Серце професора Стражеска: як жив і працював київський лікар Борменталь

Серце професора Стражеска: як жив і працював київський лікар Борменталь

Коли лікар Микола Стражеско йшов увечері до театру, він залишав білетерові записку з номером свого місця – раптом терміновий виклик. А його пацієнтами були до революції Максим Рильський і Михайло Коцюбинський, Владислав Городецький і Леонід Собінов, Микола Садовський і Марія Заньковецька, а в радянські часи – Микита Хрущов, Дмитро Мануїльський і навіть сам товариш Сталін.

Народився майбутній лікар 30 грудня 1876 року в Одесі, в родині мирового судді Дмитра Стражеска, родом з Бесарабії, а по матері мав німецько-грецьке й українське коріння і навіть був нащадком рода Конашевичів-Сагайдачних. Лікарів у родині не було, медицина стала свідомим особистим вибором Миколи – і, закінчивши одеську Ришельєвську гімназію, вчитися далі він поїхав до Києва, на медичний факультет університету Святого Володимира.

Завідувачем кафедри приватної патології й терапії був тоді Василь Парменович Образцов, особистість в університеті легендарна й колоритна, син сільського священика, колишній військовий хірург і беззаперечний авторитет як викладач і діагност. Він помітив круглого відмінника Стражеска і після закінчення університету залишив його асистентом на кафедрі та інтерном в Олександрівській лікарні, де практикував.

Саме з Образцова і Стражеска Михайло Булгаков, тоді київський студент-медик, написав потім своїх професора Преображенського і лікаря Борменталя.

В Олександрівській лікарні молодий лікар Стражеско під керівництвом професора Образцова вперше в історії діагностував інфаркт міокарда у ще живого пацієнта – раніше цей діагноз ставили тільки після розтину. Через десять років учитель і учень опублікували спільну працю «К симптоматологии и диагностике тромбоза венечных артерий сердца», і їхній метод діагностики, заснований на пальпації внутрішніх органів, отримав назву «метода Образцова-Стражеска».

Але до того Микола стажувався в Європі: у професора Потена в Парижі і професора Лейдена в Берліні, а писати дисертацію поїхав у Санкт-Петербург, до знаменитого фізіолога Івана Павлова – на два роки залишивши в Києві молоду дружину.

Одружився Микола Стражеско з Наталею Образцовою, дочкою свого вчителя. Проте познайомилися вони романтично: молодий лікар врятував юну гімназистку буквально з-під копит загону кінної поліції, і сталося це на перехресті вулиць Пушкінської і Фундуклеївської (нинішньої Богдана Хмельницького). А вже потім упізнав цю дівчину, прийшовши в гості до Образцових, в дім на Ярославовім Валу.

В цьому домі народилися четверо дітей подружжя Стражесків: Олександра, Наталя, Дмитро і Ірина.

В Києві Микола Дмитрович Стражеско повернувся до роботи в Олександрівській лікарні, паралельно писав наукові роботи і викладав у Жіночому медичному інституті, організованому зокрема його стараннями: лікар Стражеско виступав за рівні права для жінок у професії. Його популярність як лікаря росла, вся київська творча інтелігенція лікувалася у Стражеска. «Вчора увечері Стражеско показував мене студентам і читав їм лекцію. З неї я зрозумів, що мені ліпше тепер, ніж було», - записав до щоденника пацієнт університетської клініки на Бібіковському бульварі (нині бульвар Шевченка) Михайло Коцюбинський.

Революція кардинально змінила все. Після того, як у Києві був розстріляний під час комендантської години його брат, Стражеско вивіз родину до Одеси. Тут Микола Дмитрович працював у шпиталі і в місцевому університеті, поки у 1921 році наказом ГубЧК його не повернули до Києва, до попередньої роботи.

Такий спеціаліст був потрібний радянській владі. Через кілька років Микола Стражеско вже був членом Академії наук УРСР, а як лікар обслуговував пацієнтів з найвищої номенклатури. Він мав можливість перебратися до Москви, але свідомо залишався в Києві, у відносній провінції, подалі від влади. І дозволяв собі більше, ніж будь-хто: приміром, в 1933 році опублікував у всесоюзному журналі «Врачебное дело» наукову статтю «К вопросу о патогенезе отека», де прямо писав про голод в Україні, якого офіційно не було.   

Двох старших дочок академік Стражеско відправив за кордон і в анкетах писав, що не спілкується з ними. А його наймолодша дочка у дев’ятнадцять років померла від туберкульозу – спадкової хвороби, яку її батько не зумів вчасно діагностувати.

1936 року в Києві відкрився Український науково-дослідний інститут клінічної медицини, який нині носить ім’я Стражеска. Тут Микола Дмитрович розвернув наукову діяльність на повну, створив свою школу з молодих науковців – але всі плани поламала війна. В евакуацію академіка вивезли співробітники НКВД – він навіть не встиг попередити близьких, і його син з дружиною і маленьким онуком лишилися в окупованому місті.

Після війни Стражеско повернувся працювати до Києва, звідки його час від часу викликали до столиці на консультації до перших осіб держави. А тим часом його учень, кремлівський лікар Володимир Василенко, став одним із фігурантів «справи лікарів», яких звинувачували у вбивстві товариша Жданова і підготовці замаху на самого Сталіна.

У червні 1952 року син Миколи Стражеско Дмитро, вчений-хімік, захищав у Москві докторську дисертацію. Батько приїхав на захист сина. Є версія, що органи скористалися його поїздкою, щоб провести із академіком розмову віч-на-віч. Ймовірно, в нього вимагали свідчення проти Василенка, який не визнавав свою провину.

До Києва Микола Стражеско повернувся зовсім хворим і 27 червня 1952 року помер від інфаркту. Не витримало серце.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів нашого міста.

Фото з відкритих джерел