Ми не могли інакше: київські захисники та захисниці про свою війну

Київські ветерани, які від 2014-го на різних позиціях воювали на сході України. Фото: Борис Корпусенко
Київські ветерани, які від 2014-го на різних позиціях воювали на сході України. Фото: Борис Корпусенко

У спецпроєкті до Дня захисників і захисниць України розмовляємо із ветеранами, які воювали на сході, — про найгостріші спогади, бойовий досвід та розвиток подій на Донбасі у теперішній час.

Руслан Боровик

Руслан Боровик, у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади:

— За свої 40 років побачив дві війни — в Іраку та в Україні. І якщо до Іраку йшов через відсутність роботи, то до російсько-української війни долучився свідомо.

Ще під час Революції Гідності, допомагав грошима, ліками та одягом активістам. А одразу після анексії Криму, пішов захищати кордони України у складі 95-ї бригади. До двох місяців ми були в резерві й постійно питали, коли нас відправлять на передову. Пам’ятаю, як один знайомий полковник мені сказав: «Не хвилюйся, на твій вік війни вистачить. Все тільки починається…» Я запам’ятав ці слова…

Нарешті після резерву нас відправили у Костянтинівку, на Донеччину. Жили в наметах на базі колишньої психіатричної лікарні, поруч був чинний морг. Після цього відправили обороняти Донецький аеропорт.

Побачене там важко забути. Всюди обстріли, поранені та загиблі. Згадую, як повз мене біг хлопець із відірваною рукою, яка все ще висіла у рукаві зимової куртки.

Поранених було багато і всі вони потребували допомоги. Але забирали до шпиталю не всіх. Якщо рана важка — по тебе відправляли техніку, яка відвозила на базу. Якщо ж легка — йдеш сам, або у супроводі людини, яка може допомогти.

Вкінці 2015 року наш батальйон демобілізували і я приїхав додому. Війна не залишила мене цілим — був поранений у ногу: куля зачепила нервові клітини, також був контужений і через це майже не чую на ліве вухо. Мушу зараз підтримувати здоров’я ліками, та це не біда — головне, що я живий!

Після війни нелегко знайти себе в цивільному житті — деякий час працював в готелі та сімейним водієм співака Олега Скрипки. А нині займаюсь патріотичним вихованням та спортивною реабілітацією військових у Київському міському центрі надання допомоги учасникам АТО. Радію життю і тому, що зміг його зберегти.

Наталія Шеберла

Наталія Шеберла, офіцер-психолог у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді:

— Я родом з Луганська. Тож була серед тих, хто першими побачив початок війни. Спершу думала, що це лише сутички, які нічим серйозним не закінчаться. Але коли мої сусіди почали вбивати один одного, зрозуміла: війни не оминути.

У 2014-ому пішла у добровольчий батальйон «Азов», де була діловодом. Пізніше перевелась у «Правий сектор», а з 2017-го по 2020-й — виконувала обов’язки офіцера-психолога в 79-й бригаді.

Психологічна допомога на війні не менш важлива, ніж роль лікарів чи бійців. У людей мільйон думок в голові та бажання виговоритись про побачене. Хтось вбиває та не може через це спокійно спати, в когось на очах вбили побратима, а комусь — просто не вистачає уваги.

Доходило навіть до такого, що через сварку військового з нареченою перед від’їздом на фронт той ніяк не міг зібратися та обороняти. Усіх треба послухати, усім треба дати пораду й банально приділити увагу.

Після повернення до цивільного життя, мої почуття до справедливості загострились, як і огида до людей, які залишились осторонь.

Андрій Музика

Андрій Музика, боєць 92-ї окремої механізованої бригади:

— Коли почалась війна на сході, одразу вирішив для себе: не зможу залишатись осторонь. І в 2014-ому сам прийшов у військкомат проситися на передову. Загалом мій бойовий шлях тривав близько року. Зокрема, брав участь у боях в місті Щастя, на Луганщині.

Минулого вже трохи часу, але я й досі пам’ятаю тогочасні події — все було нестабільно, ніхто нічого не знав, прожив день і вже добре. Ми часто з книг чи фільмів побіжно щось пізнаємо про війну, проте, коли зустрічаєшся із цим сам на сам, все набагато страшніше. Особливо, коли дізнаєшся про загиблих товаришів, про взятих у полон.

Водночас можу впевнено сказати, що не бачив більшої згуртованості в житті, ніж на полі бою. Ще під час навчань цей бойовий дух не такий помітний — всі тільки знайомляться між собою, адаптуються. Але коли приїхали на передову, то одразу відчувалась ось ця підтримка побратимів. Минуло вже шість років, а ми й досі спілкуємось і підтримуємо тісні зв’язки.

Мене часто запитують, які події війни найчастіше згадую. Ще раніше визначив для себе, що все моторошне і болюче залишу десь там, а з собою заберу тільки веселі моменти, спільні вечори, жарти — якби не це все, то й справді можна було б десь втратити розум. А так — ми намагались всіляким способом не упускати руки і підтримувати один одного. Зрештою, не маю, на що нарікати, бо повернувся з війни здоровим, а ту легку контузію, яку пережив, й рахувати певно не варто — це найменше, що могло тоді статися. Хоча, не буду лукавити, спина часто дається чути.

Інколи себе запитую, чи готовий зараз піти на війну. Чесно кажучи, у тих умовах, в яких зараз ведеться боротьба, мабуть, ні. Втім, якщо на сході ситуація загостриться, то, звісно піду. Чому? Бо не зможу інакше. Війна не закінчується нагородами на грудях, які нам вручають — війна закінчується перемогою. Вірю, що так і буде.

Сергій Бережний

Сергій Бережний, служив у 73-ому морському центрі СпП імені кошового отамана Антіна Головатого:

- Піти на передову було моїм добровільним рішенням. У той час події в країні складались таким чином, що, здається, не залишали іншого вибору.

Коли ти опиняєшся там, в тебе не має багато часу, щоб аналізувати побачене та свої переживання з цього приводу. Є завдання і їх треба виконувати. Уся бойова група злагоджено працює на спільний результат. Звісно, у таких умовах важко не здружитись (сміється, — ред.) На війні чужих немає. Адже ви постійно разом, знаєте, хто про що думає, в кого що на серці, хто що любить, хто в чому найкращий спеціаліст. Там ви стаєте великою сім’єю, а після демобілізації продовжуєте підтримувати тісні та теплі стосунки.

У спогадах зараз намагаюсь розмежовувати мирне життя і фронтовий досвід. Бо змішуючи в одне, у вас не залишатиметься шансів нормально жити. А життя ж триває! Якщо боєць має потребу, то може звернутись до психолога. Але, якщо відчувається в силах пережити ситуацію, то, на мій погляд, зайвий раз нагадувати собі про травми не треба.

Мене турбує, що як і раніше стратегічно керівництво держави не приймає жодних рішень. Я прихильник відомої думки: для того, аби перемогти, потрібно наступати. І вважаю, що ми повинні повернути собі своє. Нині нам треба напрацювати свій «план Барбаросса».

Бо коли в новинах чуємо, що «сьогодні все спокійно, лише два обстріли», то маємо розуміти, що насправді там все ще триває війна. І цей умовний спокій — це зовсім не той спокій, до якого ми звикли. Спокій настане тоді, коли періодично не виникатиме бажання знову піти на війну: незалежно від того: заплатять мені за це гроші чи ні — це мій обов’язок.

Ця сторінка мого життя чітко показала мені, наскільки важливі в житті кожного з нас міцні взаємини. Зараз у моєму колі фактично лише побратими, втім я точно знаю: щоб зі мною не сталось, де б я не опинився, бойові товариші завжди мене підтримають та допоможуть. Можливо, фронтовий досвід і забрав у мене трохи спокою та мирних днів, проте дав неоціненне — друзів, до яких не страшно повертатися спиною.

Сергій Купрієнко

Сергій Купрієнко, водій військової техніки у 25-й повітрянодесантній бригаді:

— На війну пішов добровольцем у 2014 році. Дружині вдома сказав, що на роботу повістка прийшла, а на роботі — що вдома отримав.

Мені 50 років, а на війні більша частина — це молоді хлопці, на яких вдома чекають грудні діти. Завжди казав собі: «Добре, в мене вже діти дорослі, але ж у тих юнаків ще життя попереду!?» Та попри це всіх їх бентежила окупація наших територій. Вони аж ніяк не могли сидіти, склавши руки — треба було обороняти.

Як людина із досвідом водія, просився керувати технікою. Мене зарахували до складу 25-ї бригади. Але на війні посад немає — робили все: копали, готували, обороняли.

Смертей було багато. Серед вбитих був і мій 35-річний командир взводу Олександр Ковтун. Його кулею в шию застрелив снайпер в Авдіївці. Шансів вижити не було. Він помер зі словами на вустах: «Тільки мамі не кажіть…».

Зараз про війну згадую лише хороше, поганого було й так вдосталь. Найбільше у цивільному житті дивує реакція громадян на бойові дії на Донбасі. Вони живуть у постійному комфорті та й гадки, здається, не мають, яка ціна цьому всьому. Ніби війна десь в Африці, а не в Україні.

Ірина Йосипенко

Ірина Йосипенко, військовий медик у 129-ому батальйоні територіальної оборони:

— Понад 20 років я лікую пацієнтів у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги у відділенні політравм. У 2014 році після цілодобових змін поспішала не додому, а на Майдан — допомагати пораненим. А після анексії Криму, у свою обідню перерву прибігла до військкомату записуватись добровольцем.

Тоді черга майбутніх військових тягнулась з вулиці аж до другого поверху. Але в мене не було часу чекати, тож спитала, куди звертатися лікарям. На диво, біля столу, де записували медиків, було порожньо. І я була серед перших, хто визвався бути медиком на передовій.

Рідні не розуміли мого вчинку та постійно питали: «Навіщо тобі воно?». Проте всередині себе постійно чула: «Гинуть люди. Я ж їм можу допомогти!»

У 2014 році пішла добровольцем на фронт у складі батальйону імені Кульчицького, де надавала медичну допомогу військовим у польових умовах. Волонтерила у Вуглегірську, під Дебальцевим та в Станиці Луганській. Постійно бігала з великою сумкою, в якій були усі необхідні хірургічні приладдя.

А у 2016-ому демобілізувалася та повернулась до цивільного життя. Довго не витримала вдома і цього ж року пішла на війну знову. Але вже у складі Першого добровольчого мобільного госпіталю (ПДМШ).

Складно сказати, скільком людям допомогла, та й не рахувала — цілі інші були. Пам’ятаю, як привезли пораненого, у якого після вибуху не було ока, частини кісток черепа та кінцівок. Його збирала по «частинках». Після того, як той прийшов до тями, розповів, що у момент вибуху не відчував пекельного болю, а навпаки — летів немов на хмаринці.

У повсякденному житті мене дивує легковажне ставлення деяких громадян до російсько-української агресії. Їх чомусь побутові чи любовні проблеми хвилюють більше, аніж те, що коїться в країні. А це, до слова, один з вагомих факторів розвитку посттравматичного стресового розладу у бійців. Адже в їхній голові постійно лунає: «Я захищав вас та був за крок до смерті у той час, коли ви вирішували, в якій країні відпочити влітку…»

Володимир Сергієвський

Володимир Сергієвський, служив у складі 26-ї окремої артилерійської бригади:

— У 2012 році я тільки звільнився зі строкової служби в армії, а вже у наступному, 2013-ому, в країні почались заворушення. Я давав присягу українському народові, тому навіть у такому молодому віці, а мені тоді ще не було й 20-ти, відчував, що маю захищати землю. Спочатку мене усі відмовляли, говорили, що у тебе старенькі батьки, подумай про них, ти в них один. Але після того, як двох знайомих привезли «вантажем 200» до Києва в один тиждень, вирішив: досить, треба їхати.

До слова, народився я в Луганській області, і лише в 11 років переїхав із сім’єю до Києва. Думав собі, як так, що я здоровий хлоп, козак, сиджу тут поки інші там воюють. Дочекався повістки, хоча на той час вже мав трохи зібраних речей — берці, якась флісова кофта, старенькі військові штани… Так і почався мій бойовий шлях.

Я був під Дебальцевим, в Щасті, Станиці Луганській. Загалом воював на сході у 2014-2015 роках. На щастя, волею долі мені вдалось повернутися живим додому. Хоча перших два тижні взагалі не виходив з квартири, навіть не знаю чому. Мені тоді було всього 21 рік, можливо, я не всього усвідомлював. Але коли вийшов, то просто бродив вулицями і гуляв. Пригадую ще на блок-пості мріяв прогулятись парком «Перемога» — подивитись ще раз на ці каштани, кургани. Тоді усвідомлював, що можу більше цього не побачити.

Минулому вже трохи часу, але все пережите не забувається. Війна залишила спогади, які дуже хочу забути, але не можу… Дещо можу згадати лише з побратимами, про дещо й зовсім не говорю.

Фронтовий досвід змінив мене, мій світогляд. Я не хочу лицемірити: до війни вірив у братерство слов’ян і слов’янський дух. Але пережиті події дали чітке усвідомлення, що жодної рівності чи братерства немає, є лише — свій до свого по своє. Наша земля скроплена кров’ю тисячі українців, щоб ми вільно жили тут. Щоб в кожного тут був свій куточок, щоб в кожного тут було майбутнє. І я народився на цій землі, їм з цієї землі, хочу, щоб тут жили мої діти та онуки, хочу прожити життя тут і померти, а тому мушу боронити її, бо вона дорога мені.

Я часто чую критику в бік війни, але треба прийняти, що це вже наша реальність. І час до часу задумуватись, що все-таки добре, що тобі на покрівлю не прилітає 152 калібр… І завдяки кому це вдається.

Нині мене тішить, що ветеранське суспільство дуже організоване, завжди готове прийти на допомогу усім, хто її потребує: демобілізованим, які тільки повернулись; родинам, які втратили на війні близьких; дітям, які залишились.

Безумовно, зараз би також пішов на війну. Якщо мій народ обирає шлях боротьби за Незалежність, я буду йти поруч, бо не можу зрадити ані своїй присязі на вірність українській землі, ані собі самому.

Дмитро Березенський

Дмитро Березенський, технічний спеціаліст у 112-й окремій бригаді територіальної оборони:

Похід на війну для мене почався з подій на Майдані. Я добре розбираюся у транспортній техніці, тож як волонтер забезпечував транспортування різних засобів під час Революції Гідності. Вкінці 2014 року вирушив на фронт у невеликій групі технічних спеціалістів, аби приводити до ладу військову техніку.

Психологічно я не був готовий до війни, так само як і технічно до цього не була готова країна. Спали мало, працювали багато.

Ми мільйон разів можемо казати, що живимо в безпечній країні, але коли в дім приходить війна, то треба збирати волю в кулак та обороняти тим, що маємо. А ми мали застарілу техніку. Та й з цим давали собі раду та воювали.

Зараз, вважаю, маємо зосередити увагу не лише на зовнішньому ворогові, а й на внутрішніх суперечках, які сіють розбрат і шкодять нашій єдності. Лише, коли об’єднаємось по-справжньому, зможемо перемогти окупанта і повернути свої території. Понад 30 років тому ми отримали велику країну, яку розікрали та розсварили. Політично ми не достатньо сформовані. Проте в нас є шанс отримати те, чого прагнемо. Бо в нас є сила волі та велике бажання перемоги. Пам’ятаймо, що воювати можна не лише на передовій, а й тут в тилу — гідно виконувати свою роботу, виховувати свідомих дітей, бути порядними та із розумінням ставитись до тих, хто поруч.

Богдан Котляр

Богдан Котляр, захищав Україну у складі 24-ї механізованої бригади імені короля Данила:

— Стан в країні у 2014-ому змусив мене самостійно визватись на фронт. Було важко миритися із тим, що відбувається, і не приймати в цьому участь. Не знаю, як можна залишатись байдужим до захоплення країни, неприхованої руйнації — для мене це так само важливо, як і сім’я. Щоб ви робили, якби хтось прийшов у ваш дім, кинув речі на ваше ліжко і почав раз за разом вбивати ваших рідних? Риторичне питання, мабуть.

Спочатку пройшов вишкіл, а тоді вже попав на фронт. Звісно, коли вперше зіштовхуєшся із війною, відчуваєш страх. Ти боїшся за своє життя, але водночас маєш відповідальність і обов’язок, які тобі не дають здаватися.

Я був санітаром, тобто моє завдання було вийти, надати хлопцям першу допомогу і вивезти з-під вогню. Дивно, але навіть до таких подій з часом звикаєш і перестаєш так гостро реагувати на побачене. А в критичних моментах думаєш лише про те, що не зміг врятувати. Тобто, відчуття вини є і це, мабуть, теж нормально. Водночас не помічав за собою озлобленості. Натомість мав — та й маю — лише бажання захищати країну. Не дати її зруйнувати, зупинити окупантів.

Війна змінює тебе. І ці зміни важко не помітити. У мене змінився світогляд, хобі, зокрема, тепер маю велику цікавість до військового напрямку, хочу розвиватися в цьому. Адже загострення на передовій рано чи пізно точно буде — питання лише коли. До цього моменту треба підготуватись, аби змогти у, підозрюю, значно складнішому конфлікті захистити себе та державу.

Для мене найкращий захист — це наступ, тому стратегічно лише у такій тактиці бачу нашу перемогу.

Водночас тут, у тилу, ми також не можемо залишатися осторонь. І маємо розгортати інформаційний штаб та розповідати дітям про те, що відбувається в країні. Бо маю доньку шкільного віку і орієнтуюсь в шкільній програмі. Мене, як батька, дивує, чому школярам про це не розповідають так, як мають розповідати. Напевно це питання до освіти в цілому. Я не проти, аби моя донька освоїла і військову справу. Навіть попри те, що вона дівчинка. Бо людина, яка орієнтується у цьому, зможе захистити себе і людей поряд.

Про те, що свого часу обрав такий шлях, зовсім не шкодую. Єдине, шкодую, що це не почалось раніше, коли був молодшим, більше сил мав. Водночас, зараз більше знаю і, можливо, більш розважливий. Ці якості також важливі. Вітаю побратимів зі святом. Вірю в перемогу!

Олена ПЕТРИШИН, Даша ГРИШИНА, фото Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»