Біг Борзова: білий киянин, який перегнав чорну Америку

Біг Борзова: білий киянин, який перегнав чорну Америку

«Я, пожалуй, единственный выполнил наказ Никиты Сергеевича Хрущева: догнать и перегнать Америку», - жартував дворазовий олімпійський чемпіон, багаторазовий чемпіон Європи і СРСР, бігун-спринтер Валерій Борзов.

Він народився 20 жовтня 1949 року в Самборі на Львівщині, у родині військового, яка, природно, часто переїжджала: спочатку до Чернівців, тоді до Нової Каховки. Тут хлопця, який ганяв із друзями в футбол на піску, пірнав у Каховське море за раками, затримуючи дихання на дві с гаком хвилини, і отримував на фізкультурі п’ятірки зі стометрівки, побачив тренер місцевої ДЮСШ Борис Войтас. Це було в 1962 році. Дитинство закінчилося, почався великий спорт.

 Шістнадцятирічний Валерій уже був чемпіоном СРСР серед юнаків. Він ще вагався, чи віддавати життя спорту, але Войтас повіз свого найкращого учня до Києва, вступати в Інститут фізкультури до тренера-новатора Валентина Петровського. І почалася підготовка чемпіона – вже по-дорослому.

Радянський спорт був дуже серйозною справою. Петровський згадував: «Для того, чтобы Валерий Борзов пробежал сто метров за десять секунд, целый коллектив ученых вел поиск, похожий на работу, скажем, конструкторов автомобиля или самолета. (...) Ну а когда модель бегуна “Борзов-70” была математически рассчитана, научно обоснована, мы стали наши цифровые выкладки претворять в жизнь».

Модель «Борзов-70» була розрахована на перемогу, і тільки. Три поспіль золота на юніорських чемпіонатах Європи, перший дорослий чемпіонат СРСР-69 у Києві, тоді чемпіонати Європи в Афінах і у Відні. 1970 року він уперше зустрівся на доріжці з афроамериканськими спортсменами, чию першість у спринтерському бігу в ті часи вважали категорією біологічною. Виграв двічі: спочатку в Ленінграді, а потім на їхній території, в США.

Вирішальною для Валерія Борзова стала Олімпіада в Мюнхені 1972 року. Для Борзова вона розпочалась тріумфом: на стометрівці він обійшов суперників з такою перевагою, що на фініші дозволив собі скинути руки вгору, втрачаючи мілісекунди; цей жест став його візитівкою.

В ніч після перемоги він не міг спати і на прогулянці побачив озброєних людей, але не надав цьому жодного значення.

«Вся олимпийская деревня не могла поверить, - згадував він. – Стоит дом, через окна выглядывают ребята в чулках, но смерти-то не видно!». Одного із загиблих у Мюнхені спортсменів-ізраїльтян він знав особисто – жили в Києві в одному гуртожитку.

Борзов уже був героєм цієї Олімпіади, а заразом – і об’єктом провокацій. ЗМІ розповсюдили інформацію, ніби він просить політичного притулку. На його ім’я прийшла посилка, з якої підтікало масло – її спортсмену не доставили, адже це могла бути пластикова міна. А ще ширилися чутки, що на дистанції двісті метрів у переможця будуть стріляти.

Валерій Борзов прийшов перший. І знову переможно скинув на фініші руки.

На Олімпіаді-72 абсолютною чемпіонкою зі спортивної гімнастики стала і радянська спортсменка Людмила Турищева. Але познайомилися вони вже на наступній Олімпіаді, в Монреалі-76, причому обох підштовхували одне до одного тренери. Шлюб між радянськими чемпіонами був ідеологічно саме тим, що треба, молодятам одразу дали квартиру. Але «правильний» союз виявився і по-людськи щасливим – рік тому Турищева і Борзов відзначили рубінове весілля, сорок років.

В Монреаль Валерій Борзов приїхав після серйозної травми і взяв «тільки» бронзу. Між двома Олімпіадами були десятки перемог на чемпіонатах різного рівня. Як на спринтера, Борзов протримався у великому спорті рекордно довго. Він пішов 1979 року, після Спартакіади народів СРСР, де навіть не потрапив до фіналу. Але пішов не в нікуди.

«Когда люди уходят из спорта, сколько среди них пьяниц? Много. Сколько с трагическими судьбами? Много. Сколько не находят себя после спорта? Тоже много. Почему? Да потому, что никто не занимается жизнью после спорта. И здесь больше вина самого спортсмена. Будучи в фаворе, надо уже думать о втором коне, которого ты будешь катать».  

Валерій Борзов мав «другого коня». Ще будучи непереможним чемпіоном, захистив дисертацію і пішов угору по комсомольській, а тоді по партійній лінії. І зробив непогану політичну кар’єру спочатку в СРСР, а згодом у незалежній Україні. 1991 року Валерій Борзов став першим міністром у справах молоді і спорту України, першим головою Національного Олімпійського комітету, був народним депутатом двох скликань. Шістнадцять років очолював Федерацію легкої атлетики України.

«Сейчас у меня заботы все больше семейные, - казав він в інтерв’ю 2016 року. – На государство я свое уже отработал».

Свого часу Валерій Борзов не дозволив своїй дочці Тетяні йти у великий спорт: конкурентноздатні досягнення стали неможливими без фармацевтики і непоправної шкоди здоров’ю. Під час нещодавнього допінгового скандалу з Росією Валерій Пилипович, член НОК від України, знову з’явився на сторінках преси – вже не тільки як легенда, а як актуальний спортивний авторитет:

 «Допинг – это порок в спорте. Любой порок подрывает доверие к спорту. Но сейчас вопрос стоит принципиально: заниматься этим или не заниматься. Если не заниматься, в спорте появляются смерти. А если заниматься, то появляются проблемы, связанные с текущими вопросами: апелляции, невиновности, дискуссии, пресса, спонсоры... Весь этот ворох. Но если не пройти этот путь до конца, то и нечего было заниматься борьбой с допингом. Или мы допинг победим, или он нас победит».

Нині Валерію Борзову виповнюється шістдесят дев’ять років.

Фото з відкритих джерел

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" у Telegram та Facebook.