«Мистецтво, що збурює та захоплює»: Василь Корчовий про форму, сміливість і суспільний резонанс. ФОТО

Василь Корчовий скульптор, який працює у галузях станкової і монументальної реалістичної скульптури; займається різьбленням по дереву, архітектурними та інтер’єрними проєктами.

Він працює зі збручанським вапняком, пісковиком — називає їх українським мармуром, а також використовує бронзу і граніт.

Витончені роботи Василя Корчового Орфей, Евридіка, фонтан «Амур із лірою» створюють неповторну атмосферу у Національній філармонії України, інтер’єрах Верховного суду України, його пам’ятник Григорію Сковороді стоїть у Хмельницькому, а фонтан «Дракон» прикрашає Привокзальну площу у Харкові.

Василь Корчовий — володар Гран-прі Всеукраїнської триєнале «Скульптура-2005», заслужений художник України й переможець конкурсу Київської організації Національної спілки художників України імені Михайла Лисенка «Скульптура року» за 2007 та 2009 роки.

Відомий майстер у середовищі поціновувачів мистецтва став широко знаним, коли у Стрийському парку у Львові з’явилась його скульптура «Впевнена».

Оголена пишна жінка викликала безліч звинувачень у антиестетичності і ще Бог знає в чому, «огидну» скульптуру навіть намагались знищити, чим лише підігріли інтерес до неї та автора.

Василь Корчовий тоді зауважив у ЗМІ: «Вандалізм — це продовження моєї популярності».

Важливо, що поруч з тими, хто вимагав прибрати скульптуру, лунали й інші голоси.

Обізнані у мистецтві люди, або просто ті, хто має незасмічене сприйняття, зазначали, що нападки на Корчового — це прояв радянської травмованості, нелюбові до себе самих і несприйняття свого власного «я».

«Прекрасно» і «потворно» — звучать ще й нині щодо скульптур Василя Корчового. Тим більш цікаво було зустрітись з ним та його дружиною музикознавицею Оленою Корчовою у мистецькому осередку Art Ukraine Gallery.

Наталія Заболотна, заслужена діячка мистецтв, засновниця галереї Art Ukraine Gallery на просторі в 750 квадратних метрів ініціювала поєднання роботи трьох геніальних українських майстрів — Олександра Архипенка, який покинув рідну землю сто років тому і залишився попри все українцем, новатором у мистецтві з світовим іменем, а також наших сучасників — Олександра Сухоліта та Василя Корчового.

Саме Заболотна й запросила Василя Корчового на мистецький захід, відкритий для всіх охочих поспілкуватись з митцем. Вона влаштувала для присутніх і авторсько-кураторську екскурсію і дискусію водночас.

«Вечірній Київ» багато писав про виставки Олександра Сухоліта, які дають наснагу і підсилюють дух у воєнний час.

Нині журналістці видання вдалось поспілкуватись з Василем Корчовим, побачити, як на його роботи реагують відвідувачі експозиції, дізнатись, чим живе автор і чому пишна краса так утвердилась в його естетиці.

До слова, Василь Корчовий та його дружина Олена виявились людьми скромними, добре освіченими і з великим запасом терпіння — вони охоче говорили і про мистецькі, і про життєві теми.

ПРОСТІР, СКУЛЬПТУРА ТА РЕАКЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

— Ваші роботи привертають увагу плавністю форм, а також життям, яке в них вдихає й матеріал — прожилки, різнокольорові лінії дають відчуття живого. Як ви починаєте роботу над образом, скульптурою?

Корчовий: Головне — це відчуття правдивості форми. Я не намагаюся підлаштовуватися під уявлення загалу про «стандартну красу». Мене цікавить пластика, об’єм, жива маса, яка під моїми руками набуває дихання. Коли ти бачиш лінію і відчуваєш, що вона має бути саме такою — товстою, потужною, вагомою — ти просто йдеш за цим відчуттям.

Олена Корчова: Я завжди спостерігаю за цим процесом збоку. Для Василя це майже медитативний, але водночас дуже енерговитратний стан. Він живе своїми скульптурами. Іноді мені здається, що він бачить готову форму всередині заготовки ще до того, як торкнеться її інструментом.

— Роботи Корчового багато хто вважає провокативними. Одна з ваших виставок у музеї Києва називалась «Інша краса», ви бачите цю іншу красу і вона вас приваблює? Звідки така вірність пишним формам?

Василь Корчовий: Мене не лякає реакція людей. Якщо скульптура викликає емоцію — вона працює. Гірше, коли людина проходить повз і нічого не відчуває. Краса буває різною, і пишне, фактурне тіло у пластиці — це повернення до першоджерел, до традиції, яка існувала століттями, але яку чомусь бояться в сучасному публічному просторі.

— Тоді що скаже дружина -мистецтвознавиця?

Олена Корчова: Насправді за цією резонансністю стоїть величезна щоденна праця. Людям часто здається, що це просто експеримент, але це глибокі знання анатомії, пропорцій та матеріалу.

Василь дуже критичний до себе, і те, що глядач бачить у галереї, передувало сотням годин сумнівів і пошуків.

Василь Корчовий: Коли стався скандал з «Впевненою», одна посадовиця навіть заявила, ніби це карикатура на неї. Ну навіщо так себе не любити?

Вона красива жінка. Люди, які хейтять роботи, просто реалізують свою значущість: їм здається, що вони розбираються краще за автора.

А я хочу, щоб такі жінки полюбили себе.

Олена Корчова: Тригером для хейтерів стала навіть сама назва — «Впевнена». Суспільство обурювало: як вона може почуватися впевнено, маючи «неперфектне» тіло?

Це викриває нашу внутрішню проблему: ми боїмося бачити себе справжніми. Наші жирові складки, додаткові об’єми — це досвід, це сліди прожитого життя і наша цінність.

Страх бути недосконалим робить людей хейтерами проти мистецтва, яке показує їх самих. Нам катастрофічно не вистачає толерантності й сміливості бути собою.

Наталія Заболотна: Мені часто після виставок дякували жінки. Вони казали «дякую» за те, з якою любов’ю ви розповідаєте про кожен сантиметр цього пишного тіла, про те ж коліно «Деметри на троні»…

Це говорить про сильний емоційний вплив на людину, яка відчуває біля ваших скульптур свободу бути собою, незалежно від того, хто і що про неї каже.

— Пані Наталю, а як люди на виставці реагують на сусідство пишних форм і скульптур Сухоліта, який є послідовником витонченого Джакометті?

Наталія Заболотна: Коли ти бачиш роботи Василя, ти розумієш, що це не просто скульптура — це відверта провокація для стереотипного мислення і водночас глибока шана до класичного формату.

Як галеристка, я часто бачу, як глядач реагує на такі роботи. Це завжди спектр від абсолютного захоплення до шоку чи навіть спротиву. Але саме це і є завданням справжнього мистецтва — вибивати з комфортної зони.

Василю, ви — реально геній і неймовірно скромна людина. Якби скромність не була вашою доброчесністю, ваше ім’я вже звучало б із провідних світових шпальт.

Я пам’ятаю ще перший Скульптурний салон в Українському домі у 2006 році, який я відкривала. Ваші «вакханки» — пишні жінки з гронами винограду — збирали натовпи. Це було задовго до нещодавнього скандалу у Львові.

Василь Корчовий: Ну, вийшло все мені на користь, бачите. А те, що вона гола і товста — якщо це вада, то хай так буде.

«Я БЕЗ НАТУРИ НЕ ПРАЦЮЮ…»

— Олександр Сухоліт, ваш сучасник, скульптури якого тут також є поруч, сказав, що вже понад 10 років не працює з натурницями. Він робить їх образи по пам’яті. А ви?

Корчовий: Якщо мене вразила якась жінка, модель — я працюю з нею. Без натури я взагалі не працюю. Натура повинна наштовхнути художника, а далі вже те, як він це через себе перепустить.

Найкраще у світі — це те, що створила природа. На другому місці — те, що створила випадковість.

А художник стоїть лише на третьому місці. Так що не треба себе так високо нести. Ми ніколи не зробимо так, як природа, але те, наскільки ми до неї наблизилися — це і є наша якість.

От мене якось вразило… як вона коліна загнула. І це був початок скульптури «Деметра на троні».

— У скульптур юні обличчя і повні статури — це контрапункт у образі?

Василь Корчовий: Розумієте, жир розподіляється по тілу дуже нерівномірно. Від цього теж залежить краса і моє сприйняття. Вона може бути з витонченим обличчям, і по ньому не скажеш, що в неї стегна чи вага під 200 кілограмів.

«КАМІНЬ ПОДАЄ ГОЛОС»: МІСТИКА ФАКТУРИ ТА ВІРТУОЗНІСТЬ МАТЕРІАЛУ

— Ваш матеріал: вапняк, пісковик, граніт, мармур. Саме вапняк ви часто називаєте українським мармуром, його візерунки немов продовження роботи скульптора — їх лінію акцентують плавність пишних форм…

Василь Корчовий: З камінням почав працювати, бо коли був молодим, грошей на бронзу не мав.

Привіз машину вапняку зі Скали-Подільської — він коштував як 2 кг помідорів у Києві. Щодо прожилок — камінь іде шарами. Частково я розраховую, щоб смужка пройшла, а все інше робить випадковість.

Олена Корчова: Як найближчий спостерігач я бачу, як у процесі роботи Василь спілкується з матеріалом, і в якийсь момент камінь «подає голос» — відбувається ідеальне потрапляння в силует.

Подивіться на «Гелю» з мармуру: ніяка творча воля не змусить білі лінії так обволокти форму. Камінь ніби каже від втоми: «Я все зрозумів, давай зупинятися тут».

— Серед ваших робіт є й інша вагова категорія — наприклад жінка під вуаллю. Як вам вдалось передати повітря, яке є між обличчям та вуаллю — і це все у камені?

Василь Корчовий: Мені меценат Роман Захарчук запропонував: «Зробіть під вуаллю, але щоб була трошки українкою». Я попробував. Звичайно, те, що зроблено до мене великими майстрами, набагато краще, але є й набагато гірше за моє. Потрібен смак, щоб обдурити глядача, показати цю тонкість. Я задоволений собою.

ТВОРЧІСТЬ ПІД ЧАС ВІЙНИ

— У Art Ukraine Gallery вагались — чи проводити сьогодні захід, адже Київ пережив майже тиждень безперервних атак ворога. Тривоги й небезпека — середовище, в якому ми живемо скоро вже 5 років. Як війна вплинула на ваше життя й творчість?

Олена Корчова: Наші двоє синів зараз захищають Україну на фронті. Завдяки їм та усім воїнам ми маємо можливість бути тут і говорити про мистецтво.

Василь Корчовий: У самій творчості війна нічого не змінила — я просто продовжую працювати в майстерні. Але був трагічний випадок: в Одесі ракета вбила сім’ю — тримісячну дівчинку, її маму та бабусю.

Чоловік, який вижив, бо виходив у магазин, замовив у мене надгробок для них. А потім сам пішов у 3-тю штурмову бригаду і теж загинув… Мені довелося робити надгробок і йому.

До речі під час війни відійшов і патріарх Філарет. Я зараз роблю йому весь саркофаг.

— Що для вас є монументальністю? Чи є у вас скульптура мрії?

Василь Корчовий: Я не вигризаю своє — я випускаю бажання у світ, і світ робить це за мене. Цього літа галерист Юрій Сташків замовив мені скульптуру з 10-тонного каменю для Канівського симпозіуму.

Я вирізав її за 47 днів і закінчив якраз на день народження старшого сина. Не знаю, який у мене стиль — я скоріше натураліст-реаліст. Головне для мене — подобатися собі. Якщо ти подобаєшся собі в роботі, тоді вона матиме відгук і в інших.

Наталія Заболотна: Ми зараз знаходимося в точці, коли українське мистецтво має бути сміливим і безкомпромісним. Роботи Василя — це саме той рівень виклику, який демонструє нашу культурну зрілість і готовність до складних розмов. Що далі?

Василь Корчовий: Я продовжу працювати з тим, що мене надихає. Монументальність, краса людського тіла у всіх його проявах, глибина матеріалу. Поки є сила відчувати форму — буде й скульптура.

Олена Корчова: А я завжди буду поруч, щоб підтримати цей хаос творчості та перетворити його на гармонію нашого щоденного життя.

— Нехай все вдасться! Зустрінемось після Перемоги.

Читайте також:

• «Мистецтво й інтелектуальні дискусії: „Art Ukraine Gallery“ стала простором емоційної підтримки у воєнний час. ФОТО».

Ольга СКОТНІКОВА, Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»