Людина життя: Соломії Павличко виповнилося б шістдесят років

Людина життя: Соломії Павличко виповнилося б шістдесят років

«Я не людина майданів, але не проти на майдани піти, коли це потрібно. І на тусовку — теж. (...) У вежі я не живу. За своєю натурою я в ці вежі не вірю, не вірю людям, які нібито там живуть, це — не мій тип. Я людина життя, мені подобається знайомитися з людьми, знати різних людей». (з інтерв’ю Соломії Павличко, 1998 рік)

Вона народилася у Львові 15 грудня 1958 року. Дочці радянського класика Дмитра Павличка, їй з дитинства можна було все – тільки заборонялося бути не-першою. Соломія часто розповідала в інтерв’ю, що всі шкільні оцінки, нижчі за п’ятірку, її батько дорівнював до двійки, а заміжжя називав злом для розумної й талановитої дівчини. «Разом з мамою вони ростили нас з сестрою як інтелектуалок - ось ми і отримали відповідне виховання. У сім'ї нас вчили: ніхто не може обмежувати свободу думки, свободу життєвого вибору».

Родина Павличків переїхала до Києва, де Соломія вступила на відділення романо-германських мов Київського університету імені Шевченка, пішла в аспірантуру, захистила дисертацію. Цікавила її тоді англомовна література: Уолт Уїтмен і Емілі Дікінсон, Байрон, британський інтелектуальний роман. Перші дослідницькі книжки Соломії Павличко читало вузьке експертне коло, як це зазвичай і трапляється з літературознавчими  працями. Проте саме цей бекграунд дав їй змогу потім дивитися на українську літературу у світовому контексті – чого до певного моменту не робив ніхто.

З 1985 року Соломія Павличко працювала в Інституті літератури НАНУ, спочатку у відділі зарубіжної літератури, потім – теорії літератури. Викладала у Шевченківському інституті і в оновленій Києво-Могилянській академії. Вісімдесяті й початок дев’яностих вона згадувала як найщасливіші роки свого життя: роки руху, протестів, змін, подій.

Вона й сама була подією і рухом, про що в один голос згадували всі, хто її знав. «Соля — так ми її називали, - писав Юрій Андрухович. Це справді її ім'я — в ньому і світло, і музичність, і здатність бути солісткою. (...) Вона була втіленням чистої творчої радості й несамовитої активності».

У молодій незалежній Україні Соломія Павличко всюди встигала першою. У 1992-му заснувала видавництво «Основи», яке перше почало видавати українською європейських модерних мислителів, від Карла Поппера до Сімони де Бовуар. Переклала «Коханця леді Чаттерлей», класичний еротичний роман, яким зачитувалися україномовні дев’яності на тлі загального книжкового буму російського виробництва. А 1995-го захистила докторську дисертацію «Дискурс модернізму в українській літературі», яка згодом вийшла книжкою – і це була перша літературознавча монографія, що читалася як інтелектуальний роман і викликала вибух у набагато ширших колах, ніж академічні.

Сьогодні скандальна цитата з дослідження Соломії Павличко про листування Лесі Українки й Ольги Кобилянської справляє враження цілком стриманої й невинної: «Листи були втіленням мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою. Лес­бійською фантазією, для якої дають підстави й щоденни­ки Кобилянської, і її попередні твори». Але тоді, наприкінці 90-х, цей пасаж викликав хвилю обурення, яка вихлюпнулася далеко за межі експертного кола.

«Що тут почалося, Ви собі уявити не можете, - писала Соломія колезі, професору Юрію Луцькому з Торонто. - Всі газети України, Борис Олійник в парламенті закликали до розправи наді мною як особою, що паплюжить рідну культуру. Газета РУХу писала, що мені треба піти до лікаря, «Сільські вісті» щономера друкують обурені листи селян і т. д. Ніхто, звичайно, книжки не читав і не потребує читати». І зазначала іронічно, що обурені захисники чесного імені Лесі Українки не боронять так само завзято Ольгу Кобилянську: її постать в українській літературі не була аж настільки сакралізована.   

Власне, Соломія Павличко першою зробила просту річ: зняла українських письменників з їхніх радянських п’єдесталів, очистила від містечкових стереотипів, натомість запропонувавши світовий культурний код і наукову методологію. Одна з перших українських вчених вона поїхала викладати як запрошений професор за кордон: у відділення славістики та східноєвропейських досліджень Альбертського университету (Едмонтон, Канада) і до Гарвардської літньої школи україністики (США).

Однією з перших в Україні вона заговорила про фемінізм і зібрала довкола себе жінок-однодумиць, модерних, цікавих, елегантних. І спростувала стереотип про фатальну неспроможність такої жінки в особистому житті: було недовге заміжжя з Михайлом Загребельним і мирне, за його словами, розлучення, дочка Богдана, другий шлюб з канадським істориком Богданом Кравченком, співзасновником «Основ».

В інтерв’ю подрузі, письменниці Людмилі Таран, Соломія Павличко розповідала, як вона це бачить: «Треба народжувати дітей, треба любити один одного. Але традиційні структури шлюбу, сім'ї роблять з жінки жертву. Інша справа - партнерські стосунки між жінкою і чоловіком. Кожен розвиває свою особистість, кожен несе реальну відповідальність за сім'ю, нікого не роблячи заручником».

Саме з неї, Соломії, інша подруга, письменниця Оксана Забужко, пізніше писала одну з героїнь роману «Музей покинутих секретів» - художницю Владку, яка загинула в автокатастрофі. Яскраве життя і раптова смерть.

Ця смерть приголомшила всіх. Настільки раптова, наскільки це взагалі можливо: сорок один рік, за два тижні після дня народження, за кілька годин до Нового року і початку нового тисячоліття. 31 грудня 1999 року.

В одному з останніх інтерв’ю Соломія Павличко безпристрасно зазначала, що постатей масштабу Льва Толстого чи Марселя Пруста в українській літературі нема. Й уточнювала: «Поки що. Але історія не закінчилася. І в нас усе ще попереду».