«Якби мав змогу народитися знов — неодмінно став би співаком», — народний артист України Михайло Тищенко

У щирій розмові з «Вечірнім Києвом» відомий співак розповів про перші «гонорари» в дитячих чергах за хлібом, школу Івана Паливоди та Діани Петриненко, виступи в Національній опері, а також про роботу у Національній заслуженій академічній капелі «Думка», де працює вже майже 30 років та своїх талановитих студентів.

Про ювілейний вечір у Печерськ Палаці та концерти з учнями

— Пане Михайле, у середині літа ви відзначили ювілей, а нещодавно відбувся ваш сольний концерт у Печерськ Палаці. Розкажіть, як пройшов ваш головний ювілейний вечір і чим дивуєте зараз?

— Ювілейний рік справді триває цілий рік! Щодо самого ювілейного концерту — зізнаюся, дуже хвилювався через повітряні тривоги та складність із транспортом, адже люди навіть під час тривоги чекали в метро. Але, слава Богу, все відбулося чудово. Завітали гості, вітали представники Київської міської та обласної адміністрацій, колеги з Академії, квартет «Гетьман» та мій племінник — артист Петро Чорний.

Одразу після цього вечора ми з моїми учнями підготували наступний виступ, який відбудеться вже 13 листопада у Музеї Миколи Лисенка, де ми виступаємо регулярно. Я завжди намагаюся залучати вихованців до сцени. Вони хвилюються один раз — перед виходом на сцену, а я двічі: і за себе, і за них.

Дитинство, кочове життя та перші кроки до співу

— Розкажіть про свої перші кроки у музиці. Як у вашому житті з’явилася пісня?

— Співати почав ще в далекому дитинстві — не було жодного дня без співу. Пам’ятаю 1974–1975 роки, коли люди стояли в довгих чергах за хлібом. Я стояв поруч і просто співав їм. Вони розчулювалися й давали хто дріб’язок, а хто й хлібину. Так я заробив свій перший «гонорар» на прожиття.

Часи були непрості: я виріс у багатодітній ромській родині, тож доводилося і голодувати, і холоду зазнати — і голими, і босими були. Але без співу я себе не уявляв: якби мав змогу народитися знов — неодмінно став би співаком.

Вокальна школа: Іван Паливода та Діана Петриненко

— Ви навчалися в училищі імені Глієра та Консерваторії. Хто сформував вас як вокаліста?

— Моїм першим учителем в училищі був Іван Гнатович Паливода. Я завжди кажу: якби не було Паливоди — не було б і співака Тищенка. Я провчився у нього три роки після армії, і він порадив вступати до консерваторії.

У 1990 році я вступив до консерваторії в клас його сестри — Діани Гнатівни Петриненко. Офіційно навчався у неї, але продовжував займатися з Іваном Гнатовичем. Саме він заклав у мені школу і той фундамент, який мені дуже допомагав у моїй вокальній кар’єрі. До речі, через його школу пройшли чимало відомих оперних зірок, зокрема Вікторія Лук’янець та Людмила Монастирська — пів театру солістів!

Дебют в опері та майже 30 років у капелі «Думка»

— Як розпочиналася ваша велика сценічна кар’єра?

— У 1993 році Дмитро Гнатюк взяв мене з 3-го курсу консерваторії на дебют у Національній опері України у виставі «Запорожець за Дунаєм». Проте моя робота в театрі тривала недовго, адже згодом я поїхав на закордонні гастролі з військовим ансамблем і через свою ромську гарячкуватість нікого не попередив. Повернувся — а мене вже звільнили.

Проте, на мою думку, все, що робиться в житті— на краще: це вберегло мій голос від передчасного зношення в складній оперній акустиці.

А далі — майже 30 років я віддав сольній роботі в капелі «Думка», де переспівав усі фундаментальні вокально-симфонічні форми: від Реквієму Джузеппе Верді та 9-ї симфонії Людвіга Бетховена до творів сучасних українських композиторів. За цей час ми об’їздили десятки різних країн світу, виконали чимало цікавих музичних програм. Робота в такому колективі неймовірно виховує співака, як музиканта та виконавця, гартуючи витривалість і професіоналізм.

Секрети вокальної форми та циганська загартованість

— Як вам вдається зберігати голос у такій чудовій формі протягом десятиліть?

— Секрети мого успіху дуже прості: щоденне розспівування та дитяча загартованість. Мій учитель Іван Паливода завжди казав: «Справжній співак має робити тільки те, до чого він звик із дитинства». Голос — це як рука: якщо він є від природи і школа закладена правильно, він буде з тобою завжди. На заняттях із дітьми я не просто пояснюю руками, а показую все голосом, співаю повноцінним звуком: арії, романси, українські пісні.

— А чи є у вас народні засоби на випадок застуди?

— Якщо схопив бронхіт чи кашель — маю перевірений засіб: пів пляшки дуже теплого, нагрітого пива на ніч. Воно противне на смак, але до ранку кашель як рукою знімає! А от щодо 50 грамів коньяку перед виступом — це міф: алкоголь лише пересушує зв’язки.

Викладацька діяльність та віра в молодь

— Зараз ви активно викладаєте у декількох вишах, передаючи свої вміння молодому поколінню виконавців. Як загалом оцінюєте своїх студентів та їхні здобутки?

— Своїх вихованців я лагідно називаю «реп’яшками». Нинішнє молоде покоління мене захоплює: попри блекаути, загрози та обстріли, вони приходять навчатися, співають у коридорах і сховищах. Росте дуже сильна, наполеглива нація. Бажаю моїм «реп’яшкам» вокального довголіття, а моє завдання — передати їм усе найкраще, що вмію сам.

Довідка.

Михайло Тищенко — український співак (тенор), педагог, доцент, народний артист України (2019). Народився 23 липня 1966 року в селі Березань Барешівского району Київської області в бідній багатодітній ромській родині, дитинство пройшло в селі Гельмязів Золотоніського району. Музичну освіту здобув у Київському музичному училищі імені Р. М. Глієра (1987–1990, клас Івана Паливоди) та Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського (1990–1995, клас Діани Петриненко).

У 1995–1998 роках соліст Національного хору ім. Г. Г. Верьовки, а з 1999 року — соліст-вокаліст Національної заслуженої академічної хорової капели «Думка». Доцент кафедри «Мистецтво співу» Академії мистецтв імені Павла Чубинського, професор кафедри музичного мистецтва Навчально-наукового інституту перформативних мистецтв Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Також відомий як виконавець ромських пісень і романсів.

До теми: Наталія Николаїшин: «У моєму житті нічого не давалося легко — усе через наполегливу працю та любов».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»