«Це буде один із прикладів, коли виграли всі»: архітектор Олександр Кумейко про реставрацію Садиби Зеленських

Головний архітектор проєкту пояснив, чому на об’єкті розбирають аварійні конструкції, як зберігають історичні матеріали та чому будівля не перетвориться на житловий комплекс чи ТРЦ.
Руйнування та боротьба за відновлення садиби Зеленських на вулиці Олександра Кониського, 22 стали одним із найгучніших кейсів у сфері охорони культурної спадщини Києва за останні роки. Вони оголили і прогалини в законодавстві, і складність відновлення зруйнованих пам’яток, і те, наскільки по-різному суспільство та забудовник бачили цінність цього історичного будинку.
Після отримання необхідних дозволів і затвердження науково-проєктної документації на майданчику відновилися роботи, що знову викликало резонанс — на об’єкт навіть викликали поліцію. Нині там триває початковий етап реставрації, і «Вечірній Київ» поговорив про це з головним архітектором проєкту Олександром Кумейком.
Ми побували на об’єкті, побачили, як виконуються роботи та як зберігаються придатні для відновлення елементи. Архітектор пояснив, чому частину конструкцій доводиться розбирати, що станеться з автентичною цеглою, хто має вирішальне слово у відносинах із замовником і чого бракує системі охорони історичної забудови.

РЕПУТАЦІЙНІ РИЗИКИ, МЕДІАЦІЯ ІЗ ЗАМОВНИКОМ І «ІСТОРИЧНІ ШАРИ» БУДІВЛІ
— Пане Олександре, на мою думку, ви взялися за об’єкт із токсичним бекграундом і мінімальним кредитом довіри від суспільства. Що стало для вас стимулом і чи не боїтеся ви репутаційних втрат та надмірної уваги?
— Коли замовник звернувся до мене, об’єкт уже був токсичним. Для мене це черговий виклик, а саме в таких викликах людина росте і професійно, і особисто. Тому я цього зовсім не боюся. Я зробив усе, щоб реставрація відбулася згідно з чинним законодавством і з ДБН на реставрацію пам’яток культурної спадщини. Коли ти працюєш професійно й за правилами, боятися нічого.
Я долучився до проєкту, коли облікову документацію вже було затверджено, і почав працювати з тим, що є. Професійний архітектор сьогодні повинен бути ще й медіатором, бо замовник майже завжди хоче більше, ніж дозволено — у 99,9% випадків.
Нам знадобився час, щоб замовник зрозумів головне: те, що він раніше планував збудувати на цій ділянці, — нереальне. Він довго мав надію, але згодом прийшло розуміння, що це буде винятково реставрація пам’ятки. Після цього ми почали чітко й професійно працювати над повноцінною та масштабною реставрацією майже знищеної історичної будівлі.
Це також один із найскладніших об’єктів для реставрації, можливо, не лише в Києві, а й в Україні. На жаль, пам’яткоохоронного статусу будівля набула дуже швидко, у розпалі конфлікту та суспільного обурення, тож через цю терміновість було допущено чимало помилок, які ускладнили наступні етапи. Наприклад, історично споруда була одноповерховою з цоколем, а ще раніше — навіть без нього. Коли її приймали на облік як пам’ятку, вона вже мала два поверхи і свіжий псевдоісторичний фасад.
Тож ми маємо історично одноповерхову будівлю, фактично двоповерхову споруду і фасад, зроблений у 2000-х роках. Складність у тому, щоб поєднати ці протиріччя в один цілісний результат. Сподіваюся, до кінця наступного року ми презентуємо його киянам.

КОНЦЕПЦІЯ ВІДНОВЛЕННЯ: АВТЕНТИКА І ВИДИМИЙ СЛІД ІСТОРІЇ
— Чи можна після руйнування говорити саме про відновлення будинку, чи це вже нова споруда за образом історичної? Що з автентичних елементів вдалося врятувати та якою буде концепція їхнього поєднання з новими матеріалами?
— Під час розроблення науково-проєктної документації це питання було одним із найскладніших. Ми дійшли висновку, що ключовими елементами, які буде збережено, є жовта київська цегла та матеріально-технічна структура будинку, тобто несучі стіни та їхнє розташування. Збережеться й вхідна група: ми відновлюватимемо малюнок і конфігурацію дверей такими, якими вони були на світлинах одноповерхового будинку, збудованого наприкінці XIX століття.
Також є авторський задум відтворити вхідну групу зі збереженої історичної цегли. Під час експлуатації об’єкта буде чітко видно, де використано автентичну цеглу з цього будинку, а де нову, аналогічну їй. Це буде помітно неозброєним оком завдяки перепаду кольору.
Таке рішення зафіксує історію споруди для майбутніх поколінь: колись вона зазнала втрат, а потім була відновлена. Сподіваюся, містянам і всім, хто цікавиться архітектурою та спадщиною, буде цікаво це побачити.


ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА МАЙДАНЧИКУ ЗАРАЗ І ЯК ЗБЕРІГАЮТЬ МАТЕРІАЛИ
— Днями навколо майданчика знову виник резонанс. Поясніть як головний архітектор проєкту: який етап робіт триває зараз і чому він викликав таку хвилю реакції?
— Наразі на об’єкті триває початковий етап реставраційних робіт — розбирання та прибирання аварійних частин пам’ятки, без чого неможливо рухатися далі. Йдеться про обережний демонтаж окремих ділянок, які неможливо зберегти та надійно укріпити на місці.
Просто добудувати втрачені частини поверх вцілілих, але порушених стін не можна: основа вже ослаблена, і додаткове навантаження призведе до просідання конструкцій та появи нових тріщин. Щоб забезпечити надійність будівлі та поєднання збережених і відновлених конструкцій на десятиліття, спочатку потрібно виконати ці роботи.
Попри нещодавній виклик поліції, роботи тривають законно: замовник має всі дозвільні документи та затверджену науково-проєктну документацію. Варто також пам’ятати, що він міг би взагалі нічого не фінансувати, але роботи ведуться, і це важливо.
На мою думку, хвиля обурення виникла не через порушення, а через сам факт відновлення робіт. Суспільство тривалий час бачило тишу на майданчику, і раптом з’явилися будівельники, які щось розбирають. Ніхто не бачив, яким довгим і складним був шлях отримання дозволів.
Імовірно, забракло комунікації: ті, хто бачив документацію чи був присутній на Консультативних радах, розуміють суть процесу, а решта — ні. Звідси й сплеск критики.
— Як саме визначили аварійність конструкцій і як організовано роботу з вцілілими матеріалами на майданчику?
— По-перше, є технічні звіти. По-друге — проєкт організації будівництва, де фахівці чітко визначили, що підлягає демонтажу, а що можна залишити. Я регулярно буваю на об’єкті, був там і сьогодні — усе відбувається суворо за науково-проєктною документацією.
Усі елементи, які можуть мати історичну чи матеріальну цінність, зберігаються безпосередньо на будівельному майданчику — їх нікуди не вивозять. Навіть щодо окремих металевих конструкцій, які, найімовірніше, не є автентичними, я дав вказівку не переміщувати їх до завершення розбирання. Спершу кожен елемент мають належно зафіксувати, пронумерувати та промаркувати, і лише після цього ухвалюватимуть рішення про його подальше використання.
Окремий підхід — до збереженої цегли. Ще в документації ми заклали принцип її повторного використання. Тому її розбирають вручну, ручним інструментом, щоб максимально вберегти матеріал від пошкоджень і повернути в кладку вхідної групи.
ОЦІНКА ПРОФЕСІЙНОЇ СПІЛЬНОТИ ТА РОЛЬ ЗАМОВНИКА
— А в професійному колі ведуться дискусії стосовно цієї реставрації? Чи поділяють ваші думки колеги?
— Коли я тільки починав дослідницьку роботу над цим об’єктом, ще до офіційного залучення в проєкт, деякі колеги відверто запитували: «Куди ти лізеш? Навіщо тобі це потрібно?». Я розумів, що беруся за непросту роботу зі складною репутацією.
Втім, до цього етапу відбулося кілька Консультативних рад при Департаменті охорони культурної спадщини. Це не чиновники, а спільнота фахівців — близько десяти–чотирнадцяти істориків, архітекторів, дослідників і краєзнавців.
Вони розглядали проєкт, ставили зручні й незручні запитання, а я відповідав і дещо коригував за підсумками обговорень. У результаті цих фахових дискусій колеги погодилися, що ми знайшли найкраще можливе рішення для цього кейсу.
— Відбудову фінансує сторона, яку суспільство звинувачує у руйнуванні будинку. Як склалися ваші відносини із замовником і за ким вирішальне слово?
— На щастя для архітекторів, на таких об’єктах вирішальним є слово архітектора — це перевага роботи з пам’ятками. Обмежень тут значно більше, ніж у новому будівництві, а вартість робіт незрівнянно вища. Тут багато обережної ручної праці, яку неможливо виконувати великими обсягами, що розтягує терміни і підвищує ціну. Собівартість робіт і матеріалів на такому об’єкті у півтора–два, а іноді й у три рази вища, ніж у звичайному будівництві.
Тому дійти до цього етапу було непросто. Замовник довго сподівався на інший сценарій, але врешті ухвалив, на мою думку, єдине правильне рішення: відновлювати садибу згідно із затвердженою науково-проєктною документацією. Я вдячний, що він не лише пройшов дозвільні процедури, а й реально фінансує роботи.
Це буде один із яскравих прикладів, коли виграли всі: місто отримає відновлену садибу, громадськість — результат своєї принципової позиції, а замовник — унікальну будівлю, яка завдяки пам’яткоохоронному статусу може приносити навіть більший прибуток, ніж звичайна комерційна нерухомість.
МАЙБУТНЄ ПРОСТОРУ І СИСТЕМНІ ВИСНОВКИ ДЛЯ КИЄВА
— Яким буде призначення будівлі після реставрації? Чи ведуться вже перемовини з майбутніми орендарями?
— І я, і замовник бачимо тут заклад громадського харчування — це закріплено в науково-проєктній документації. Під час її розроблення ми спілкувалися з гравцями ресторанного ринку та врахували їхні технічні потреби. Коли з’явиться наочний просторовий об’єм — два поверхи й фасад, — власники перейдуть до конкретних перемовин із рестораторами.
Локація дозволяє відкрити тут якісний заклад, попри дефіцит паркомісць: на цій вулиці вже багато років успішно працюють кілька ресторанів. Головне, що мають розуміти кияни: жодних квартир чи торгових центрів, про які пишуть у соцмережах, тут не буде. Функція чітко зафіксована в документації.

— І наостанок: цей кейс тримає увагу міста вже понад два роки. Чи став він уроком для ринку і чи змінюється система охорони спадщини?
— Звісно, це показовий урок для всіх сторін — і для власників, і для влади, і для громадськості, адже помилок припустилися всі. На щастя, законодавство поступово оновлюється. Наприклад, роками забудова в центрі міста була заблокована через мораторій щодо охоронних зон навколо пам’яток, зокрема ще не внесених до реєстру.
Тепер нарешті ухвалено порядок розроблення меж та режимів використання цих територій — у середньостроковій перспективі це має навести лад і зменшити кількість конфліктів, які виникали через відсутність чітких правил гри.
Водночас залишається критично важливе питання — статус історичної забудови, яка формально ще не є пам’яткою, але формує архітектурне середовище міста. Садиба Зеленських була саме таким зразком садибної забудови Солдатської слобідки, але на момент знесення не мала охоронного статусу. Якби тоді діяли чіткі механізми захисту цінної історичної забудови до надання їй статусу пам’ятки, цієї історії могло б не статися.
Нам потрібно навчитися захищати історичне середовище на етапі виявлення його цінності, а не постфактум.
Читайте також:
Як Київ рятує пам’ятки після обстрілів та коли відбудують садибу Зеленських: Марина Соловйова розповіла про захист спадщини столиці
Анна КОВАЛЕНКО, «Вечірній Київ»