«Дерусифікація Київського метро — це частина опору»: інтерв’ю з історикинею про нові назви станцій

На початку квітня керівництво Київського метрополітену ініціювало перейменування п’яти станцій, які на руку окупантам і транслюють наративи імперської росії. Мова про «Мінську», «Героїв Дніпра», «Берестейську», «Дружби народів» та «Площу Льва Толстого». Віталій Кличко підтримав цю ідею, а згодом стартувало й опитування щодо нових назв станцій столичної підземки. Запропонувати свої варіанти можна до 15 травня за посиланням.

Для чого нам потрібне це перейменування, на яких назвах наполягають історики та кияни, чому не можна залишати Мінську, але треба залишити Берестейську, та що не так з Пушкіним, — в інтерв’ю «Вечірнього Києва» з Наталією Старченко, доктором історичних наук, старшим науковим співробітником відділу теорії і методики археографії та джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.

ПРО РОЛЬ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ У ЦІЙ ВІЙНІ

— Попри те, що це далеко не першочергове завдання на сьогодні, адже війна не закінчилася, та все ж, чому так важливо дерусифікувати Київське метро? Давайте коротко сформулюємо, що відповідати скептикам, аби одразу закривати питання.

— Зовсім коротко не вийде, адже відповідь стосується розмови про суть війни, яку провадить росія проти України. У концентрованому вигляді на нього відповів путін, заявивши, що в Україні росія захищає своє існування та ідентичність. Про яку росію йдеться і чому питання стоїть так гостро?

Власне, путін говорить про нинішню росію-імперію та про її «історичну частину» — Україну, яка для путіна видається штучним утворенням, непорозумінням, придуманим ворогами росії. За цією версією, українські терени були захоплені нацистською владою — терористичною організацією, яка «інфікувала» більшість українців, відірвавши їх від російського народу.

На думку російського політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева, автора статті «Что Россия должна сделать с Украиной», розміщеної на сайті «РИА Новости», в Україні не працює гіпотеза «народ хороший — влада погана». Відтак, неможливо строго відділити військових від цивільного населення, адже будь-хто може виявитися терористом.

Тому Сєргєйцев пропонує план денацифікації українців — знищити нацистський режим, покарати його посібників, перевиховати решту населення за допомогою жорстоких заходів у сфері політики й культури, врешті — прибрати й саму назву «Україна».

Цю мету — перетворити українців на частину єдиного російського народу — переслідувала спочатку російська імперія, потім її спадкоємець радянський союз, і, врешті — його правонаступниця російська федерація. Сьогоднішня війна — це спроба російської імперії, яких би форм вона не набирала, вирішити остаточно українське питання. Себто вся риторика російської влади вписується у схему колоніальної війни, де імперія жорстоко карає непокірних бунтівників.

Насправді ми вчасно не поставили діагноз імперській природі нинішньої росії, як не зауважили тяглість імперських символів в українському просторі, звично толеруючи розмови про спільне з росією історичне минуле і спільну культуру. Не відрефлексувавши потребу розглядати декомунізацію в поєднанні з деколонізацією, ми прибрали Леніна як маркер радянського минулого. Однак, скажімо, залишили Пушкіна, який є власницьким тавром культурного імперського простору на тілі України (більше ста пам’ятників розмазані по нашій території, вже не кажучи про урбаноніми).

Тому так, розмова про перейменування дуже на часі. Це частина опору у війні, яку веде проти нас росія. У війні символів — посередині зійтися не вдасться, як і у збройній війні з імперією, бо це лише різні форми однієї сутності.

ПРО СТАНЦІЮ ЄВГЕНА ЧИКАЛЕНКА ТА «ІНСТРУКЦІЮ» ДО НОВИХ НАЗВ

— Пропозиції щодо перейменування розділилися. Одні кажуть прив’язуватися до відомих імен, інші — до місцевості, історичних назв, ще інші — до постраждалих міст як от Буча, Маріуполь, або ж до сусідів, які багато допомагають. Який варіант відстоюєте Ви? Чому?

— Впродовж останніх тридцяти років у назвах метро намагалися уникати увічнення історичних постатей. Натомість орієнтувалися на давню київську топоніміку або на сучасні міські об’єкти. Тому в назвах станцій маємо лише два імені — Тараса Шевченка і Льва Толстого.

Для мене метро — це передусім міські «судини», які можуть зорієнтувати пасажира, або вкажуть на київське минуле. А мене, як історика, це неймовірно тішить. Скажімо, станція «Звіринецька» замість «Дружби народів» нагадуватиме про місцину, відому ще з часів княжої Русі.

— Обґрунтуйте, будь ласка, свої пропозиції нових назв (Дружби народів — Звіринецька, Героїв Дніпра — Вишгородська, Площа Льва Толстого — Євгена Чикаленка, Берестейська — без змін, Мінська — Варшавська).

— Мої варіанти — неостаточні, вони радше є пропозицією до дискусії. Під час обговорення мого допису у фейсбуці запропонувала кілька влучних назв, скажімо, перейменувати станцію «Площа Льва Толстого» на «Музейну».

З одного боку, це дотримання єдиного принципу. Але постать Євгена Чикаленка — унікальна в історії України, і його увічнення в урбанонімах Києва — хоча би часткова сплата нашого великого боргу цій людині за нинішню Україну.

Сказати про нього — український меценат — це нічого не сказати, навіть додавши, що саме Чикаленкові належить формула — «любити Україну до глибини кишені». Власне, це його принцип, з яким він жив, що є сили розбудовуючи українську культуру, знекровлену численними заборонами в російській імперії.

Що, здавалося б, заснувати й фінансувати щоденну українську газету «Рада» на початку XX ст.? Тут варто нагадати, що існування газет уважається одним із інструментів творення сучасних націй, бо таке щоденне нагадування, хто ми і які наші спільні завдання, об’єднувало окремих людей у спільноту.

Все життя Чикаленка — це постійне тримання перед собою високої планки: щоб не було соромно перед нащадками, власне нас із вами. Про це та про багато іншого можна прочитати в його щоденниках та листуванні (видавництво «Темпора»). Ці записи, інколи дуже кумедні — сліди епохи, коли Україна трималася ентузіастами, які чомусь вирішували, що зроблять усе від них можливе, аби вона за їхнього життя протрималася.

Разом зі станцією метро варто перейменувати й площу та вулицю. І це дуже символічно — існування імені Чикаленка поруч із іншими великими українськими меценатами — Терещенками і Ханенками, яким ми завдячуємо двома чудовими музеями поруч.

ЧОМУ НАМ НЕ ТРЕБА МІНСЬКОЇ ТА ГЕРОЇВ ДНІПРА

— По Мінській спостерігаю багато дискусій. Мовляв, треба її асоціювати не з диктатурою, а з вільними людьми білорусі, які проти війни і які навіть воюють на нашому боці. Що думаєте про це?

— Думаю, що розмови про «братні народи» треба залишити в минулому разом із рештою імперської риторики та символів. Нині білорусь — посібниця агресора, з території якої відбулося вторгнення російських військ у київському напрямку. Небезпека з цього боку залишається.

Я маю досить друзів, які нині або поза межами білорусі, або перебувають в ув’язненні, або втратили роботу. Але моя пропозиція — всі дружні зв’язки залишити на персональному рівні, натомість вибудовувати з цією країною після повалення режиму Лукашенка цілком прагматичні стосунки. Тому я за перейменування — на сьогодні схиляюся до Вишгородської, літописна назва як не як.

 — Пані Наталю, десь схожа ситуація з назвою «Героїв Дніпра». Ніби-то треба залишити, бо «це теж про українців»…

— Я пропоную не дурити самих себе, намагаючись вкладати в радянські чи імперські назви інші, невластиві їм символи. Такий покруч має здатність реанімувати минуле, принаймні у свідомості людей. Це радянська назва, де героїзм солдатів радянської армії поєднувався з величезними жертвами, серед яких і беззбройні українці, яких злочинний сталінський режим кинув як гарматне м’ясо на німецькі позиції.

Себто це не лише про героїзм, а й про величезні жертви українців і злочини військового керівництва та радянської влади в цілому. Втім, може бути назва «Герої України» — дуже актуальна і поза часом.

— Окремо зупинімося на Берестейській. Чому маємо її залишити?

— З Берестям, етнічною українською територією, пов’язана наша історія. Із найвідомішого — місце ухвалення Берестейської унії 1596 року і визнання Української народної республіки 9 січня 1918 року за Берестейським мирним договором. Можна по-різному ставитися до церковної унії в момент її ухвалення, адже форма, в якій вона попередньо постала, таки перекреслювала існування православної Церкви та порушувала релігійний мир у Речі Посполитій.

Проте це була спроба частини православного духовенства знайти спосіб реформувати Церкву, яка в перспективі дуже прислужилася відпорності укранців щодо асиміляційних спроб імперій.

Тож збереження старої назви — не про претензії українців на територію сучасної білорусі, як хочуть це представити окремі особи на тлі перейменування станції Мінської, а про українське минуле, від якого ми відмовлятися не будемо. .

ЩО НЕ ТАК З ПУШКІНОМ ТА ДОСТОЄВСЬКИМ

— Ворожі топоніми у Києві. Зараз на рівні міста обговорюють зміну вулиць Московської, Героїв Сталінграда, бульвару Дружби Народів… Чи маєте свій умовний список із першочергових назв, які треба вже найближчим часом змінити?

— Думаю, що список треба переглянути через новий фільтр, що увиразнився внаслідок війни з росію. Потрібно позбавитися тих назв, які вказують на колишній колоніальний статус України. Себто не мусить бути назв на кшталт Московська, а водночас і тих, які завуальовано вказують на домінування російської культури в Україні.

Наведу тут цитату з книжки Еви Томпсон «Трубадури імперії» про імперську сутність російської культури: «Засобами літератури було словесно присвоєно значну частину неросійської території і було придумано традиції, які робили околиці імперії так само беззаперечно російськими, як і Москва». Цей штучно створений «спільний» імперський простір має бути знищений, як мають зникнути із символічного простору українських міст імена російських письменників, хай навіть цілком непоганих. Це не бороться з літературою, як зауважує дехто, це утвердження українських символів в Україні.

Скажімо, в Києві немає вулиці Карпенка-Карого, вже не кажучи про імена блискучого покоління митців 20-х років XX ст., скошених сталінськими репресіями. Та чого тільки немає…

— Принагідно запитаю Вашої думки про пам’ятники, меморіальні дошки з російським, радянським орієнтуванням. По Україні вже почався «пушкінопад»… Чому Київ має це підхопити?

— Запитаймо себе, чи Пушкін на вулицях наших міст тому, що він є світовим поетом №1, а чи тому, що в російській імперії 1899 року його зробили поетом-пророком у час, коли імперія потребувала культурних символів для творення єдиного російського простору від центру до околиць? А чи випадково у 1937 грандіозне святкування поетового ювілею збіглося з Великим терором, крапкою в українізації та знищенням цвіту української культури в Сандармосі?

На зачищеному українському полі залишалися бовваніти Пушкін, Толстой, Достоєвський. Путінська росія тривалий час вкидала силу-силенну нафтодоларів, аби представити на Заході Україну не просто як країну в своїй сфері впливу, а як частину російського простору зі спільною мовою і спільною культурою. На часі подбати про свою власну, українську повістку.

***

Про будівництво метрополітену та перші станції читайте у матеріалі «Вечірнього Києва» до 60-річчя підземки — «Київському метро виповнилось 60 років: архівні фото, міфи та історії».

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»