Ювілей "батька" українського словника: ідеали Бориса Грінченка

Ювілей "батька" українського словника: ідеали Бориса Грінченка

«У всьому, крім словника, він обмежив себе тоді до minimum'а, жив анахоретом, бачився з людьми здебільше тільки в призначені години, спочивав тільки в неділю. Зате це давало maximum робочого напруження і все нові частки готового словника» (Сергій Єфремов).

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на родинному хуторі Вільховий яр у Харківській губернії, поблизу села Руські Тишки; в усіх його біографіях підкреслюється, що родина була російськомовною. Борис згадував, як знайшов у хаті на горищі напівлегальну, рідкісну книжку під назвою «Кобзар», і це було неймовірне підліткове враження, яке нині годі уявити.

С десяти років Борис навчався у Харківському реальному училищі. А в п’ятнадцять уперше був заарештований за поширення нелегальної народницької літератури, і звідки вона в нього була – не виказав. Вийшов з тюрми через кілька місяців на поруки – з туберкульозом, тоді невиліковним, і забороною на отримання вищої освіти.

Це були часи, коли інтелігенцією володіли ідеї народництва, самозречення, просвітництва – Борис Грінченко був яскравим прикладом ідеаліста своєї доби. 1881 року він склав при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя і вчителював у селах понад десять років.

«Школа – це маленька хатинка, - розповідав він у листі з першого місця роботи, – (…) в ній дві поламаних парти, вибите скло, зрита долівка і страшенний холод. Книжок нема ні одної».

На вчительських курсах у Змієві Борис познайомився з колегою, молодою вчителькою Марією Гладиліною – людиною однієї крові і спільних ідеалів.

 «Ми любимо один одного, у нас тепер одна душа, але любов до України і спільна праця на користь їй ще дужче з'єднають нас і дадуть силу перемогти все», - отакі листи вона йому писала. Вони одружилися 10 лютого 1884 року просто у приміщенні школи у селі Нижня Сиворотка Сумської губернії. У грудні народилася їхня єдина дочка Настя.

А ще молодий учитель, ясна річ, писав вірші, згодом і прозу. Першу публікацію йому влаштував старший товариш Іван Нечуй-Левицький: вірш Грінченка, надрукований під псевдонімом Іван Перекотиполе, називався «До праці» і якнайкраще ілюстрував не так поетичні здібності автора, як його життєве кредо:

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!

1879 року вчительське подружжя переїхало до села Олексіївки на Катеринославщині, де просвітителька Христя Алчевська організувала першу в регіоні українську народну школу. Однак самим вчителюванням Грінченко не обмежився, розуміючи просвітницьку місію набагато ширше, і знову був затриманий жандармами «за вольнодумство». Сама Алчевська була стриманішою й толерантнішою, і в певний момент їхні погляди на школу розійшлися; за однією із версій – через мовне питання.

Скоро він знайшов собі нових однодумців.

«…Кожна нация має свою мову, звичаї, історию, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я. Значить, ми, яко козмофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усїй людскости однаково добра і широкої волї, повинні бути националами, бо того вимагає від нас моральне почуттє наше».

Так було написано у програмному документі «Profession de foi молодих українців», який розповсюдило Братство тарасівців – ця таємна організація була символічно створена на могилі Шевченка, де зібралися Борис Грінченко, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та інші інтелігенти з ідеалами. Першим пунктом їхньої програми значилася «самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ». Це був старт політичної діяльності Бориса Грінченка, у майбутньому лідера Української демократичної та Української радикальної партій.

Грінченки переїхали до Чернігова, де Борис Дмитрович працював у земстві і організував видавництво, що випускало книжки українською мовою. А згодом перебралися до Києва на запрошення редакції журналу «Киевская старина», навколо якої гуртувалися вчені й письменники Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Володимир Антонович та інші.

«Стара Громада шукала когось, хто б зробив словник української мови з того лексичного матеріялу, який мала Стара Громада, - згадувала Марія Грінченко. – На роботу призначено було півтора роки (…) Оце тоді вперше поїхав Грінченко в Київ (…) Вражіння в його були гарні, і він казав: «Київ — то не Харків».

Борис Дмитрович узявся за цю працю, яка постійно відкладалася й підвисала через організаційні питання, непевність із фінансами, конфлікти всередині колективу авторів, доробки яких використовував Грінченко. Паралельно йшли світоглядні дискусії про чистоту мови: Борис Грінченко був категорично проти «галицького діалекту» і полемізував з толерантнішим до мовного розмаїття Іваном Франком. Нарешті, вибухнула перша російська революція 1905 року.

Чотиритомний «Словарь української мови» побачив світ у 1907-1909 роках – і, незважаючи на бурхливе історичне тло, все одно став гучною подією. Принаймні, у вузькому колі українських інтелігентів-ідеалістів.

Батькові допомагала у роботі над словником дочка Анастасія; втім, під час революції вона займалася не тільки цим. 1905 року Настя Грінченко разом із нареченим були заарештовані за дотичність до організації збройного повстання робітників у Лубнах. Як і батько, вона отримала у в’язниці туберкульоз. Хвороба розвивалася швидко, і в 1908 році Настя померла. Незабаром не стало і її маленького сина.

Борис Грінченко цього подвійного удару не переніс. Його власна хвороба загострилася, і він поїхав лікуватися до Італії, де і помер у місті Оспедалетто 6 травня 1910 року. Його тіло перевезли до Києва і поховали біля дочки, на Байковому кладовищі.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів нашого міста.