Майдан, Айдар та перемога: столичний рятувальник розповів про бойовий шлях
«Цю війну ми виграємо!» — переконує колишній доброволець і професійний військовий з підрозділу Сил спеціальних операцій (ССО) Максим Арехта. Нині він працює задля захисту киян — у комунальній рятувальній службі столиці. А до того чоловік подолав складний шлях на війні: пройшов вишкіл серед тих військових-патріотів, хто «тихо прийшов, тихо пішов», визволяв території України, був поранений. А ще під час служби в лавах «Айдару» доля подарувала йому зустріч із коханою…
-Я професійний військовий, закінчив свій останній контракт наприкінці 2020 року в підрозділі Сил спеціальних операцій. До того було ще декілька формувань. Почалося з того, що просто з Майдану на початку травня 2014 року нас, добровольців з підрозділу «Яструб» Афганської сотні, повезли в Луганську область у батальйон «Айдар». До тих подій я проходив строкову службу в армії, був командиром відділення, а потім головним сержантом взводу й знав, як поводитися зі зброєю, знав її характеристики, базову піхотну тактику, — розповідає «Вечірньому Києву» Максим Арехта.
Нас ніхто взагалі не готував до збройної боротьби з сепаратистами й окупантами, але ті, хто поїхав, всі були сержантами й мали строкову службу за плечима, в тому числі й ветерани Афганістану.
Ось прибули ми в село Нянчине під Старобєльськом зі своїми щитами й палками, «травматами». На п’ятий день до нас приїхав бортовий ЗІЛ зі стрілецькою зброєю, та найпотужніше, що там було — це РПГ й кулемети. Коли під запис у простий шкільний зошит почали видавати вогнепальну зброю, ми з хлопцями зрозуміли, що «це вже всьо — держава у відчаї».
Максим згадує, як з бойовими побратимами створювали пункт постійної дислокації батальйону, як потім до них прибували люди з Майдану, місцеві — представники самооборони зі Старобєльська, Луганська, Щастя. Люди побачили — дають можливість воювати за рідну землю і видають зброю. Хоча тоді, власне, ще не було чітко визначеної лінії фронту, та й самого поняття «фронт» не було. А перша операція, в якій Максим брав участь, припала на 25 травня, на день виборів. Тоді командири відібрали понад 20 чоловік, найбільш підготовлених, й вони поїхали в район Новоайдара, де взяли в полон 11 бойовиків.
-Ми зробили засаду на сєпарів, які громили виборчі дільниці, забирали бюлетені, щоб підтасувати результати президентських виборів. От ми їх з машини й зняли. Потім прилетіла СБУ й сповістила всім, що затримала терористів…
Шлях Максима з «Айдаром» був довгим, а в одному із боїв він отримав поранення.
-20 липня ми пробивали коридор до Луганського аеропорту, він був в оперативному оточенні. Там захищалися від ворогів дві роти із купою техніки — 80-та окрема десантно-штурмова бригада — львівська десантура та 8 окремий полк спецпризначення, який потім став основою Сил спеціальних операцій. До них ми пробивалися через Геогріївку та Лутугіно: били зі своєї сторони, а хлопці — зі сторони аеропорту. Ми «взяли» міст, «зняли» ворожий блокпост, а коли розвернулися в лінію, почався щільний вогонь. Поранило мого товариша, потім мене. «Прилетіло» у плече чимось не крупним. До легень не дійшло, й артерію не зачепило. А у товариша була значна крововтрата, бо йому в ногу залетіло й пошкодило артерію. Нам надали першу медичну допомогу, але ніхто не вмів керувати машиною, тому я попри поранення сів за руль й поїхав за 30 кілометрів до позицій у Жовтому, звідти нас доправили до Щастя.
Максим доправив товариша, а сам не захотів лягати у госпіталь, бо вважав себе «не сильно пораненим». Крім того, почали привозити багато поранених айдарівців: вони зробили коридор до аеропорту, відбили потужний контрнаступ. Проте у госпіталь до Харкова довелося таки їхати — піднялася температура. Максиму витягли осколки, що скупчилися біля артерії. Доліковувався він у Вінниці, а 29 серпня повернувся назад у батальйон. У вересні вже виконував бойове завдання.
На запитання, яким був найважчий день за всі роки на фронті, Максим Арехта розповідає про середину вересня 2014 року. Тоді наші хлопці потрапили в засідку й полеглих було 18 чоловік. А потім в цю ж засідку вскочили хлопці з 80-ї бригади…
— Ми були у морзі в Старобєльську. Загиблих привезли у бортовому КАМАЗі й ми їх розвантажували. Цей запах, понівечені тіла наших знайомих хлопців… По них спочатку вдарили з реактивного піхотного вогнемету «Шмєль», спалили, а потім крупним калібром добивали. Вони лежали купою, й ми їх сортували спочатку по «тєльникам» (особистий значок воїна — прим. Ред). Там основну роботу дівчата зробили — Вікторія Дворецька та Каріна Гріненко, й ще хтось був, зараз не згадаю. Це найбільш важкий для мене момент…
А таких боїв, щоб дуже важко було… Я не вважаю, що у нас було щось надзвичайно важке. Ну, штурм, потім день — два й ми «зробили» їх. У Новосвітлівці й Хрящуватому, де бої точилися до 15 днів, я не був.
Обстріли часто траплялися потужні, але до них звикаєш. Спочатку важко переносив поранення побратимів. Важко було і коли у мене майже половина групи загинула у Лутугіно, а я у госпіталі тоді лежав. Але після того, на контрактній службі ставився до боїв, як до своєї роботи. Під час служби в ССО у нас не було важкого нічого. Просто зайшли на об’єкт, побули 5 хвилин, вибили «сепарів», спалили їхнє лігво і пішли…
Максим вважає, що в нього не було посттравматичного синдрому.
-Взагалі не було. Перед тим, як їхати на війну, відвідав родичів у Молдові. Чоловік моєї тітки воював в Афганістані в найважчий період. Він мені одразу сказав: тобі ніхто нічого не буде винен, і ти нікому не будеш потрібен. На це не сподівайся. І коли я йшов до «Айдару», то вже розумів — це мій вибір, я — доброволець, і це моя відповідальність. Багато кого ламає, коли повертаються на мирну територію, бо думають, що люди будуть добре ставитися. А людям все одно. Більшості все одно, а дехто ще й принижує. Думаю, це тому, що люди самі не пішли країну захищати і їм соромно.
Дружина Максима Арехти — Адріана Сусак — Народний герой України, нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Вона нині очолює Всеукраїнську спілку «Жіночий ветеранський рух». Й також воювала з перших днів у батальйоні «Айдар» — була стрільцем у штурмовій групі. Вони з Максимом познайомилися в Половинкіно: Арехта підійшов щось спитати й так і залишився поряд…
-Приносив їй полуницю, цукерки, ну, тобто. все що міг на війні дозволити подарувати, як знаки уваги. А вже разом ми були після визволення Металіста й Щастя. Потім так разом і поїхали, коли нас перекинули на Бахмутську трасу посилити 25 блокпост. У нас вже з’явився танк, й протитанкові засоби, ми підсилили підрозділи Нацгвардії. Наприкінці зими Адріана завагітніла, а це для мене психологічно не просто було, бо вона бігала зі зброєю й з животиком. Ще й така «підірвана» та неслухняна… Коли жінка була на п’ятому місяці ми обидва звільнилися з «Айдару», бо я зрозумів, що вона без мене не поїде з фронту.
От вона народила, а я, такий «хороший», одразу підписав контракт в морську піхоту, а потім в ССО. Ну, наче як обманув її…Вона дуже хотіла повернутися й служити. Але з малим сином на руках не можуть двоє батьків служити. Ми з Адріаною з Івано-Франківської області, а в Київ переїхали наприкінці 2016 року.
Максим розповідає, що у складі ССО не так просто попасти на ротацію у зону бойових дій. Потрібно майже два роки відслужити, пройти курси спецпідготовки, скласти іспити, попасти в групу. У складі групи спецоперацій він забезпечував охорону інженерів розмінування поблизу Широкино: коли ЗСУ видавили з позицій російські війська, виявилося, що об’єкти заміновані забороненими у всьому світі ПМН (протипіхотними мінами нажимними).
-І наші не могли зайняти ці позиції без розмінування. Тоді ми віджали кілометр по фронту на глибину 700 метрів з трьома позиціями –«Дєрзкой», «Сємьоркой» і «Плитой». «Дєрзкая» була дуже сувора, там багато бійців загинуло. Але нам штурмувати її не довелося — окупанти самі втікли. Туди спочатку зайшла Миколаївська 79 ОДШБ, і я не знаю, як вони дивом не попідривалися. Їх змінила 36 бригада морської піхоти, де ми познайомилися з дуже хорошим комбатом. От ми й разом забезпечували охороною групу розмінування.
Максим розповів, що у 2020 році вирішив звільнитися з армії й перейти на цивільну службу через внутрішні проблеми, й називає останню ротацію, під час якої вони чотири місяці просиділи в Краматорську, «дитячим садком» для відмінно навчених й тренованих бійців, які пройшли дворічний вишкіл у кращих спеціалістів НАТО.
-Група була сильна, хлопці мотивовані, майже всі були з рейнджерським курсом, всі пройшли Q-курс, половина була з бойовим досвідом. Це сили спецоперацій, вони постійно мають щось робити. А ми просиділи в Краматорську…Ну, рекогносцировки були, їздили по позиціях, шукали, що де можна зробити. Нормальна задача — то «Дєрзкая». А купа рекогносцировок, коли ми лазили та шукали собі роботу, то я не рахую.
Під час навчання у лавах ССО Максим пройшов спецкурс з аналітичної роботи, тому його радо взяли на службу у КАРС Київську службу порятунку. На запитання про готовність знову стати до лав збройних сил, Максим відповів так.
-На випадок, якщо буде щось, ми скоординувалися з побратимами, вже група створена. Просто не знаємо ще куди йти: чи в ССО, якщо візьмуть, чи, наприклад, у морську піхоту до знайомого з Широкіно комбата з 36 бригади. Дивитимемось, хто більш адекватний командир і прямо до нього групою підемо, щоб нас разом оформили. Офіційне оформлення має бути обов’язковою умовою.
Коли я йшов на завдання від ССО то знав, що якщо мені відірве ногу, буде виплата, в мене буде квартира, одразу буде нагорода. І якщо мене вб’ють, то сім’я отримає від держави захист. Коли про це не треба думати, то психологічно налаштовуєшся на виконання завдання.
А якщо ти доброволець, ніде не оформлений, тоді тобі ніхто не винен, й волонтери тобі збиратимуть на протез. Людей треба оформлювати, щоб у них були соціальні гарантії й вони не боялися, що у сім’ї не буде допомоги.
Дивлюся, що нині знову сподіваються на добровольців. Зрозуміло, що війну ми виграємо, але невже людям з пораненнями потрібно буде доводити, що рани отримав на бойових завданнях, як досі це відбувається з тими, хто 2-3 роки на передовій воював? Це знову у захисників розпочнуться соціальні проблеми. Якщо ви сподіваєтеся на добровольців, то вони будуть, але ви маєте одразу їх оформити, укомплектувати, частково підготувати й потім відправити на передову…
До слова, Максим Арехта нагороджений відомчими відзнаками Сил спеціальних операцій, «За зразкову службу», «За воїнську доблесть», «Знак пошани» та іншими.
У столичних комунальних підприємствах працює чимало унікальних людей. «Вечірній Київ» також поспілкувався з Людмилою Дем’яник, яку недавно нагородили медаллю Київради «Честь. Слава. Держава».
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»