Максимович і портрет його дружини: до Дня народження першого ректора Київського університету

«Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилась она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. (…) И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно».

Є ці слова зі щоденника Тараса Шевченка. Є його листування з Марією Максимович на дещо фривольну тему – поет просив дружину свого друга підшукати йому наречену, бажано, схожу на неї саму, а вона обіцяла. І ще два факти: у червні 1859 року Шевченко тиждень гостював у Максимовичів в їхньому сільському будинку у Прохорівці, на хуторі Михайлова гора, – а через дев’ять місяців, навесні 1860-го, у Марії народився син.

Більше немає ані документів, ані фактів, але й цього досить для створення міфу, який гуляє мережевими і глянцевими виданнями. Його не спростовують навіть нащадки Максимовича – бо ж красива легенда, і ніхто не може знати точно. То нічого, що Михайлові Максимовичу в ній відведено комічну роль: зрадженого і ревнивого, старого і неспроможного чоловіка молодої дружини.

...За сорок років до того, в 1819 році юний Михайло Максимович приїхав з України до Москви і вступив до Московського університету на відділ словесності, але вже через кілька років захопився природничими науками. Наукову кар’єру він зробив саме в цій галузі, написав декілька праць із зоології, ботаніки й систематики рослин, завідував університетським ботанічним садом. А у вільний час написав фольклористичну працю «Малороссийские песни», яку нагорі схвалили: «труды полезные для российской словесности», - потім ще дві збірки українських пісень: усе це так, для душі. Видав альманах «Денница», де надрукувалися відомі російські поети, і навіть сам Пушкін.

У 1833-му «молоденький хохлик», як називав Максимовича журналіст Михайло Погодін, отримав звання професора Московського університету. «Я стал, наконец тем, к чему стремился, едучи в Москву, за 14 лет… и будь это четырьмя раньше, я почел бы себя счастливцем», - писав він.

Радості вже не було. Була ностальгія, чимдалі все нестерпніша.

І через рік Михайло Максимович змінив у житті все.

1834 року в Києві відкрився Університет Святого Володимира. Для будь-якого московського професора поїхати викладати там, у провінції, було б явним дауншифтингом, майже засланням, а для Михайла Максимовича – пропозицією, від якої він не зміг відмовитися.

Він прийшов у новий університет на посаду професора російської словесності і декана філософського факультету – вакансій на природничих кафедрах уже не було. Але заради Києва професор Максимович був згоден усе розпочати чи не з нуля. І відтоді став гуманітарієм широкого профілю: мовознавство, історія, археологія, етнографія, фольклористика, література. Йому сподобалося. Він навіть створив власний правопис – «максимовичівку».

«В Москве до 1830 года я жил больше будущим, а в Киеве на Украине дышал более прошедшим», - резюмував він.

Михайло Максимович був обраний першим ректором Київського університету. Щоправда, протримався на цій посаді недовго, близько року - здоров’я не витримало навали адміністративного навантаження.

«Каково бы ни было еще мое служебное поприще, но я, конечно, никогда уже не мог бы сказать себе ничего лучшего, как то, что я был первым ректором университета св. Владимира», - сказав він у прощальній ректорській промові.

В университеті Михайло Максимович викладав до 1840 року, а коли звільнився за станом здоров’я, оселився на родинному хуторі, на Михайловій горі. Він і далі активно займався наукою, згодом повернувся до викладання на позаштатній основі, рік пропрацював в архівах у Москві. А в 1853-му, в сорок дев’ять, раптом одружився.

Говорили, що шлюб професора Максимовича з більш ніж удвічі молодшою за нього дочкою поміщика-сусіда Марією Товбич був суто прагматичним: хворий вчений потребував господині в домі. Існує й романтична версія – ніби багато років тому п’ятнадцятирічний Михайло був нещасливо закоханий в Єлизавету Товбич, матір Марії.

Тільки через сім років після весілля в них народився син Олексій. Зберігся лист Михайла Максимовича до Тараса Шевченка, дружній і зворушливий, менш за все схожий на звернення зрадженого чоловіка до коханця дружини:

«Наше житье-бытье такое же, как видели, кроме радостной прибавки в хлопятке нашем, которым Господь взвеселил Михайлову Гору. Вы полюбовались бы этим прекрасным младенцем. В нем весь мир мой теперь».

Згодом у Максимовичів народилася ще одна дитина, дівчинка Ольга.

Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 року, на 69-му році життя, у себе вдома, на Михайловій горі.

Там, де колись його друг-художник – і це беззаперечний факт – намалював італійським олівцем і крейдою на тонованому папері портрет його дружини.