Жінки Києва: вони захищали батьківщину, тепер захищають людей від біди

Пані Людмила — провідний спеціаліст столичної комунальної аварійно-рятувальної служби Департаменту муніципальної безпеки КМДА. З 2014 до 2016 року в складі Української добровольчої армії перебувала на позиціях батальйону у Донецькій області. Нині офіцер запасу ЗСУ, закінчила Національний університет оборони ім. І. Черняховського.

ДОБРОВОЛЬЦІ ЇХАЛИ З ДОМУ, ВИГАДУЮЧИ РІЗНІ ІСТОРІЇ ДЛЯ БЛИЗЬКИХ

— Я менеджер за освітою, закінчила Івано-Франківський Національний технічний університет нафти та газу й жила з сім’єю у цьому місті. У 2013 році, під час Революції Гідності я не була активною учасницею, але все ж таки кілька разів приїжджала подивитися на столичний Майдан, щоб для себе зрозуміти, що відбувається. Активно долучилася до революційних подій саме в Івано-Франківську. Мені тоді запропонували працювати в психологічній службі тому, що з Києва поверталися активні учасники, й у людей була потреба виговоритися. По сусідству базувався штаб Правого сектору. Так я долучилася до вишколів, акцій протестів.

Навишколи, які ми проходили у ПС, приїжджали добровольці, які на той час (літо 2014-го) вже брали участь в боях на Донбасі. Серед них — Андрій Троян, розповідіякого про війну мене зацікавили. Відтоді я дуже хотіла потрапити на передову, адже влітку 2014 року на сході України розгорталися героїчні й трагічні події, і я не могла залишатися осторонь. Коли у липнізагинув наш побратим Юрій Дутчак, який найбільше долучився до створення вишкільної бази на Городенківщині, я поїхала.

-Як рідні поставилися до вашого рішення?

-Більшість добровольців виїжджали з домівок майже під однаковим «прикриттям» для рідних. Спочатку й мої не знали. От, наприклад, моя посестра Андріана — в кросівках поїхала просто з роботи — відпросилася на деякий час, й, у підсумку, пройшла найзапекліші бої, звільняючи населені пункти Луганщини від ворога. А я сказала, що їду у Київ на 2-3 тижні на тренувальну базу. Згодом родичі зрозуміли, де я, адже моє ім’я стало з’являтися у пресі, мене показували по телебаченню. Вчителька моєї доньки — дужа хороша людина — була першою, якій я розповіла, де насправді перебуваю. Вона мене підтримала, пообіцяла подивитися за донькою, й запевнила, що все буде добре. Донька вчиться в хорошому ліцеї, ми прийняли рішення, що дитина закінчить школу у Франківську. Вона молодчинка й дуже мудра. Завжди мене підтримує, й знає, що вона єдина у мене в житті людина яку я послухаю, і думка якої для мене є майже вирішальною. У нас довірливі стосунки.

Пані Людмила говорить, що поїхала на прифронтову базу в Дніпропетровській області. У 2014 році від неї до фронту було лише кілька десятків кілометрів, а зараз це вже більше 100 кілометрів.

-Там мені сказали: ні-ні, ти нікуди не поїдеш, у нас є бійці, вони будуть воювати. Й командири все робили, щоб мене не взяти у бойову групу. Перший мій виїзд на передову був для того, щоб взяти інтерв’ю у Дмитра Яроша. Адже у 2014 році готувалися до виборів у Верховну Раду, президента. Кандидатам давали час на телебаченні для виступів, тож ми поїхали у Піски. Потім вдавалося більше потрапляти в зони прямого бойового зіткнення. Але, нажаль, офіційно нарівні з чоловіками, я не воювала.

Пані Людмила розповідає, що у них на тренувальній базі було багато добровольців — новобранців. Щодня проводилися навчання зі стрільб й бойового злагодження. Й вона навчилася стріляти з усіх видів зброї, але командування намагалося максимально відгородити жінок від фронту: от склади треба організувати, інформаційну роботу вести, бо більше нема кому, — всіляко загружали Людмилу роботою, щоб не йшла в диверсійно-розвідувальну групу, хоча дуже просилася до друга Вольфа. Перші підтверджуючі довідки для добровольців, які створювали, придумала саме вона, бо в тому була велика потреба.

Адже, як згадує Людмила Дем’яник, траплялося багато випадків, коли хлопці втрачали документи на війні. А щоб до дому поїхати на ротацію потрібний був хоч якийсь документ. У ЗСУ з цим проблем не виникало, а от у Добровольчій армії була.

-Які фронтові моменти ви пережили найважче?

— Коли двоє моїх побратимів зникли безвісті в один з бойових виїздів. Ми всі сподівалися, що вони повернуться, адже то були хороші розвідники. Весь час побратими їх шукали, а коли знайшли тіла, мені важко було повірити в їхню загибель. В мене тоді був великий шок і неприйняття дійсності. Друга найтяжча втрата — загибель друга Сєви — Всеволода Воловика, нашого вчителя. Він знав, хто з ворогів причетний до загибелі наших хлопців, й коли виїжджав на цей розвідувальний вихід, сказав мені: «Я знаю з кого спитати за загибель Хруста- Олександра Підлубного та Сіфона — Антона Кіреєва ». Пішов й не повернувся. Це сталося 21 листопада 2014 року.

ЯК ДЕРЖАВІ ДОПОМОГЛИ ВИЗНАТИ ДОБРОВОЛЬЦІВ

Людмила Дем’яник — громадська діячка, очолювала координаційний центр ГО «ДІЯ», завдяки якому відбулося визнання добровольців на місцевому рівні у 16 областях України. Також жінка керує адміністративним відділом Головного штабу Української добровольчої армії, долучилась до створення та діяльності Жіночого ветеранського руху, адвокатувала відкриття можливості навчатись дівчатам у військових ліцеях тощо.)

-Як ви долучилися до процесу визнання добровольців й утвердження їх прав на рівні з ЗСУ?

-Процес поступового визнання державою розпочався із загибеллю й пораненнями добровольців. Вони стали «видимими» суспільству. Коли людей стали привозити у госпіталі чи додому, потрібні були свідчення бійців ЗСУ, їхніх командирів — тобто представників державних силових структур, які могли підтвердити, що людина саме у бою отримала травми. Проте добровольці на мирній території не мали підтримки у держави чи пільг. Тому взялися врегульовувати цю ситуацію, адже є дуже багато героїв, хто поклав здоров’я і життя на російсько-українській війні. Ми самі написали проекти рішень для обласних рад, наші активісти, за допомогою окремих депутатів, лобіювали прийняття рішень на місцевому рівні. Потім домоглися, що в 16 областях такі рішення були прийняті: на місцевому рівні добровольці фактично були прирівняні до учасників бойових дій ЗСУ, і майже всюди отримали такі ж пільги — але тільки в межах своєї області. Наприклад, доброволець з Івано-Франківська у Києві не міг безплатно їздити у транспорті. Нині вже в Україні діє відповідний закон про визнання добровольців і надання їм статусу УБД. Якщо людина воювала й має нотаріально завірене підтвердження воїнів — свідків з ЗСУ, вона може звернутися у Мінветеранів й отримати статус УБД.

Пані Людмила розповіла, що в деяких областях доводилося з боєм заходили у місцеві Ради на сесії. Але у більшості депутати відразу голосували за проект визнання добровольців й депутати самі дивувалися, що на якомусь році війни люди, які першими стали на захист країни, не визнані.

Нині на передовій досі є добровольці УДА — це — два бойові підрозділи, й парамедики «Госпітальєри», адже війна триває.

ВОЛОНТЕРИ, ЯК РУШІЙНА СИЛА СУСПІЛЬСТВА

-Як в минулі роки ви збирали свідчення, що хлопців поранено на бойовому завданні?

-З цим була надзвичайно велика проблема. Тому ми й створили соціальний відділ, який вів ці питання. Згодом саме робота дівчат, під керівництвом Ані Демиденко, дала перший й найвагоміший результат для прийняття закону про надання добровольцям статусу УБД. Тобто держава так і не змогла легалізувати людей, які в перші часи війни стримали ворожу навалу, а саме наполегливість і робота небайдужих людей стала вирішальною. Проте й досі є ті, хто не може отримати інвалідність й пов’язати її з війною. Вони здоров’я втратили, але довести, що отримали поранення на війні, не можуть тому, що немає офіційної довідки від ЗСУ. Так само з загиблими. Допомога таким людям — на волонтерах.

До слова, Українська добровольча армія — виключно аполітична структура, не увійшла в структуру ЗСУ, не визнана державою, як і ДУК та ОУН. УДА продовжує діяти не тільки на фронті, а й на мирній території: постійно проводяться вишколи загонів тероборони УДА, організовуються військово-патріотичні табори для дітей та підлітків, добровольці, які перебувають у резерві УДА, регулярно проводять уроки мужності. Чимало бійців поповнили лави ЗСУ.

-Зараз ви працюєте у комунальній структурі. Як ви прийшли на цю роботу?

— Відправила резюме, мені зателефонували, запросили на співбесіду, й Олексій Леонідович Золотарьов сказав приходити працювати. Вони навіть мене чекали два тижні. Тому, що я працювала ще в одній державній структурі — в Укроборонпромі, на заводі «Маяк» і були бюрократичні моменти при звільненні. Я задоволена роботою у Київській аварійно-рятувальній службі, мені вона дуже подобається. У нас подобове чергування. Мій напарник по зміні Максим Арехта — ветеран, учасник бойових дій з великою бойовою історією, провів на війні багато років — з перших днів й до минулого року. Загалом — третина моїх колег в рятувальній службі, зокрема й начальник нашого відділу Олексій Золотарьов — це учасники бойових дій, ще частина — волонтери. Керівництво так кваліфіковано підходить до підбору кадрів, що і колектив спрацювався, і панує позитивна професійна атмосфера.

Людмила Дем’яник створила з бойовими посестрами жіночу ветеранську організацію «Жіночий ветеранський рух», куди також входять і волонтери. За їх участі відбулося визнання й відкриття бойових посад для жінок в ЗСУ. До того часу жінка не могла отримати бойову посаду.

— У мене є знайома дівчина, у якої в військовому квитку написано «швачка», хоча вона штурмувала села Луганщини в складі батальйону «Айдар», має звання «Народний герой України», нагороджена орденом «За мужність». Чи, наприклад, Вікторія Дика, яка була командиркою підрозділу, а за документами — банниця. Бо тому, що вона жінка, не мала права займати бойову посаду. У 2018 році таке становище ми змінили через Верховну Раду. Й натепер 63 бойові посади стали відкритими для жінок. Ми були «активістками прямої дії».

Людмила Дем’яник розповідає, що нині доводиться вирішувати ще багато подібних проблем. Триває робота над різними проєктами для ветеранок. Найважливішими з них є вшанування пам’яті полеглих на війні посестер — по всій країні висаджують Алеї пам’яті, знімають фільми про загиблих воїнок, працюють над дослідженням, як впливає війна на репродуктивне здоров’я.

-Наприклад, нажаль, є дуже високий відсоток людей — чоловіків та жінок, які через різні захворювання під час несення служби втрачають репродуктивну функцію. Це доведено, що саме через переохолодження чи через інфекційні захворювання вони втрачають здоров’я. Знаючи проблематику, ми самі були вражені від того, що нам писали респонденти під час опитування. Ми донесемо всі дані до суспільства й виправимо ситуацію. Я це точно знаю, — резюмує пані Людмила.

Раніше киянка, автогонщиця, військовий волонтер-парамедик з позивним «Вітерець», Народний Герой України Галина Алмазова розповіла «Вечірньому Києву», які важкі випробування можуть здолати українські жінки.

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»