Автогонщиця Галина Алмазова: найсуворіші перегони були на фронті

Легендарна «Вітерець» — учасниця багатьох перегонів
Легендарна «Вітерець» — учасниця багатьох перегонів

Киянка, автогонщиця, військовий волонтер-парамедик з позивним «Вітерець», Народний Герой України Галина Алмазова на передодні 8 березня розповіла, які важкі випробування можуть здолати українські жінки.

«І автогонщицею, і волонтером я стала випадково»

-Моя кар’єра автогонщиці почалася з того, що до мене на СТО у Дніпрі звернувся чоловік, який назвався чемпіоном по ралі, і так собі, розговорившись, запропонував взяти участь у судействі на найближчих змаганнях. Звичайно ж, я погодилася! , — розповідає Галина Алмазова. — А вже там, перед початком, організатори говорять: «Може, візьмеш участь і у змаганні? Хоч спробуєш, що це таке». Спробувала. Була єдиною жінкою в заїздах, і… зайняла 1 місце. Потім брала участь у різних любительських раллі, тренувалася. У Києві на раллі «Столиця» була пілотом жіночого професійного екіпажа, де ми показали непоганий результат. Безліч змагань і в Україні, і в Польщі привели мене до польського звання «Королева доріг». Там ми стали кращими серед екіпажів.

Галина Алмазова: навесні 2013 ми допомагали автомобілістам столиці

Волонтерство Галини Алмазової почалося з вікопомного весняного снігового колапсу у Києві 23 березня 2013 року. У Фейсбук швидко зібралася група автомобілістів у спільноті «Help Kyiv». Потужними приватними машинами витягали із заметів на дорогах міста і околиць авто та комунальний транспорт, рятували екскурсійний автобус з дітьми, допомагали швидким і лікарням, витягали навіть пожежну машину та вчили, як це робити інших. Координувала роботу «Вітерець». Такий нікнейм був у Галини Алмазової в ті часи і залишився дотепер.

— На прикінці листопада 2013 року я була у Львові на робочій зустрічі. А коли дізналася про жорстокий розгон студентського Майдану, то помчала у Київ. Спочатку кожного ранку завозила на майдан продукти, ліки, одяг, вдень працювала на основній роботі, а ввечері чергувала знов таки на майдані. Коли Михайлівський Золотоверхий монастир оголосив про потребу у мобільних медичних бригадах, одразу прийшла, отримала рюкзак, «перв’язку», «хірургічку», каску й пов’язку з червоним хрестом, а за кілька десятків метрів від будинку Профспілок — й першого пораненого.

«Після Майдану без жодної паузи у мене почалася фронтова епопея»

-Все відбувалося дуже швидко. Та ж таки «Афганська сотня», що охороняла нас у Будинку профспілок, пішла добровольцями на фронт. Я збирала у Києві «волонтерку» — від трусів до ліків — і возила їм на передову. А на прикінці липня мені зателефонував волонтер Олексій Лапіріді й попросив допомогти знайти бусік, бо треба на фронт. На мій пост у Фейсбук одразу відгукнулися зовсім не знайомі люди з Дніпра й запропонували транспорт, розуміючи, що з ним може статися що завгодно. Ми 2 місяці на ньому їздили, привозили бронежилети, каски, воду, провізію. Тоді об’їздили всю лінію фронту, і я вперше потрапила під обстріли. В ті часи стріляли всіма видами зброї — від «Градів» до стрілецької. Я вперше побачила і таку кількість поранених та вбитих, хоча раніше думала, що гірше за те, що пережили у Києві 18 — 21 лютого 2014 року й бути не може. Але…може.

Легендарний «Містраль» «Вітерця»

Вже у вересні керівник медичної волонтерскої групи з позивним «Хоттабич» (Ілля Лисенко) почав шукати людину, яка б сіла за руль швидкої допомоги. Машина, яку дістали для фронту волонтери, вже була майже готова до роботи. Галина Алмазова запропонувала свою кандидатуру, й, попри відмови, наполягла на своєму. Так почалася епопея бойового «Вітерця» та її волонтерської медичної команди швидкого реагування, де були «Містраль», «Тайфун», «Бриз», «Вихор». Проте Алмазова уточнює: «Крім того, що була в той час єдиною на фронті жінкою-водієм швидкої та стало у нагоді все моє вміння автогонщика й майстерність з контраварійного водіння машини, одночасно я була й парамедиком». Першу медичну допомогу в екіпажах «Вітерця» вміли надавати всі, адже при великій кількості поранених вправні руки потрібні позаріз. «Але, що таке ми, без наших унікальних лікарів-добровольців, членів екіпажів, які брали на основній роботі відпустки й відгули, або просто звільнялися з роботи та їхали в зону АТО. Вони врятували сотні життів поранених захисників України. Це наші лікарі Геннадій Мясоєдов, Микола Жарєнков, Ольга Кулініч» та інші — говорить Галина.

Генадій Мясоєдов — лікар і волонтер з команди «Вітерець»

-Обстріли швидких допомог на дорогах — це просто за межами здорового глузду для нас, але правило для ворожої сторони, — уточнює Галина. — Я не кажу про загальні обстріли з «Градів» чи мінометів та танків, коли вороги гатять по наших військах, а ти намагаєшся на швидкості 120 кілометрів серед цього всього вивезти поранених у госпіталь. Нас обстрілювали завжди у Пісках, Водяному, Опитному, інших місцях. Коли чергували біля лінії вогню, то наші хлопці намагалися сховати швидку якнайкраще.

На дорогах Донбасу росіяни та їх місцеві війська цілеспрямовано обстрілювали медиків. За швидкою Галини полював й снайпер: йому особливо подобалося знищувати спочатку фари, мигалку й дзеркальця.

-В Широкому бойовики розстріляли з ручного протитанкового гранатомета машину з медиками. Ніхто в тому автомобілі не вижив. А коли група бойовиків потрапила в полон, командир 54-ї бригади запитав: «Медиків ви навіщо підбили?» «Так за медиків нам більше платять», — відповів один з полонених, — розповідає Галина.

«Страшно було завжди, але найстрашніше — коли випадково заїхали на ворожу територію…»

— Нам дали завдання забрати поранених з таємної засідки наших хлопців поблизу Авдіївки. Обіцяли дати супроводжуючого, якого потім ми так і не діждалися. Їхали з моєю напарницею з позивним «Кроха» на цивільній швидкій з донецькими номерами. Куди їхати ми достеменно не знали, але, серед глухої ночі помчали, оминаючи воронки й згорілу техніку. Звернули, звичайно не туди. Опинилися на околицях Донецьку. Поїхали назад, розвернулися і знову заїхали у Донецьк. Сєпари нас, звичайно ж, бачили, але подумали мабуть, що то якась божевільна донецька швидка на виклик їде. Проте таємний блокпост наших ми таки знайшли з третьої спроби, поранених вивезли. Через рік, коли перебували на іншій ділянці фронту — в Луганській області в Трьохізбенці — комбат 92-ї бригади, зустрівши нас, випалив: «А, „Вітерець“, пам’ятаю! Це ти носилася на швидкій до Донецька і назад, а ми не встигали тобі сигнали подавати!»

Галина Алмазова та лікар -волонтер Микола Жаренков

-Найсильніший страх у житті я пережила, коли ми з «кіборгом» (позивний «Амур») випадково заїхали на блокпост сепаратистів, а потім опинилися на ворожій території, — розповідає Галина Алмазова. — П’ятого серпня 2015 року. «Амур» повертався з відпустки на фронт, і я підвозила його до позицій на швидкій допомозі. По дорозі Амур вилив на свою красиву військову форму каву, довелося його перевдягати у білу футболку й пересадити на пасажирське місце. Ми ж завжди із собою возили запас чистих речей для поранених, багато води і їжу. А я, до речі, ніколи не носила камуфляжу. Треба було рухатися по дорозі, якої я не знала. Навігатор показав нам «заїхати в Оленівку, потім звернути на Курахово». Ми були не курсі, що Оленівка вже окупована. Траса різко йшла в гору. На самому верху маячив блокпост з ворожими прапорами. Розвернутися назад не було де, через бетонні блоки… Так ми влетіли на ворожу територію.

На борту нашої швидкої був напис «Вiд Закарпаття — захистникам вiтчизни», орнамент по всьому периметру машини, український прапор і інша патріотична символіка. А сєпари нам машуть: «Проїжджайте!». Я скрізь відкрите вікно почула, що хтось із них нагадав: «Моторола» сказав всі машини перевіряти!». Але на ці слова ніхто не відреагував. Поряд виявився ще один блокпост, який неможливо було оминути. Там побачили, що нас пропустили на першому і теж не зупинили. Ми в’їхали на окуповану територію. Я сховала машину за найближчу зупинку — щоб нас не дуже було видно. Думаю собі: «Сепарам джекпот випав: я у них у «Трибуналі» (сайт сепаратистів, до якого внесено імена українських патріотів), «Амур» — «кіборг», відомий не тільки в Україні, а й за кордоном. Мене вони може й обміняють на когось, а от «Амура» поріжуть на ремені. Що робити?». Скинула медикам 25 бригади звісточку, де ми і що з нами. Шукайте нас тут, якщо за 40 хвилин не вийду на зв’язок. Ми зірвали з машини частину української символіки, але прибрати всі наліпки було не реально — приліплені намертво. Я включила мигалки і поїхала до блокпосту. На щастя, на ньому нас знову не зупинили. Але біля наступного блокпоста стояв автобус з цивільними. Черговий дав команду водієві — пропустіть швидку. Але на це потрібен час. Нам довелося загальмувати. Думаю, зараз бойовики прочитають напис на борту машини і нам кришка. Але! Ми БЕЗПЕРЕШКОДНО проїхали блокпост! І я дала по газах.

Швидка допомога, яку надіслало на фронт місто Долина

«Не бажайте медикам „надобраніч“!»

Найсуворішою забороною у військових медиків є бажати доброї ночі. Це найстрашніше табу. Адже зазвичай трапляється все навпаки.

-Після дуже важкого тижневого чергування у Пісках, ми приїхали у Бахмут, помилися, я вдягла зручну піжаму, аж тут дзвінок, — згадує «Вітерець». — Потрібно терміново їхати на позицію «Балу» за Дебальцеве забрати поранених. А ця позиція така, що там постійно бої. Сам Балу ніколи не давав спуску ворогам. Накинула на піжаму куртку, взуття — домашні капці, вскочили з «Таткою» у швидку й помчали. Приїхали, звичайно ж, під обстріл. Треба вистрибнути з машини й сховатися в укритті у бійців. А у мене ступор: не хочу виходити з машини. «Татка» кричить, лається, а я їй відповідаю: «Не піду, я у піжамці, а там хлопчики!». Ми все ж таки вийшли і заховалися в укритті, але вона мені щоразу тепер згадує ту піжамку.

Галина Алмазова говорить, що кожен на фронті має обереги. Особливо цінними у всіх є дитячі листи та малюнки з тилу. Їх носять на грудях, у касках, під бронежилетами. У нашої героїні також є лист. Написаний дітьми її друзів і він завжди з нею.

-Талісманами наших машин постійно були мотанки та дитячі іграшки, які передавали з мирної території. Часто вся передня панель моєї «швидкої» була закладена іграшками. Ми періодично дарували їх місцевої дітворі. Але най-най-головнішими оберегами є іконки. Нашу першу машину звичайної цивільної швидкої допомоги під назвою «Мiстраль» отримали від благодійного фонду «Долина», міста Долина Івано-Франківської області. Його глава Леся Мураль вишила для нас бісером ікону, ми повісили її в «Мiстралi». Ця машина потрапляла в незліченну кількість небезпечних ситуацій, отримувала масу ушкоджень, проте їздила. Варто було хлопцям прибрали ікону, як «швидку» дуже сильно розбило. Після цього випадку я попередила: «Ікона завжди повинна бути в машині». До речі, коли взимку 2015 року розпочалося оточення Дебальцевого, ми переконалися, що наш «Мiстраль» долає особливо складні ділянки, які жодна інша техніка, крім танків, пройти не могла. З одного виїзду до Дебальцевого наша «швидка» повернулася без вікон, з посіченим кузовом. Машина доїхала до госпіталю у Бахмуті на одних ободах. Вона виконала завдання. І більше не завелася. Це була машина-ветеран, виготовлена в середині 1990-х. Проте на війні виявилася неймовірно живучою. Слід сказати, що до своїх «швидких» ми ставилися, як до живих істот. Навіть розмовляли з ними.

8 березня на передовій це звичайне свято подарунків

За словами Галини Алмазової, військові на фронті ставляться до жінок — медиків як до ангелів-хранителів, попри фронтові умови, всіляко намагаються їх побалувати подаруночками.

-Це завжди купа всього, що тільки можуть знайти бійці в тих суворих умовах: і на 8 березня та інші свята — День волонтера, Новий рік, — говорить Галина. — Запам’ятався випадок під Новий 2015 рік. Хлопці їхали з Пісок в Костянтинівку і хотіли щось нам привезти. А мене вже «задарували» всім: мандаринами, цукерками, шоколадом, моєю улюбленою кавою. Навіть ананас був від волонтерів. Тому я сказала: «Мені червоненьку квіточку!». Виявляється, що член мого екіпажу Оля Кулініч теж цю казкову квіточку попросила. І хлопці, що б ви думали? Викрутилися! Привезли нам червоні троянди. Ми ж намагалися всіляко психологічно підтримувати воїнів позитивом — трималися бадьоро, жартували, говорили добрі слова у будь яких ситуаціях.

Від Парижу до Дакару: нові перегони «Вітерця»

В грудні 2020 року «Вітерець» забрала свою команду з фронту — все ж таки ЗСУ тепер самі можуть справлятися з евакуацією поранених. Під обстрілами, у крові поранених і загиблих героїв парамедики і медики-волонтери провели на фронті три перші роки війни, без ротацій. У 2017 Галина ввела ротації для своїх бригад. Пояснює це тим, що бійці, наприклад, теж бачать кров і смерть, але від випадку до випадку. А медикам доводиться працювати в складних психологічних умовах постійно.

-Зараз на фронт виїжджаємо на один-два тижні і навчаємо військових засадам і секретам евакуації й тактичної медицині. У мирному житті я нині займаюся тим, що добираю персонал для різних компаній. Крім того, в Київській школі економіки ми підготували посібник для ветеранів про те, як відкрити свій бізнес з нуля до повного втілення ідеї. Адже на практиці все не так складно, і ми пояснюємо, що є безліч можливостей. З подругою і сином запустили власний проект: формуємо, упаковуємо в оригінальну тару подарункові, сувенірні набори, які складаємо з крафтових екологічно чистих продуктів і напоїв, від наших власних постачальників — виробників Україні.

В жовтні 2020 року виступила у професійному ралі «Столиця», етапі Чемпіонату України. Це було перше моє повоєнне ралі. До того останнього разу брала участь у міжнародних перегонах «Ралі -Ялта» у далекому 2012 році. Так от, восени мій екіпаж взяв дві номінації, і Сергій Малік (Сергій Дмитрович — засновник та президент Київського міського автомотоклубу, двукратний чемпіон СССР, майстер спорту України, чемпіон України по кільцевих перегонах, кандидат психологических наук, — прим.ред.) одразу запросив виступити на Чемпіонаті Європи та другим (жіночим, перший — чоловічий) екіпажем на ралі Париж-Дакар. Малік сказав, що є машини, і наше завдання дійти до фінішу в цих перегонах. Я, як завжди, одразу погодилася. Це ж команда від України і треба відстоювати честь держави. Я не сумніваюся, що ми б показали результат. Проте нам потрібен серйозний спонсор. Перегони відбудуться у 2022 році. Ми маємо готуватися так, як держава готує олімпійців до змагань. Але поки що державі, нажаль, це не дуже цікаво.

Фото з фотоальбому Галини Алмазової

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»