Поет, який помер молодим: мовне питання Кисельова

Поет, який помер молодим: мовне питання Кисельова

Ці рядки Леоніда Кисельова чули навіть ті, хто не знає жодних інших:  

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке…

 

Він народився 21 вересня 1946 року в інтелігентній київській родині, веселій, творчій, літературоцентричній. Батько Льоні, письменник Володимир Кисельов, очолював корпункт «Литературной газеты» в Україні, тож у редакцію постійно наїжджали гості зі столичної літературної тусовки, перетинаючись з місцевими шістдесятниками й дисидентами, од Віктора Некрасова до Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Драча й Юрія Щербака.

На літературних посиденьках бував і підліток Льоня. «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця», - змальовував Юрій Щербак зовнішність юного поета, зазначаючи, що темперамент в нього був геть не італійський. Своїх віршів на публіку Льоня не читав. Колеги чули їх від Кисельова-старшого: «Послушай, что написал этот типчик!..»

Не те щоб по знайомству, а швидше живим ланцюжком щирого дружнього захоплення вірші юного Леоніда Кисельова дісталися редакції найавторитетнішого літературного журнала країни – «Нового мира». Його тодішній редактор Олександр Твардовський мав правило: всю поезію, що надходила до редакції, бодай побіжно переглядав сам – і бракував майже все, за рідкісними винятками.

У березневому номері «Нового мира» за 1963 рік вийшла добірка віршів за підписом: «Леонид Киселев. Ученик 10 класса школы №37, г.Киев». Це був початок шістдесятих – часи, коли, здавалося, вже можна було все. Навіть отакий неприхований екстремізм щодо пам’ятника Петрові I в Ленінграді: Зачем он нам, державный этот конник? Взорвать бы, чтоб копыта - в небеса!Шевченко, говорят, “односторонне Отнесся”... Нет, он правильно писал:“Це той “первий”, що розпинав Нашу Україну...”

Вірш юного Кисельова «Цари» викликав справжній вибух: адже в офіційній російській історіографії Петро I вважався «хорошим царем», прорубувачем вікна в Європу, і не школяреві було його критикувати, ще й посилаючись на українського поета. «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!» - таку назву мала гнівна стаття член-кореспондента АН СРСР Дмитра Благого, опублікована в «Литературной газете».

Мабуть, Леонід Кисельов довго сміявся, читаючи цей опус. Він залюбки написав «відредагований» варіант вірша спеціально для Благого: Он нужен нам, державный этот конник,Копыта устремивший в небеса. Шевченко подошел односторонне. Он, сволочь, все неправильно писал... Втім, нагорі зробили висновки: більше Леоніда Кисельова у столичних літературних журналах не друкували. За життя його вірші публікувалися ще в київському журналі «Радуга», в підлітковій повісті Володимира Кисельова «Девочка и птицелет», де їх пише Таня, героїня книжки, і в «Літературній Україні» - за кілька місяців до смерті поета.

Всі його книжки вийшли посмертно. Про свій діагноз – лейкемія – Леонід Кисельов дізнався ще школярем. Мабуть, він не вірив у швидку смерть. «Меня спасают, - іронізував він у листі. - Сначала я очень гордился своей болезнью, а теперь устал. Роль спасаемого — трудная штука. Все перезваниваются, добывают мне лекарства, сдают кровь, et cetera. Самое обидное, если вся эта грандиозная кампания закончится пошлым выздоровлением…»

Його рятували всі, тим самим живим ланцюжком, скріпленим тепер надією і болем. «Я сам себе напоминаю существо из «Марсианских хроник» Брэдбери, - писав Кисельов, - в котором каждый видел свое — кто сына, кто дочь, кто мужа и т.д.». Йому везли ліки з-за кордону,  влаштовували консультації в найкращих лікарів, хвороба час від часу відступала. І він намагався жити далі, так, ніби смерті не було. Вступив до факультету іноземних мов Київського університету, на перекладацьке відділення, вчився, хоча все більше часу був змушений проводити в лікарнях. А ще – почав писати вірші українською мовою.
 

Тільки двічі живемо.
Раз — у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.

А тоді ще в другий раз,
В світі чорнім — аж червонім.
Чорнозем ламає скроні,
І трава росте крізь нас…

Тут могло б бути багато слів про громадянську позицію юнака, що зростав у дисидентському колі, про національне самоусвідомлення київського поета, про менталітет, культурну матрицю тощо – всі ті слова неодноразово вже написані. Сам Леонід Кисельов зізнавався у листі: «Я начал писать стихи на украинском и, вероятно, попробую их издать. Интересно, а все-таки ощущение какой-то измены (или просто перемены)…» Видати збірку українською навіть у ті часи було набагато легше, але, думаю, річ не в тім.

Він робив це з любові. Бо перед лицем смерті любов – єдине, що зберігає силу і сенс.
Зрештою, писати російською він не припиняв.
 

Наблюдаю
падение листьев.
Октябрь.
Ни о чем не думаю —
просто листья.
Просто октябрь.
Горький запах у листьев. Осень.
Смерть.
Ни о чем не жалею —
просто осень.
Просто смерть.


Леонід Кисельов помер 19 жовтня 1968-го. Йому недавно виповнилося двадцять два роки.

Читайте також - Максимович і портрет його дружини: до Дня народження першого ректора Київського університету.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" у Telegram та Facebook.