Марко Вовчок: чужинка в Києві й інших містах
Вона не вважала за потрібне опікуватися своєю біографією, мовляв, це взагалі неактуально, поки людина жива. Та сучасники не підвели: стільки пліток, міфів і пересмикувань, навіть у некрологах, не сподобився жоден український письменник. Колеги і знайомі, передусім жінки, та й чоловіки теж, не могли стриматися: надто сильні почуття вона в них викликала. Надто яскрава. Надто чужа.
Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Російські дворяни з намішаним походженням: польським, білоруським, литовським – і повсякденною французькою. Її батько рано помер; її вітчим був картяром, пив, впадав у неадекват і агресію. Зовсім юною Марію відправили до Харкова вчитися у приватному пансіоні, а потім – до багатої тітки в Орлі, де дівчина жила на правах бідної родички у кутку за ширмою. Вона хотіла свободи – і вийшла заміж за того, хто цю свободу уособлював.
Опанас Маркович перебував в Орлі на засланні у справі вільнодумного Києво-Мефодіївського товариства. Вони одружилися, коли Марії було сімнадцять – і разом поїхали до України, спочатку оселилися в Чернігові, а тоді – в Києві, поблизу Києво-Либідської церкви. Їхня перша дитина померла, згодом народився хлопчик Богдан. Маркович працював то коректором, то бухгалтером, грошей було обмаль, зате було спільне захоплення – етнографія, фольклористика, українська мова. Були друзі Марковича, просунуте коло, з якими він знайомив молоду дружину. І, зрештою, виник літературний проект «Марко Вовчок», який на тлі зростання інтересу до всього українського став справжньою бомбою.
«Народні оповідання» Марка Вовчка побачили світ у Санкт-Петербурзі у 1857 році. Містифікація була прозора: всі знали, що це така українська Жорж Санд. І шепотілися за її спиною – особливо ті, хто знав її раніше, хто нібито володів інсайдом.
«Може од того Куліш і назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща, - згадувала письменниця Ганна Барвінок, тодішня дружина Пантелеймона Куліша. – Очі в неї були гарні, голубі, великі, сама біла рум'яна, середнього росту, постать так собі, бо була огрядненька не по літах (...) Ми всі дуже до неї ласкаво оберталися. А вона якось погордо. Мов — «Ви мене любіть, а я в світі нікого...»
Ганну Барвінок зрозуміти можна: вона писала не лише про успішнішу конкурентку в літературі, а й про жінку, яка, свідомо чи несвідомо, зруйнувала її сім’ю. Втім, і сам Пантелеймон Куліш, смертельно ображений чоловік, не дуже добирав слів: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонiм: сей-бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому деревi, висисав так само живi соки з людей, що держали його на свiтi».
У Богдана Марковича, сина Марії, була інша версія походження псевдоніму: легендарний предок роду Марковичів, козак Марко на прізвисько Вовчок. Марковичі вигадали це псевдо разом, самі – Куліш тільки допоміг з виданням книжки, яа мала розголос і успіх. А вже потім, коли це ім’я стало впізнаваним брендом, Марія його ледь терпіла, але продовжувала використовувати.
А сучасники у припущеннях і сумнівах йшли й далі: ще невідомо, хто насправді писав оті твори.
Ганна Барвінок стверджувала, що не чула від «московки Марковички» української мови, хіба що пісні, а Олена Пчілка обурювалася у листі до друга: «Нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями». Іван Франко, захищаючи авторство Марії, не знайшов кращого аргументу, ніж знецінення її російської: «мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами». А Сергій Єфремов натякав уже зовсім прозоро: «Коли вмер Опанас Маркович у 1867 році, то й Марія вмерла для літератури української».
Взагалі-то Марія Маркович вільно володіла десятком мов. Подорожуючи по Європі, на рівних спілкувалася з інтелектуалами різних країн. Про її феноменальні філологічні здібності згадували колеги-перекладачі; більшу частину життя вона заробляла саме перекладами. І після розриву з чоловіком, а заразом і з україномовним «кублом однодумців», таки перейшла у творчості на російську, і теж мала успіх – але не місце у національному літературному каноні з надто високою конкуренцією в ті часи.
А ще опікувалася жіночим питанням, навіть започаткувала в Петербурзі видавничий перекладацький проект, де працювали лише жінки: закінчилося, правда, скандалом і звинуваченнями у плагіаті і махінаціях з гонорарами, після чого Марія була змушена згорнути справу.
Втім, сучасники й сучасниці не могли їй пробачити зовсім іншого.
«И что в этой женщине, что все ею так увлекаются? — писала у щоденнику Катерина Юнге, дочка віце-президента Академії мистецтв графа Толстого. — (...) Все мужчины сходят по ней с ума: Тургенев лежит у ее ног, Герцен приехал к ней в Бельгию, где его чуть не схватили, Кулиш ради нее разошелся с женой, Пассек увлечен до того, что бросил свои занятия, свою карьеру, исхудал весь и уезжает с нею...»
Переповідали також плітки про французького видавця Етцеля, який дав Марії карт-бланш на переклади Жюля Верна. Про польського хіміка Владислава Олевинського, який застрелився через неї. Про кузена Дмитра Писарєва: рятуючи підлітка Богдана, він втопився у Балтійському морі практично в неї на очах... І, нарешті, про скандальне заміжжя з молодим гардемарином Михайлом Лобачем-Жученком, однокашником її сина.
Ясна річ, такій жінці не можна було пробачити нічого – включно з її статусом класика української літератури. Як показав час, беззаперечним.
Марія Лобач-Жученко померла 10 серпня 1907 року на Кавказі, в Нальчику, де служив її чоловік, в саду, де працювала над останньою, так і не закінченою повістю Марка Вовчка – «Гайдамаки».