У селі Бузова окупанти бомбили школу, в якій ховалося 135 дітей

Клас у середній школі с.Бузова після деокупації. Фото: Ольга Скотнікова
Клас у середній школі с.Бузова після деокупації. Фото: Ольга Скотнікова

Зруйнована прямими обстрілами середня школа у селі Бузова на Київщині була однією з найкращих в області.

«У кожному класі — інтерактивна дошка, ми — серед перших за рівнем знань учнів та за обладнанням по всій Київській області», — розповідає Сергій Харитончик, директор середньої школи в селі Бузова на Київщині. Він веде за собою з поверху на поверх, з класу в клас.

Якщо заплющити очі, то розповідь директора нагадує супровід екскурсії по сучасній, яскравій новій українській школі.

Сергій Харитончик — директор середньої школи у с.Бузова на Київщині. Фото: О.Скотникова

Біля ґанку ще стоїть погруддя Кобзаря, й пробиваються весняні квіти. Але ростуть вони на не скопаній після зими землі, а на купі битого скла, уламків бетону та цегли… Тут все віддає драмою, яка розігрувалась якийсь місяць тому.

Біля входу в приміщення — лежить розірваний снаряд. З маркуванням армії рф. Далі, у класах, кабінетах та коридорах — вже, як кадри з фільмів жахів.

«Не стійте там, будь ласка, панель може обвалитись у будь-який момент», — застерігає директор школи.

Я фотографую великі діри у стінах — вони наскрізні, так видно вхід та вихід великих снарядів, якими обстрілювали будівлю під час окупації російські військові.

«Це наше вікно у світ…» — відкриває двері Сергій Харитончик в один з класів, де вже немає стіни, натомість є величезний отвір просто на вулицю.

«А ось це — вікно у космос», — гірко жартує він й показує чорне провалля зі стелі просто у клас. Снаряд пробив бетонну панель перекриття, прошив приміщення і буквально зрізав березу на подвір’ї.

«Вікно у космос» — пробита снарядом стеля у шкількому класі в с.Бузова на Київщині. Фото: О.Скотнікова

«Ось так, як бачите, по цих гільзах та уламках з позначками військових заводів — так росія дотримується міжнародних конвенцій. По школі стріляли забороненою зброєю, а в цей час у підвалі ховались 135 дітей! Вони прибігли з домівок, бо тут було сховище. А я живу через дорогу й не міг її навіть перейти, адже це — дорога смерті, на ній розстрілювали одразу, як тільки хто з’являвся», — пояснює директор.

Він не може продовжувати, бо й досі переживає всю історію окупації, яка тривала місяць. Отак, з обірваними коментарями та відповідями на мої запитання, пазл за пазлом й складається картина «спецоперації» путіна з денацифікації середньої школи у маленькому селі Бузова…

«Діти вижили й ми їх вивозили, на чому тільки було можливо… Всі наражались на небезпеку, бо рашисти любили пальнути то по цивільному авто, то по автобусу… Але ми евакуювали усіх», — згадує керівник закладу.

Ще на початку нашої «екскурсії» Сергій Харитончик коротко розповів про себе: він — білорус, народився у Вірменії, все життя в Україні, а директором тут вже 15 років. У 2021-ому в школі зробили багатомільйонний капремонт. Все створили так, щоб було затишно й цікаво.

«Ось наш комп’ютерний клас, завезли нам все найновіше!» — розповідає директор посеред приміщення, де на підлозі обгорілі металеві залишки стільців та столів. Лише метал витримав пожежу, яка виникла після обстрілу.

Все, що залишилось у комп’ютерному класі після обстрілу армією рф. Фото: О.Скотнікова

«Окупанти з вами спілкувались? Щось запитували? Може їм треба було пояснити, що це — школа й у підвалі діти?» — цікавлюся у директора.

«Вони у селі ні з ким не говорили, не виходили практично з танків, просто заїхали та почали стріляти… Ну, а системи залпового вогню „шліфували“ все здалеку», — згадує Харитончик.

Кабінет біології у розбомбленій російськими окупантами школі в с.Бузова на Київщині. Фото: О.Скотнікова
Кабінет літератури. Фото: О.Скотнікова

Під Бузовою криміналісти знайшли приголомшливі поховання: у братській могилі молоді хлопці, це — односельці директора, прості працівники… Ексгумацію з цих поховань знімав телеканал BBC. Відео не можливо спокійно переглядати. Директор каже, що це були випускники бузівської середньої школи. Село невелике і всі знають один одного.

Сьогодні навколо — тиша. Урвище від бомби посеред баскетбольного майданчика заростає яскравою травою. Навіть зранене, з обгорілими домівками, українське село вражає красою. І цей контраст — весняного спалаху життя і смерті, яка пройшлась по селу — додає трагізму.

«До школи приїздили й з Міністерства, і з обласного управління. Думають, як нам допомогти. Але вже запевнили, що з 1 вересня — почнеться навчальний рік. Правда, я не дуже уявляю, як це можливо зробити. Але ж подивіться, ми вже тут скільки й самі прибрали: отак щодня розбираємо, сортуємо, складаємо…» — розповідає директор.

У заповненому запахом горілого будинку школи увесь час працюють люди. Як і у селах навколо: як мурахи розбирають, прибирають, приходять після саперів та піротехніків і відновлюють все вручну. Час від часу лунають глухі вибухи — неподалік знешкоджують міни.

«А як учні, повертаються в село?» — цікавлюсь у керівника. У нього очі наповнюються сльозами: «Прибігають, обнімають мене й плачуть…»

Спортивний майданчик у школі с.Бузова на Київщині. Фото: О.Скотнікова

До Києва поверталась тією самою трасою, яку назвали «дорогою смерті». Понівечені будинки, обгорілі дерева й магазини на узбіччях, зірваний надземний шляхопровід і фрагменти блок-постів. Ворог йшов до столиці, щоб на 3 чи 5 день провести парад перемоги на Хрещатику. Але наступ захлинався по трасі, де проти нього працювало все: й тероборона, й місцеві, що посилали у ЗСУ відео пересування танків. Кожне село віднімало у рашистів силу, платячи за це надзвичайно велику ціну.

Як близько була ця біда до столиці, особливо видно у сонячний день: Київ стоїть на видноті, на горі — світлий і напрочуд красивий. Але ж сьогодні, він, як і раніше, належить тільки українцям.

***

Близько трьох тижнів росіяни тримали в окупації невеличке село Липівку з населенням 1000 мешканців. Колону мирних жителів, які хотіли евакуюватися, розстріляли вщент…

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»