Молодший брат: київське повернення Михайла Ореста

Молодший брат: київське повернення Михайла Ореста

«Я не смію вмерти поки не видали всього написаного братом», - писав він в еміграції. І додавав необхідну умову, точніше, дві: «Для цього треба опинитися вдома і щоб та дома була очищена від більшовиків».

У вчителя Костянтина Іраклійовича Зерова і його дружини Марії Яківни, у дівоцтві Яресько, народилося одинадцять дітей, а вижило семеро: Микола, Дмитро, Костянтин, Михайло, Георгій, Олена і Валерія, і всі вони отримали вищу освіту. Двоє синів стали біологами, один – інженером, доньки обрали медицину. Поетів у родині виросло двоє: найстарший Микола Зеров і молодший від нього на одинадцять років Михайло.

Михайло народився 27 листопада 1901 року у місті Зінькові на Полтавщині, закінчив там школу. Поїхав вступати до Київського інституту народної освіти – так після революції називався гуманітарний відділ колишнього Університету Святого Володимира. Вчився на історико-філологічному, як і старший брат.

Микола Костьович Зеров, який почав тут викладати у 1923-му, був чи не найпопулярнішим з викладачів, про лекції якого переповідали легенди. А ще – один з найяскравіших поетів тієї доби, коли, здавалося, в поезії стало можна все.

На тлі бурхливих дискусій, куди рухатися літературі, неокласики – Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський – заявили про себе як про інакших, не схожих на пролетарських колег. Вони наслідували античні зразки, спиралися на міфологію і мистецтво минулого, сповідували естетизм і гедонізм, старанно працювали над формою і скептично ставилися до актуальних гостросоціальних тем. Микола Зеров був лідером і зіркою у цьому колі, ним захоплювалися, його брали за зразок.

Чи можна було подаватися до літератури, маючи такого старшого брата?

Свої юнацькі вірші Михайло не показував майже нікому - «творив келійно», згадував він, - а публікувати у двадцятих і не намагався. Після закінчення інституту вчителював і дещо перекладав, зокрема, з німецької поезії. Його переклади Рільке були надруковані, але нового перекладача не помітили – можливо, Михайла просто сплутали з Миколою.

Тим часом часи пошуків і свободи стрімко згорталися. Вперше Михайло Зеров був заарештований 1929 року і провів за ґратами дев’ять місяців; уже тоді на нього тиснули, намагаючись видобути свідчення проти старшого брата, підозрілого антирадянського елемента; через кілька років з мирного професора Зерова зроблять «лідера терористично-націоналістичної групи», засудять на десять років заслання і розстріляють у Сибіру.

Вдруге молодший брат «терориста» потрапив за грати у червні 1938 року. Його катували, він намагався покінчити з собою, - і разом з тим складав у в’язниці сонети класичної форми: катрени, терцини...

Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.

Він вийшов на волю перед самим початком війни. Деталі цього періоду його життя біографи вишукують по дрібках, по окремих фразах у листах, по тематиці і присвятах віршів. Була дружина, яка пішла від Михайла, коли він був за ґратами. Була жінка з ініціалами Н.Г.: хто вона, досі невідомо. Так само невідомо, яким чином Михайло опинився в окупованій  Вінниці, а тоді у Львові. Тут 1942 року у часописі «Нові дні» вперше з’явилася добірка поезій за псевдонімом Михайло Орест.

Чому саме Орест – достеменно невідомо. Одна з версій – відсилка до героя «Блакитної троянди» Лесі Українки, яка, за сімейною легендою, колись гостювала у Зерових. Друга – співзвучність з дівочим прізвищем матері, Яресько: колись Михайло казав братові Дмитру, мовляв, якщо друкуватиметься як поет, то під цим прізвищем.

У Львові Михайло Орест жив в одній квартирі з письменником Аркадієм Любченком. І як згадував останній, майже не виходячи з кімнати, годинами сидів за письмовим столом, відновлюючи з пам’яті знищені НКВС вірші, свої і брата. Про феноменальну пам’ять Михайла Ореста говорили насамперед усі, хто його знав.

Наступ радянських військ на Львів для Михайла Ореста не був звільненням – разом з іншими львівськими інтелігентами він поїхав на захід. У словацькому селі на них напали партизани, в нього стріляли – куля ковзнула по чолу і волоссю, - потім він потрапив до табору для переміщених осіб в Аугсбурзі біля Мюнхена. І, зрештою, залишився жити в цьому містечку, в еміграції – вже назавжди.

-Орест був типовим самотником, - згадував його тодішній знайомий Іван Кошелівець. – Привикав до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним». За спогадами Кошелівця, Михайло Орест багато палив, категорично не вживав спиртного, натомість дуже любив чай – навіть носив із собою все причандалля для чайної церемонії, долучаючи до неї оточення.

Він підготував до друку одну за одною декілька збірок свого брата, упорядкував спогади про Миколу Зерова та інших неокласиків під назвою «Безсмертні». Зрештою почав друкуватися як поет і сам.    

Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!

Михайло Орест помер в Аугсбурзі 12 березня 1963 року. Згодом його прах перевезли до Києва і перепоховали поряд із Дмитром Зеровим на Байковому кладовищі.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів нашого міста.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" в Telegram та Facebook.