Мистецтво зi смітника, омажі та панк-рок: Саша Чичкан про колаж як терапію і виклик кон’юнктурі

Після жорсткого нічного ракетного обстрілу Києва російськими терористами, коли столиця була фактично повністю без електрики, кияни розібрали всі квитки на бранч у Арт Юкрейн Геллері з художницею Сашею Чичкан.

Мистецтво допомагає гармонізувати себе і знайти опору у часи випробувань. А спілкування з авторкою, яка почала своє творче життя у двохтисячних — дає багато нового про арт середовище, про сучасні тенденції і про те, що таке художня освіта і хист.

На бранчі було багато молоді і багато запитань.

Свого часу відмовившись від академічних штампів та стандартного живопису, Саша обрала колаж — трудомістку, медитативну та екологічну техніку.

У розмові про власну творчу філософію, роботу з вторсировиною, омажі світовим класикам і династійне прізвище художниця розповіла, чому не вірить у «вроджений талант», поділилась, як лікувати суспільне напруження через дрібну моторику та навіщо збирається везти сучасне мистецтво у віддалені українські села.

ПОЧАТОК ШЛЯХУ: ВІД ХІМІЇ ТА КЕРАМІКИ ДО СМІТНИКІВ І ГЛЯНЦЮ

Творчий шлях Саші Чичкан складався далеко від класичних шаблонів.

У юності вона вивчала хімію, згодом опановувала кераміку й пробувала себе в традиційному живописі.

Проте академічний підхід і стандартні матеріали швидко звели нанівець будь-яке бажання творити. Справжню свободу та простір для експериментів мисткиня віднайшла в колажі.

Наталія Заболотна під час розмови підкреслила унікальність цього вибору: колаж довго залишався чимось не до кінця зрозумілим для загалу та сприймався як дитяча забавка, але саме Чичкан віртуозно перетворила його на об’єкт високого колекціонування.

«Матеріал можна знайти на смітнику, по-перше, це круто. Це екологічно. Не треба ходити по магазинах по фарби — це фігня повна. Можна знайти матеріал на смітнику і робити з чого хочеш: з тканини, журналів, гілок. Я виступаю за екологічну свідомість», — ділиться Саша.

Відмовившись від здобуття вищої академічної освіти за наполяганням батьків, художниця обрала шлях самоосвіти.

Її головним професійним вишколом стали омажі — авторські переосмислення творів світових та українських класиків: від Казимира Малевича та Жана-Мішеля Баскії до Михайла Бойчука та голландських натюрмортистів XVII століття.

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ КЛАСИКИ І МОВА СЬОГОДЕННЯ

Творчість Чичкан — це не просто механічна комбінація фрагментів. Створюючи омажі, вона актуалізує класичні сюжети під реалії сьогодення.

Наприклад, у її інтерпретації бойчукізму на полотні з’являються не традиційні яблука, а гранати. Це рефлексія на напругу, агресію та воєнний стан, у якому щодня перебуває українське суспільство.

Попри уявну легкість та декоративність колажу, Саша підходить до кожного твору аналітично.

Спочатку вона створює акварельні ескізи та розробляє композицію за класичними законами живопису — з урахуванням переднього й заднього планів, глибини та світлотіні.

Наталія Заболотна зауважила, що навіть коли Саша бере за основу абстрактні чи класичні сюжети, її роботи набувають виразної фігуративності й зупиняють біля себе як дорослих, так і дітей. Попри зовнішню легкість колажу, Чичкан підходить до створення кожної роботи аналітично:

Аналітична база: Кожен твір починається з акварельних ескізів та розробки композиції за жорсткими законами живопису (передній і задній плани, об’єм, світлотінь), а не за принципом банальної декоративності.

Трудомісткість процесів: Роботи вимагають величезних часових ресурсів. Наприклад, інтерпретація Вітрувіанської людини Леонардо да Вінчі складається з понад 6 000 найдрібніших паперових фрагментів.

За словами Наталії Заболотної, у наш поверховий час, коли суспільство звикло до швидкої інформації та фрагментарних меседжів, скрупульозна праця Саші змушує глядача зупинитися, увімкнути власні асоціації й буквально вдивлятися в кожну деталь, виховуючи глибину сприйняття.

«СІЛЬСЬКА КОМПАНІЯ»: КУЛЬТУРНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ТА ЕКО-ПРОСВІТНИЦТВО

Зараз Саша Чичкан разом із командою готує масштабний проєкт, покликаний вийти за межі звичних галерейних просторів. Художницю щиро обурює, що сучасне мистецтво в Україні зосереджене переважно в центрі Києва або великих обласних центрах.

«Сучасне мистецтво лікує розум людей, і круто, що під час війни відкриваються нові галереї у Луцьку чи Ужгороді. Але до сіл це поки не дійшло, і я хочу це зробити», — наголошує мисткиня.

Вже наступного року Саша разом із кураторами та науковцями-екологами планує вирушити в тур віддаленими українськими селами.

Серію її робіт, присвячену зникаючим видам тварин із Червоної книги України (виконану, зокрема, на зразках знецінених купонів та матеріалів), експонуватимуть у сільських бібліотеках, будинках культури або навіть просто на парканах.

Проєкт передбачає інтерактив та лекції, щоб розширити світогляд місцевих громад та привернути увагу до екологічних проблем, про які під час війни часто мовчать.

РОДИННИЙ СПАДОК, ПАНК-РОК І АСИСТЕНТСЬКА ШКОЛА

Бути донькою відомого художника Іллі Чичкана — це завжди ризик залишитися в тіні династійного прізвища.

Заболотна та Чичкан торкнулися цієї теми, і Саша відверто зізналася, що в юності мала сильній психологічний тиск.

Позбутися комплексів їй допомогла власна «панк-рок» ініціатива: вона анонімно займалася стріт-артом на вулицях (ще до глобальної популярності Бенксі).

Коли її роботи почали самостійно набувати популярності без прив’язки до відомого прізвища, комплекси остаточно зникли.

У питанні професійного становлення художниця залишається скептиком щодо академічної системи освіти.

На її думку, найкраща академія для митця — це практика й асистентство. Сама Саша свого часу працювала в майстернях Кирила Проценка та Жанни Кадирової, де здобула колосальний досвід.

Розмірковуючи про успіх та таланту у мистецтві, Саша Чичкан резюмує:

«Я не вірю в таланти, це все дурниця, вигадана реклама. Мені подобається вислів: 10% генія і 90% потіння. Треба просто пахати, творити попри все і не боятися експериментувати».

Наталія Заболотна підсумувала, що саме така принциповість, відсутність страху перед експериментами та вірність власному баченню — незалежно від кон’юнктури ринку — це той найвищий щабель, який гарантовано веде митця до визнання.

Читайте також:

• «„Мистецтво, що збурює та захоплює»: Василь Корчовий про форму, сміливість і суспільний резонанс. ФОТО».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»