Камера, мотор і кіно киянина Криштофовича

Камера, мотор і кіно киянина Криштофовича

У нього знімалися найяскравіші зірки радянського кіно: Ольга Остроумова, Лариса Удовиченко, Інна Чурикова, Ірина Купченко... Його картинам радянські кінофункціонери закидали «мелкотемье» - був такий термін для позбавленого планетарного масштабу камерного психологічного кіно.

В’ячеслав Криштофович ним навіть пишався.

Він народився 26 жовтня 1947 року в Києві. Батько, Сигизмунд Криштофович, був актором у театрі Лесі Українки. Про його дворянське походження в родині не говорили – вже пізніше В’ячеслав дізнався, що колись їхнє прізвище звучало різкіше – Кржиштофович, і навіть побачив у геральдістів свій фамільний герб. Мати, за фахом кіноінженер, працювала на кафедрі в КПІ, і в школі хлопцю радили вступати туди, де є блат, - але він обрав кінорежисуру. Вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, на відділення кіномистецтва, до майстерні Володимира Денисенка.

Це буди шістдесяті – часи, коли в СРСР почали активно перекладати сучасну зарубіжну літературу, пускати в прокат актуальне західне кіно. «Идешь, например, по Крещатику, - згадував Криштофович, - и вдруг видишь на кинотеатре «Дружба» афишу «Земляничной поляны», а тебе рассказывали про эту картину на лекциях в институте! Тут же покупаешь билет, в зале два человека, ты третий, и смотришь великого Ингмара Бергмана».

«Серце Бонівура», 1969 р

Ще під час навчання В’ячеслав Криштофович двічі знявся в кіно як актор – у картинах «Сумління» і «Серце Бонівура» на кіностудії Довженка. Сюди ж він прийшов і працювати після інститута. Першою масштабною роботою Криштофовича стала картина «Катакомби» - дві завершальні серії багатосерійної стрічки «Хвилі Чорного моря» за мотивами творів Валентина Катаєва.

Серед фільмів Криштофовича сімдесятих-вісімдесятих років було чимало екранізацій і класичної, і сучасної літератури:  «Перед екзаменом» за повістю Вікторії Токарєвої, «Два гусари» - за твором Льва Толстого, «Володя великий, Володя маленький» - за Чеховим. Картину «Самотня жінка бажає познайомитися» В’ячеслав знімав за оригінальним сценарієм головного радянського кінодраматурга Віктора Мережка, і вже читаючи його, подумки обрав акторів на головні ролі – Ірину Купченко і Олександра Збруєва. Вже потім Мережко зізнався режисерові, що писав сценарій під інших акторів і спочатку категорично не сприйняв режисерський кастинг.

-Меня интересует камерное кино: четыре  человека  в кадре — уже массовка! – жартував Криштофович в інтерв’ю. – Мне бы с двумя-тремя  справиться, где уж там  «перемещение народных масс»! (...) Разобраться во взаимоотношениях маленькой группы людей — он, она, кто-то третий — не менее интересно, чем следить за «движением финансовых потоков.

Кадр  із фільму «Ребро Адама»

На зламі епох, коли «фінансові потоки» у кіносфері пішли з України, В’ячеслав Криштофович поїхав працювати до Москви: у дев’яності на «Мосфільмі» були зняті картини «Ребро Адама» з Інною Чуриковою в головній ролі, «Жінка в морі» зі Станіславом Любшиним.

В Києві Криштофович набрав у своїй альма-матер режисерський курс, і на запитання студентів, коли в Україні з’явиться кіно, відповідав: років через п’ять. На жаль, цього не сталося – майже всі його учні не знайшли себе в професії.

Та найвідоміший свій фільм, «Приятель небіжчика», В’ячеслав Криштофович знімав наприкінці 90-х в Україні, знову на студії Довженка.

Гроші, основна частина, були французькі: власне, саме французька знайома продюсерка запропонувала Криштофовичу спільний проект і, не надихнувшись ідеєю екранізувати Чехова чи Буніна, попросила чогось сучаснішого. І Криштофович звернувся до знайомого письменника-киянина – Андрія Куркова. Той мав свіжонаписану, ще не друковану повість.

-Я писав сценарій, - згадував Курков. – Тут варто зазначити, що ми в Україні не звикли до продюсерського диктату, а він у всьому світі, звичайно, існує. І кілька місяців тривав пошук компромісів. Було 13 варіантів сценарію. Продюсери вимагали від нас наявності в ньому так званого дистриб'юторського набору, зокрема, щоб там трохи - чи не трохи - був присутній секс, були сцени жорстокості... На компроміси я йшов дуже важко.

Світова прем’єра «Приятеля небіжчика» відбулася в Каннах, під час кінофестивалю.

-Принимали нас очень хорошо, - згадував Криштофович. – Я даже пошутил на сцене, неплохо, по-моему: «Я уже второй раз стою здесь. Опасно, начинаю привыкать!.

Йшлося про ще один сумісний проект з французами, і режисер навіть встиг оформити візу, але не зрослося.

В нульових В’ячеслав Криштофович, як і більшість режисерів пострадянського простору, знімав телесеріали – мелодрами і детективи, взявши собі за правило ставитися до серіалів як до повноцінного художнього кіно. Останнім таким проектом стала українська версія «Ментів»: «Таємниці великого міста» за сценарієм драматурга Анатолія Крима. Серіал вийшов на екрани 2012 року.

Після цього В’ячеслав Сигизмундович довгий час нічого не знімав. Про співпрацю з російськими студіями після 2014-го для нього не йшлося: «Это исключено, потому что для меня нет сомнения, что Россия — страна-агрессор. Говорю не потому, что сегодня так полагается, это моя твердая позиция».

Та цього літа, вигравши пітчинг у Держкіно, живий класик В’ячеслав Криштофович, який торік відсвяткував ювілей, запустився із новою картиною - «Передчуття». Зйомки відбулися на морському узбережжі, в Одесі й Чорноморську. Це знову буде камерна історія, проста і складна водночас.

 «Золота Дзиґа» від Українскої Кіноакадемії за внесок у розвиток кінематографу для Криштофовича та кадри із кращих фільмів режисера.

26 жовтня В’ячеславу Сигизмундовичу Криштофовичу виповнився сімдесят один рік.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів, які жили і творили в нашому місті.

Фото з відкритих джерел