«Жінхоранс» Василя Верховинця: як гопак підкорив Київ і Лондон

«Жінхоранс» Василя Верховинця: як гопак підкорив Київ і Лондон

«Все це було новим для нас. Російські танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм... Ми побачили, який прямий вплив мають народні танці...»

Так писала 18 липня 1935 року лондонська «Таймс» - ясна річ, не роблячи в ті часи різниці між українцями й росіянами. А постановником танцю, який вразив англійську публіку, був хореограф, композитор, актор, співак і диригент Василь Верховинець.

Насправді його звали Василь Миколайович Костів, і народився він 5 січня 1880 року у селі Мізунь на нинішній Івано-Франківщині. У радянських анкетах він указував, що його батьки – незаможні селяни, не уточнюючи, що Микола Костів був сільським дяком, освіченою людиною. А мати Василя мала гарний голос, який успадкував її син.

Після початкової школи в рідному селі він поїхав до Львова, де навчався у бурсі при Ставропігійському інституті. Проте стопами батька не пішов і замість духовної кар’єри обрав педагогічну: закінчив Самбірську вчительську семінарію і почав працювати у школах Калуша і сусідніх сіл.    

Дітей молодий учитель любив, веселився з ними, провадив навчання в ігровій формі. «Гра є наймиліша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного виховання її молоденького тіла, розуму та її індивідуальних здбностей», - напише згодом Василь Верховинець у музично-ігровому навчальному посібнику «Весняночка», який витримає не одне перевидання.

Він і сам не міг без гри – театральної, і у вільний час пропадав у львівському театрі «Руська бесіда», заснованому при однойменному товаристві. Грав драматичні ролі, співав лірико-драматичним тенором. На львівській сцені в 1906 році Василя побачив сам Микола Садовський.

У театрі сподівалися, що корифей з Наддніпрянщини його очолить, такі перемовини велися – проте не склалося, і Микола Карпович повернувся додому, забравши з собою найперспективніших акторів трупи, в тому числі Василя Костіва. Верховинцем той став уже в трупі Садовського, де звучні псевдоніми мали всі. Й одразу зарекомендував себе не лише як актор і співак, а й як хормейстер, перекладач і хореограф.

«На літо до мене приїхав молодий ще тоді актор Костів, що пізніше грав під прізвищем Верховинця, - згадував Садовський. Цей молодий, але дуже музикальний хлопець дав мені ідею перекласти опер “Галька” і “Сільська честь”. (...) Під кінець мого відпочинку лібретто “Гальки” перекладено, партії “Проданої нареченої” розписано, як хорові, так і сольні, і ми вдвох рушили на сезон до Полтави».

«Танцювальною групою в трупі відав молодий, дуже здібний хлопець з Галичини, - згадувала Софія Тобілевич, дружина драматурга Івана Карпенка-Карого. – На жаль, пам’ять не зберегла його прізвища. А слід би пам’ятати, бо він хоч і молодий, а був дуже талановитою людиною і знався не тільки на хореографії, а й на співах та музиці. У ті часи, коли в театрі готувались опери до постановки, цей молодий митець був Садовському у великій пригоді».

З Полтави трупа перебралася до Києва. Василь Верховинець грав у виставах героїв-коханців: Петра у «Наталці-Полтавці», Андрія у «Запорожці на Дунаї», Йонтека в «Гальці» та інших. У 1907 році у трупі з’явилася молода актриса і співачка меццо-сопрано Євдокія Доля, яка стала дружиною Василя.

Проте на акторській кар’єрі Верховинець не зупинявся. У Києві він вступив до приватної музично драматичної школи Миколи Лисенка, відкритої на кошти, зібрані до ювілею композитора, і здобув теоретичну освіту хормейстера-диригента. Професійно зростав він і як хореограф, і в сезоні 1910 року вразив киян постановкою танців в «Енеїді» за Котляревським: карфагенянки у Верховинця виконували веснянки, а боги на Олімпі танцювали гопака.

На той час уявлення про українські народні танці на театральних сценах було дуже примітивне й вульгаризоване. Гастролюючи Україною, Василь Верховинець провів серйозну етнографічну роботу, фіксуючи й систематизуючи рухи автентичних народних танців. Результатом кількарічної праці стала книжка «Теорія українського народного танцю», яка витримала п’ять перевидань. Василя Верховинця називають «батьком» українського триколінного гопака: саме він перевів народний танець на рівень професійної хореографії.

- Пам’ятайте, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбимо сестру – пісню, то полюбимо і її брата – танець, - писав Василь Верховинець.

Він був професіоналом і залишався затребуваним і після революції.

Викладав у Києві на диригентських курсах імені Лисенка, у Київському педагогічному інституті, керував хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві імені Леонтовича, а також працював у Харкові й Полтаві. У 1930 році Василь Верховинець і Євдокія Доля створили «Жінхоранс» - Жіночий хоровий театралізований ансамбль; це були часи, коли в мистецтві полюбляли химерні абревіатури.  

Це були часи, коли симпатія до всього українського ставала смертельно небезпечною. Василя Верховинця заарештовували тричі. У 1927 і 1932 роках він проходив у справі СВУ, але обидва рази був звільнений за відсутністю доказів. 23 грудня 1937 року його заарештували знову – і після допитів Василь Верховинець визнав свою вину: боротьбу проти радянської влади протягом двадцяти років, створення повстанської організації у Полтаві і шпигунство на користь Польщі. Його засудили до розстрілу, дружину – до заслання в Казахстан.

Вирок Василеві Верховинцю було виконано в Києві 11 квітня 1938 року.

Реабілітували його через двадцять років, у 1958-му.