Поїзд до Києва: кінець українізації наркома Шумського

Поїзд до Києва: кінець українізації наркома Шумського

«...В мою задачу входит устроить так, чтобы его сторонники не догадались, что его ликвидировали, - зізнавався у спогадах старий радянський енкаведист Павло Судоплатов. – Майрановский, в то время начальник токсикологической лаборатории МГБ, был срочно вызван в Саратов, где в больнице лежал Шумский. Яд из его лаборатории сделал свое дело (...) В Москве этой операции придали небывалое значение».

Олександр Шумський народився 21 листопада (2 грудня) 1890 року, в селі Борова Рудня Волинської губернії (нині – Житомирська область), у родині батрака. Принаймні, так він сам писав в анкетах, заразом зазначаючи, що закінчив два класи церковно-приходської школи: правильна біографія для радянського наркома.

Історик Юрій Шаповал, працюючи над монографією про Шумського, підняв архівні документи і виявив, що все було не зовсім так. Батько Олександра працював лісничим у крупного поміщика, а в родині Шумських простежуються дві гілки: священицька і шляхетська, із яструбом на власному гербі. Аналогічно й з освітою Олександра: навчався він у дворівневій школі в селі Сали, із п’ятирічним курсом навчання і грунтовними знаннями: потім у Москві юнак зміг екстерном скласти іспити за середню школу, отримати атестат і 1911-го року вступити до Народного університету ім.Шанявського, де викладали тоді Вернадський, Брюсов і Тимирязев.

На той час у Шумського уже був досвід роботи на лісопильному заводі і участі в робітничому русі, і з університету він теж скоро пішов у революцію. Розпочалася Перша Світова, він вступив до гуртка українських соціалістів-революціонерів і зайнявся революційною агітацією. 1916-го Олександр віз до Києва нелегальну літературу, його затримали, зняли з поїзда і відправили на фронт, де він продовжив агітувати в армії.

Революція винесла Олександра Шумського на гребінь хвилі: в короткий час він став членом Центрального комітету Української партії есерів, тоді — депутатом Української Центральної Ради. І зрештою – одним із лідеров лівої, найрадикальнішої течії партії: боротьбистів, які видавали однойменну газету і мали свої плани щодо майбутнього України.

На певний момент їхні цілі збігалися з більшовицькими: індустріалізація, влада рад. 16 січня 1918 року Шумський і п’ятеро його соратників були заарештовані у залі Центральної Ради – нібито за участь у пробільшовистській змові; що там було насправді, достоту невідомо. Заарештованих замкнули в клубі, а тим часом на Київ насувалися війська Муравйова, засідання проходило під звуки вибухів й обстрілів. Зрештою розпочався суцільний хаос, і заарештовані, як і решта депутатів, просто втекли.

Влада в Україні переходила з рук в руки. Шумський перебрався до Житомира і продовжив свою боротьбу. Виступав проти гетьмана Скоропадського, а коли владу взяла Директорія – інкогніто пробрався на їхній з’їзд, вийшов на трибуну з викривальною промовою і зірвав з’їзд, дивом уникнувши розстрілу.

Більшовики, прийшовши до влади, запропонували боротьбистам об’єднатися – і ті не відмовилися. «Мы вольемся, разольемся и зальем большевиков!», - стверджував один з спільників Шумського, Василь Еллан-Блакитний. Ясна річ, це виявилося поетичним перебільшенням: більшість боротьбистів «вичистили» ще на початку двадцятих.

Проте Шумський впевнено йшов угору. 1 жовтня 1924 року він був призначений наркомом освіти України. І взяв курс на нову культурно-освітню політику – українізацію.

Спочатку йшлося про перехід на українську мову у діловодстві, про україномовні школи і виші, про розвиток літератури і книговидання українською мовою. Частина суспільства однозначно це схвалювала, частина – була збентежена, про українізацію ходили байки та анекдоти (згадаймо «Мину Мазайла» Миколи Куліша). Шумського підтримував сам Лазар Каганович. Здавалося, можна було йти й далі – і нарком переступив межу.

У середині двадцятих Шумський почав просувати ідеї, пов’язані з самоуправлінням України: писав про це Сталіну, зустрічався з ним особисто. Вступив у латентний конфлікт із Кагановичем, збурилася дискусія, виник термін «шумськізм», що означав «націоналістичний ухил» в комуністичній ідеології. Зрештою Шумського відкликали до Москви на другорядну посаду, потім перевели до Ленінграда.

Він сподівався повернутися, в нього були грандіозні плани. Але 13 травня 1933 року Олександр Шумський був заарештований у сфабрикованій справі УВО – української військової організації, якої ніколи не існувало. Йому дали десять років на Соловках.

Шумський відчайдушно боровся за своє звільнення, писав листи Сталіну, оголошував голодування. І виграв у системи, яку добре знав зсередини: йому змінили покарання на заслання до Красноярська, а 1939-го справу було припинено. Згодом Шумському дозволили виїхати до Саратова, де відбувала заслання його дружина.

Він був дуже хворий, але продовжував реагувати на актуальне політичне життя. Восени 1945 року, почувши по радіо виступ Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У, Шумський обурено писав Сталіну: «Да за эту речь Никиту Хрущева надо немедленно прогнать с его поста. Это оскорбление чести и достоинства украинского народа, это позор (...) Это линия национально-политической кастрации украинского народа. Линия превращения Украины в политически аморфное тело — в Малороссию».

Коли Шумський, після спроби самогубства на знак протесту, домігся дозволу повернутися до Києва, нагорі захвилювалися. «Шумский уже купил билет на поезд и намерен вернуться на Украину, - писав Судоплатов, - чтобы организовать вооруженное националистическое движение или бежать за границу и войти в состав украинского правительства в эмиграции».

Олександр Шумський помер у купе поїзда, по дорозі від Саратова до Києва, на станції Кирсанов, 18 вересня 1946 року. За офіційною версією – від крововиливу в мозок.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів нашого міста.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" в Telegram та Facebook.