«Москаль-чарівник»: київський сезон Михайла Щепкіна
Якось, коли знаменитий актор московського Малого театру Михайло Щепкін лікувався на водах, до нього підійшли два генерали-відпочивальники і запитали, чому французькі актори набагато розкутіші на сцені, ніж російські. «Это оттого, что я перед вами встал», - відповів він. І пояснив: «Я старик, устал и не смею с вами сидя разговаривать. А французский старик не постеснился бы. Снимите крепостное иго, и мы станем развязны и свободны».
Михайло Щепкін народився 6(17) листопада 1788 року в селі Красному Курської губернії. І село, і родина Щепкіних належали поміщику графу Волькенштейну. Батько Михайла був кріпаком привілейованим: управителем графських маєтків, але все ж таки кріпаком. Коли Семена Щепкіна направили до містечка Суджі, він ледве випросив у графа дозвіл узяти з собою родину – бо графиня не хотіла відпускати від себе його дружину, свою покоївку.
Тут, у Суджанському народному училищі, Міша отримав початкову освіту і вперше вийшов на сцену шкільного театру. Потім грав у родинному кріпосному театрі Волькенштейна, а під час навчання у Курському губернському училищі підпрацьовував суфлером у міському театрі братів Барсових. Уперше Михайло Щепкін зіграв у професійній виставі, замінивши актора, який зненацька пішов у запій: суфлер добре пам’ятав усі ролі. На честь вдалого дебюту граф подарував своєму талановитому кріпаку жилет.
Щепкін був уже найвідомішим коміком у Курську, коли познайомився з Оленою Дмитрієвою, вихованкою поміщика Чаликова. Це була красуня з неймовірною історією: під час російсько-турецької війни її, маленьку турецьку дівчинку, російський офіцер знайшов на розвалинах фортеці в Анапі і забрав до себе. Олена відмовляла численним залицяльникам: «Я турчанка, я вольная!». Михайло довго не міг зізнатися їй, що він, навпаки, кріпак.
Вона погодилася вийти за нього заміж, хоча за російськими законами це означало автоматичне набуття кріпацтва – і для неї, і для їхніх майбутніх дітей.
У 1816 році театр братів Барсових у Курську закрився. Щепкін отримав рекомендацію до Харківського театру Штейна і Калиноського, де грав два сезони. А тоді, 1818-го, його покликали до Полтави. Новим директором Полтавського театру став тоді письменник, драматург і культуртрегер Іван Котляревский, і він поставив за мету створити принципово новий, український театр.
Є відомості, що родина Щепкіних була україномовною, як і все їхнє слобожанське село; принаймні, ідею Котляревського грати українською Михайло Щепкін сприйняв з ентузіазмом. Саме для нього були написані ролі Виборного і Чупруна у п’єсах «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», з якими трупа гастролювала по всій Україні. Та найголовніше, що зробили театральні колеги і друзі Щепкіна – організували його викуп з кріпацтва.
Цією ідеєю Котляревському вдалося зацікавити тодішнього генерал-губернатора Малоросії князя Миколу Рєпніна, театрального мецената. 26 липня 1818 року відбулася доброчинна вистава, кошти з якої мали піти на викуп артиста. Перший квиток за 200 карбованців придбав князь, він же доплатив 3000, яких не вдалося зібрати до необхідної суми. Саме князя Рєпніна офіційні російські джерела, як тогочасні, так і нинішні, називають ініціатором викупу Щепкіна, навіть не згадуючи імені Котляревського.
Насправді все було складніше. Правнучка актора, відома перекладачка Тетяна Щепкіна-Куперник, цитувала у спогадах лист свого прадіда:
«В декабре Котляревский известил меня, что все кончено, и купчая крепость прислана князю. Эта весть так меня озадачила, что я не скоро собрался с духом спросить, какая крепость? Ведь меня князь выкупал, а не покупал?..»
Йому вдалося стати вільним лише через три роки, повернувши князю кошти.
Сезон 1821-22 років – саме тоді, коли вирішувалася його доля, – Михайло Щепкін грав у Києві, де мав шалений успіх. А тоді, владнавши справи зі звільненням з кріпацтва, поїхав до Москви і став провідним актором Малого театру, який носить нині його ім’я. На цій сцені з ініціативи Щепкіна теж ставили і «Наталку-Полтавку», і «Москаля-чарівника», і «Шельменка-денщика» Квітки-Основ’яненка.
«Малороси» у «великій» Росії намагалися триматися разом. Із Щепкіним потоваришували і Гоголь, який саме для нього писав образ Городничого у «Ревізорі», і Шевченко – отримавши в подарунок його «Кобзар», Щепкін включив декілька віршів у свій сценічний репертуар. Щепкін був однім з тих, хто намагався врятувати Шевченка від заслання; не вийшло. А коли вже у 1857-му влада не пустила звільненого Шевченка до Москви і навіть Підмосков’я, майже сімдесятирічний актор здійснив важку й виснажливу подорож до Нижнього Новгорода, щоб побачитися з молодшим другом, з яким у них було так багато спільного у біографіях.
Михайло Щепкін мав велику родину, і окрім дружини, матері, сімох дітей, трьох сестер і брата в його домі жили вихованці, друзі з родичами і різні люди, яким він вважав себе зобов’язаним: наприклад, паралізований старий, що колись навчав грамоті його дітей. Щоб прогодувати всіх, Щепкін виходив на сцену незалежно од віку і стану здоров’я.
Влітку 1863 року він вирушив до Криму на лікування, але дорогою все одно давав спектаклі, почуваючись дедалі гірше. В Ялті Щепкін зупинився у друга, лікаря і поета Степана Руданського, і той, здавалося, поставив його на ноги. Але у Воронцовському палаці в Алупці, де Щепкін читав уривок з «Мертвих душ» перед гостями графа Воронцова, йому стало геть погано, і актора доправили до готелю.
Слуга Щепкіна Олександр згадував: «М. С. вдруг подзывают меня и спрашивают: «Александр, а куда Гоголь ушел?» Я им говорю: «Какой Гоголь?» — «Николай Васильевич». — «Он давно уже умер». — «Как умер? Давно ли?» — «Давно». — «Да, вот оно что…». Это были его последние слова...»
Михайло Щепкін помер 11 серпня 1863 року.
У сусідньому номері готелю грала весела музика.
Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів нашого міста.
Фото з відкритих джерел.