Театр однієї киянки: як зачаровував голос Наталії Кандиби

Театр однієї киянки: як зачаровував голос Наталії Кандиби

«Бабуся моя, Наталія Кандиба, була артисткою Театру Франка, Київської філармонії, натхненним популяризатором українського слова і однією з найкрасивіших жінок Києва своєї доби».

Так розповідала в інтерв’ю Наталя Мусієнко, українська культурологиня і культурна дипломатка, третя в кінознавчій династії з чотирьох поколінь по жіночій лінії. Ясна річ, ім’я вона отримала на честь бабусі, київської актриси, яка народилася 29 вересня 1914 року.

А може, й 1916-го – так помилково записали у радянському свідоцтві про народження, виданому вже у 50-х. Непогана можливість для актриси скинути собі два роки, та вийшло це випадково, через неуважність чиновників. Місце народження Наталі Григорівни Кандиби у свідоцтві теж перебрехали – написали «Велика Семенівка» замість якоїсь незрозумілої Веселої Сім’янівки.

 А там був колись їхній родинний маєток. Наталя походила з Кандиб, роду козацької старшини, який набув дворянство в Російській імперії. Григорій Кандиба, її батько – останній з роду, згаданий У Малоросійському родословнику Модзалевського (інша, львівська лінія Кандиб продовжилася далі). Батько загинув, коли Наталка була ще дитиною, але дворянське походження їй пригадували ще довго – надто коли красива й талановита дівчина подалася на вступ до Київського театрального інституту. Та переважили «правильні» сторінки биографії – навчання на робфаці і вітчим, робітник заводу «Арсенал».

Цікаво, що з «Арсеналом» був пов’язаний і кар’єрний злет майбутнього чоловіка Наталі – Станіслава Вишинського. За сімейною легендою, коли на заводі «Більшовик», де працював юнак, демонстрували відповідну стрічку Олександра Довженка, присутні в залі старі робітники-арсенальці обурилися: кожен щиро сподівався побачити на екрані себе. За тих часів несхвалення пролетаріатом могло дорого коштувати режисерові, і коли молодий Станіслав вигукнув з місця «а мені сподобалося!» і потім пояснив, чому, Довженко був йому вдячний і запросив до себе, на Одеську кінофабрику. Наприкінці тридцятих Вишинський працював у кіно редактором і дописував у кінознавчій пресі.

Кадр з фільму "Арсенал" Олександра Довженка

Наталка Кандиба закінчила інститут 1937 року. А наступного року в них із Станіславом народилася дочка Оксана, майбутня кінознавиця Оксана Мусієнко.

До 1941 року молода актриса Наталя Кандиба пропрацювала у театрі імені Івана Франка. А тоді – війна, чоловік пішов на фронт, а вона залишилася в Києві. Трохи згодом – опинилася в окупації.

Після війни актори, які продовжували працювати, грати перед німцями, стали найнезахищенішою верствою мирного населення з ганебним пунктом в анкеті про перебування на окупованій території, чи не найбільшими «колаборантами» Але тоді йшлося про те, щоб вижити. З Києва Наталя, дружина радянського офіцера, переїхала до провінції, у Білу Церкву. Там вона увійшла до пересувної трупи, яка давала вистави в різних містечках і селах України. І як згадували очевидці, вистави українських акторів не стільки розважали окупантів, скільки морально підтримували мирних людей, які потрапили у воєнну безвихідь.

Фронтові театральні бригади

Коли Київ звільнили, Наталя Кандиба увійшла до складу фронтової концертної бригади і виступала вже перед радянськими військовими – під обстрілами й бомбардуваннями, на лінії фронту, що пересувалася дедалі територією Європи: Польща, Угорщина, Австрія.

Після війни Наталя зустрілася з чоловіком, який продовжував служити в Німеччині, у Веймарі, у складі радянських окупаційних військ. Грала у новоствореному театрі при Будинку офіцерів: більшість його акторів були примусово вивезені до Німеччини під час війни, і радянська влада це їм згодом пригадала.

Наталі Кандибі, можна сказати, пощастило – пройти всі ці страшні роки, не зраджуючи собі і своєму акторському фаху. 1950-го року вона повернулася до Києва і знову увійшла до трупи Івана Франка. Але молодість, часи головних ролей, вже була позаду. Наталя Кандиба грала на сцені, знімалася в кіно (або працювала за кадром – її голосом говорить Ніна Алісова, мати Івана в «Тінях забутих предків»), але знакових ролей-подій в її репертуарі і фільмографії так і не трапилося.   

 Через десять років вона пішла з театру Франка – і створила свій, власний театр. На сцені Київської філармонії Наталя Кандиба почала працювати в жанрі моновистави, художнього читання – переважно української поезії.

 «У дитинстві мені дозволяли бути присутньою при підготовці нею моноспектаклів, - згадувала Наталя Мусієнко, - а от слухати її в залі я боялась, бо страшенно нервувалась і лише чекала щасливого моменту, коли вже лунали оплески і можна було бігти на сцену з квітами».

Оксана Мусієнко видала монографію, де цілий розділ складається з бібліографічних даних книжок материнської бібліотеки і авторських дарчих надписів на них. Українські поети – Платон Воронько, Любов Забашта, Борис Олійник, Леонід Вишеславський та багато, багато інших – суцільним потоком дарували Наталі Кандибі свої книжки, не забуваючи висловити своє захоплення на форзаці:

"Голос і очі артистки Наталі я зберігаю у серці своєму, як дубов'язівські сонячні далі, як золотого кохання поему" (автограф Леоніда Вишеславського).

Всі вони щиро захоплювалися нею. Всі хотіли почути свої вірші зі сцени в її виконанні.

Наталя Кандиба померла в Києві 16 лютого 1983 року.

Нагадаємо, «Вечірка» продовжує низку публікацій від Яни Дубинянської про акторів, письменників, громадських діячів, які жили і творили в нашому місті.

Читайте також "Поет, який помер молодим: мовне питання Кисельова".

А також Максимович і портрет його дружини: до Дня народження першого ректора Київського університету.