Зайшов у новий термінал ДАП 30 листопада 2014 року. Був поранений. У 2015 році випустив фотоальбом «ДАП» з його світлинами. Завдяки Русланові збереглися світлини загиблих «кіборгів». Книжка фотографій Боровика «ДАП» стала першою вагомою збіркою знімків із передової.

Потім Руслан працював у Київському міському центрі допомоги ветеранам АТО при КМДА, де допомагав таким самим ветеранам та займався спортивною реабілітацією. Координував культурно-просвітницькі проєкти Центру.

Восени минулого року ми разом з Русланом готували короткі історії до Дня захисників і захисниць України. Ось як він тоді розповідав тоді про свій бойовий шлях:

— За свої 40 років побачив дві війни — в Іраку та в Україні. І якщо до Іраку йшов через відсутність роботи, то до російсько-української війни долучився свідомо.

Ще під час Революції Гідності, допомагав грошима, ліками та одягом активістам. А одразу після анексії Криму, пішов захищати кордони України у складі 95-ї бригади. До двох місяців ми були в резерві й постійно питали, коли нас відправлять на передову. Пам’ятаю, як один знайомий полковник мені сказав: «Не хвилюйся, на твій вік війни вистачить. Все тільки починається…» Я запам’ятав ці слова…

Нарешті після резерву нас відправили у Костянтинівку, на Донеччину. Жили в наметах на базі колишньої психіатричної лікарні, поруч був чинний морг. Після цього відправили обороняти Донецький аеропорт.

Побачене там важко забути. Всюди обстріли, поранені та загиблі. Згадую, як повз мене біг хлопець із відірваною рукою, яка все ще висіла у рукаві зимової куртки.

Поранених було багато і всі вони потребували допомоги. Але забирали до шпиталю не всіх. Якщо рана важка — по тебе відправляли техніку, яка відвозила на базу. Якщо ж легка — йдеш сам, або у супроводі людини, яка може допомогти.

Вкінці 2015 року наш батальйон демобілізували і я приїхав додому. Війна не залишила мене цілим — був поранений у ногу: куля зачепила нервові клітини, також був контужений і через це майже не чую на ліве вухо. Мушу зараз підтримувати здоров’я ліками, та це не біда — головне, що я живий!

Після війни нелегко знайти себе в цивільному житті — деякий час працював в готелі та сімейним водієм співака Олега Скрипки. А нині займаюсь патріотичним вихованням та спортивною реабілітацією військових у Київському міському центрі надання допомоги учасникам АТО. Радію життю і тому, що зміг його зберегти.

***

Поховали бійця на Берковецькому кладовищі поруч з побратимами з 90-го окремого аеромобільного батальйону.

Редакція «Вечірнього Києва» висловлює щирі співчуття рідним Руслана. Розділяємо Вашу втрату і сумуємо разом з Вами.

Вічна пам’ять! Герої не вмирають…

Олена ПЕТРИШИН, фото Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»