Наталія Николаїшин: «У моєму житті нічого не давалося легко — усе через наполегливу працю та любов»

У липні цього року солістка Національної опери України, народна артистка України Наталія Николаїшин святкує подвійний ювілей — особистий та 25-річчя творчої діяльності на головній оперній сцені країни. «Вечірній Київ» завітав до Національної опери України, де поспілкувався з талановитою співачкою, дізнавшись цікаві факти з її життя та творчої біографії.

Про знакову «Наталку Полтавку» та 25 років в опері

— Пані Наталю, чверть століття в Національній опері — це солідна віха. Розкажіть, як починався ваш творчий шлях у цих стінах?

— Спершу мене запрошували на разові виступи у виставах «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, згодом я стала солісткою, і ось вже 25 років, як офіційно працюю в штаті Національної опери.

Взагалі, «Наталка Полтавка» — моя знакова партія. З неї фактично розпочалося моє сценічне життя ще в оперній студії консерваторії. Я безмежно вдячна нашому викладачеві, майстру слова Володимиру Білоцерковському. Він сам був і співаком, і режисером, чудово вчив нас промовляти текст — неформально, а проживаючи кожне слово.

Я розпочала навчання в Київській консерваторії у 1994 році, і мені одразу запропонували співати саме Наталку. Величезна подяка моїм наставникам: диригентам Леву Горбатенку та Едуарду Сеньку. Вони з такою теплотою та увагою ставилися до студентів! Напевно, глибоко розуміли, яка це колосальна відповідальність для співаків-початківців — виходити на велику сцену.

Шпачок, який вирішив долю, та мамине «ні» медицині!

— А як взагалі народилося бажання стати співачкою?

— У мене в дитинстві не було чіткої мрії співати саме в опері. Хоча мама розповідала, що маленькою я часто малювала себе на сцені в гарних сукнях. Мама запитувала: «А що це в тебе по боках намальовано?» — «Це театральна завіса». — «А чому ти в окулярах?» — «Бо я вчителька».

Згодом до нас на музичне заняття у садку прийшла нова вихователька і запропонувала пісню про осінь: «Гілка ледь гойдається, дощик не кінчається, з нами шпак старесенький до весни прощається…» Ця мелодія настільки глибоко проникла в мою душу, що я розплакалася й не могла заспокоїтися. Мені було так боляче за того бідного шпачка, з яким треба надовго прощатися!

Тоді я прийшла до мами й сказала: «Мамо, я так хочу грати й співати, як наша вихователька». Мама тоді прислухалася до мого бажання: купила платівки з дитячими піснями, ми разом розучували вдома.

У сім років я почала займатися з моєю першою вчителькою музики Любов’ю Півненко. Вона була неймовірно делікатною, вишуканою жінкою, ніколи не підвищувала голосу.

На жаль, вона рано пішла з життя, і в п’ятому класі я навіть хотіла кинути музичну школу. Тоді мама мені сказала: «Невже ми пройшли через такі труднощі, щоб ти зараз усе кинула?» Я послухалася й продовжила навчання. Таким чином, усі ці дитячі враження, фільми, які чіпляли за душу, зрештою й сформували мене як виконавицю та педагога.

— Проте оперна сцена не була вашим першим вибором після школи?

— Насправді я дуже хотіла бути медиком, як моя мама. Але вона, розуміючи усі складнощі цієї професії, не схвалила моє бажання. Тож я вступила на музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника (нині — Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника).

І знову доля: я потрапила в клас з вокалу до Галини Кушнірук, яка керувала відомим ансамблем «Гуцулочки». Вона одразу запросила мене в колектив. Це був неймовірний досвід виступів, концертів, зовсім інше життя!

Шлях через Львів до Києва

— А як ви опинилися спочатку у Львівській, а потім у Київській консерваторії?

— У Львові я потрапила на прослуховування до Володимири Павлівни Чайки. Вона послухала мене й сказала: «Дитинко, за тиждень вступні іспити. Приходь. Тобі Бог дав голос, матимеш гріх, якщо не вчитимешся».

Але у 90-х часи були матеріально скрутні. Оскільки це була моя друга вища освіта, вона була платною. Коштів мені вистачило лише на пів року. Потім я мала можливість відвідувати деякі лекції з італійської мови, ходила на спеціальність…

Згодом мені порекомендували прослухатися в Київській консерваторії, і оскільки я вже мала вищу педагогічну освіту, мене зарахували. Усе життя я ніби йшла наввипередки з часом, і мені було важко. Потрапивши до Києва, я відчувала, що мені потрібно наздоганяти теорію, глибше розуміти музичні стилі. Я ходила абсолютно на всі концерти у філармонію, в оперний театр. Завжди була постійною слухачкою.

— Ви згадали 1994 рік, але навчання в консерваторії у вас склалося за досить незвичним сценарієм?

— О, це окрема історія! Мені фактично з першого року навчання запропонували серйозні партії. А все тому, що мене прийняли одразу на третій курс. На другому просто не було вільних місць, тож умовно зарахували на третій. Пам’ятаю, наприкінці навчального року підходжу до декана й кажу: «Ну, тепер ви, мабуть, переведете мене в іншу групу, щоб я повторила курс як належить?» А він каже: «А ну, дай-но сюди залікову». Переглянув оцінки — а там усе «відмінно». І каже: «Ось, студентка четвертого курсу!»

Так і вийшло, що консерваторію я закінчила за три роки. Це було неймовірно складно. У моєму житті взагалі нічого не давалося легко. Усе — через наполегливу працю, постійне самовдосконалення та навіть через певне «самоїдство».

Кабінет фонотеки замість смартфонів

— Сучасним студентам зараз набагато простіше в технічному плані, адже вони можуть легко знайти будь-яку оперу в різних постановках і виконанні. Як ви працювали над музичним матеріалом у 90-ті роки?

— Тоді не було таких технічних можливостей, як зараз — не було під рукою смартфонів чи диктофонів, щоб записати себе й послухати зі сторони.

Зараз вчитися стало простіше, адже можна зайти в Інтернет і знайти світові зразки виконання будь-якого твору. У мої роки навчання ми піднімалися на четвертий поверх консерваторії, де був кабінет фонотеки. Треба було записуватися на конкретну годину, чекати, що саме тобі знайдуть у фондах і яку платівку чи касету поставлять. Ми одягали навушники й отак, із нотами в руках, мали можливість бодай раз прослухати обрані твори. Пам’ятаю, що записувалася туди дуже часто, щоб послухати виконання різних відомих майстрів світової опери.

Це був складний час, але ми, здається, більше працювали самостійно. Сьогодні студенти часто хочуть вже готового результату, але в нашій професії так не буває: це надзвичайно кропітка праця. Треба не просто вивчити нотний матеріал чи слова, не просто знайти кульмінацію… Я вважаю, що кожен музичний твір слід «пропустити» крізь себе, відчути та прожити його. Також важливо розуміти історію написання, дізнатися детально про епоху, композитора. Бо від цього залежить усе: звук, манера, стиль… Це неймовірно цікавий процес.

Конкурс в Луганську та благословення Зінаїди Бузини

— Розкажіть про вашу наставницю в Київській консерваторії. Ви навчалися у Зінаїди Бузини?

— Зінаїда Петрівна — дивовижна, шляхетна, неймовірно делікатна викладачка. Її уроки проходили завжди спокійно та в дуже теплій атмосфері. Вона часто казала: «Нічого, не вийшло сьогодні — обов’язково вийде наступного разу, розберемо ще раз».

Наші заняття завжди мене захоплювали, що не помічала часу, і коли вже приходили інші студенти, я все ще хотіла співати. Ця атмосфера в класі давала мені внутрішній спокій та впевненість.

У 1997 році, на випускному курсі, я захотіла поїхати в Луганськ на Перший міжнародний конкурс оперної, камерної вокальної музики імені Івана Паторжинського. Зінаїда Петрівна тоді мене відмовляла: «Наталю, не треба. Там у комісії будуть Іван Пономаренко, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко… Усі повезуть своїх студентів». Але я наполягла: «Я все одно хочу спробувати».

І в третьому турі я співала арію Мімі з «Богеми» з місцевим оркестром, диригував Аллін Власенко.

Я виборола третє місце, і для мене це була величезна перемога. Одразу побігла до таксофона, телефоную: «Зінаїдо Петрівно, у мене третє місце!» А вона мені каже: «Ти молодець, ти навіть не уявляєш, чого ти досягла!». Цей успіх мене неймовірно окрилив, відкривши нові творчі горизонти.

Фондові записи, ефіри та тур в Австралію з Мирославом Скориком

— Як розпочалася ваша співпраця з Будинком звукозапису Українського радіо?

— Після завершення основного курсу навчання, я вступила до асистентури-стажування до Зінаїди Бузини. Якось ми йшли коридором у консерваторії та зустріли Святослава Литвиненка, диригента Оркестру народної і популярної музики Українського радіо. Він звернувся до моєї викладачки: «Зіночко, у тебе немає студентів, які добре співають українські романси?». Вона відповіла, що у Наталі є багато творів. Я тоді заперечила: «Ой, мені, мабуть, ще зарано». Але Зінаїда Петрівна твердо сказала: «Те, що в тебе зроблено й відспівано в класі, ти вже можеш спокійно виносити на публіку й виконувати з оркестром».

Ніколи не забуду ці хвилини радості й колосального страху, коли вмикається мікрофон, іде зворотний відлік і режисер каже: «Усе, початок прямого ефіру». Ведучий говорив якісь вступні слова, представив мене, звучав музичний вступ — і я починала співати. Виконувала українські народні пісні та романси. Після цих прямих ефірів Святослав Литвиненко почав постійно запрошувати мене в концерти, а згодом запропонував зробити фондові записи.

— Цікаво, скільки творів у вашому виконанні зараз зберігається у фондах Українського радіо?

— Думаю, десь близько сотні, а може й більше. Там не лише українські пісні та романси, але твори світової класики, оперні арії, кантати та ораторії. Наприклад, Святослав Іванович зробив неймовірне перекладення для оркестру народних інструментів арій з Кантат № 21, 68 Йоганна Себастьяна Баха, а також його знамениту ораторію «Страсті за Матвієм». Здавалося б, де народний оркестр, а де Бах? Але звучало просто божественно.

— У цей же період у вашому житті з’явилися закордонні гастролі?

— Свого часу наш видатний композитор Мирослав Скорик запропонував мені поїхати в тур Австралією з програмою його творів та українських народних пісень. Для мене це було щастям — потрапити в зовсім інший світ. Ми виступали у багатьох містах — Сіднеї, Канберрі… У нас з’явилися свої палкі прихильники серед місцевої української діаспори, які їздили за нами з міста в місто, аби просто ще раз потрапити на концерт. Ніколи не забуду, як одна старша жінка підійшла й каже: «Можна я до вас доторкнуся? Я від цього стану здоровішою, бо ніби до самої України доторкнулася».

Після повернення мені запропонували години викладання на кафедрі сольного співу у консерваторії, співала у виставах оперної студії, зокрема партію Мавки в опері «Лісова пісня» Віталія Кирейка. Цю партію ми готували з режисером Валерієм Курбановим, і саме він відкрив мені глибоке розуміння того, як потрібно перевтілюватися на сцені. Тоді цю виставу навіть записали у Фонд радіо, чим я неймовірно пишаюся.

Еволюція Наталки Полтавки

— Повернімося до вашої знакової «Наталки Полтавки». Як змінювалося ваше сприйняття цієї героїні протягом вашої кар’єри?

— Я виконувала цю роль в абсолютно різних постановках. У консерваторії це була одна сценічна версія, а коли мене запросили співати «Наталку» в Національну оперу — то багато чого довелося вчити: у театрі вистава йшла на чотири дії, з великою кількістю вставних пісень, додаткових сцен, зокрема сценою вінчання. І все це мені довелося вивчити у вкрай стислі терміни: я пройшла співанку, а за день-два вже треба було виходити на сцену.

Згодом я співала «Наталку» з багатьма видатними диригентами: з Іваном Гамкалом, Алліном Власенком, Кирилом Карабицем та з Германом Макаренком. Нинішню постановку у 2012 році здійснив головний режисер театру Анатолій Солов’яненко, диригував Микола Дядюра. Іноді вистави йшли під орудою Алли Кульбаби, також її часто диригує головний хормейстер театру Богдан Пліш.

— Окрім Наталки Полтавки, які ще партії в театрі ви вважаєте доленосними?

— Зараз моєю улюбленою партією є Одарка із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського! Ця партія досить несподівано з’явилася у моїй творчості. Тоді у мене щойно народився другий синочок. Я знала, що в театрі готують нову постановку «Запорожця за Дунаєм», але була повністю занурена в материнство. Коли ж до прем’єри залишилося менше місяця, мені запропонували вивчити цю партію. Я пройшла всього дві мізансценічні репетиції й одразу вийшла на прем’єру!

З кожним виходом на сцену ти починаєш цю партію смакувати. Відчуваєш весь колорит цього тексту, знаходиш нові нюанси… Багато ще залежить від партнерів: Сергій Магера — це один Карась, Богдан Тарас — зовсім інший. З одним сцена виходить більш ігровою, з іншим — теплою, домашньою. У мене немає двох однакових вистав.

«Запорожець за Дунаєм» — прекрасна, дуже позитивна опера, і я зрозуміла, що обожнюю саме такі, яскраві ігрові партії.

— У вашому репертуарі є й складне італійське бельканто, зокрема партія Адальджизи з опери «Норма» Вінченцо Белліні?

— О, Адальджиза — це молода жриця, у яку закохується Поліон. Взагалі опера «Норма» — божественна. У Вінченцо Белліні вся музика, включно з камерною, просто неймовірна. Композитор прожив усього 34 роки, залишивши таку геніальну спадщину. Це вершина високого бельканто, яка вимагає високого рівня майстерності. Проте така музика дуже правильно, природно налаштовує вокальний апарат. Партія Адальджизи написана на межі сопрано й мецо-сопрано, вона мені лягла на голос неймовірно легко, я вивчила її за два місяці. А які там фантастичні дуети й терцет! Завжди співаю її з величезним натхненням.

— Також ви виконували партію Маргарити у «Фаусті» Шарля Гуно. Ця вистава в Національній опері в сучасній інтерпретації. Як ви ставитеся до таких творчих експериментів?

— Мені не до вподоби осучаснення класичних опер. Спершу в оперній студії консерваторії я виконувала Маргариту з «Фауста» українською мовою. Коли довелося виконувати цю партію на сцені Національної опери, довелося перевчати все: у французькому оригіналі повністю змінюється ритмічний малюнок, потрібно було шліфувати специфічний французький прононс, щоб він гарно поєднувався з вокальною позицією. Було відчуття, що я вчу абсолютно нову партію.

Щодо самої постановки: так у 2006 році, я співала Маргариту в тих самих знаменитих сучасних джинсах, білому піджаку й із плеєром у руках виконувала баладу про Фульського короля. Але, як на мене, якщо класична опера написана в певну епоху, вона має відображати дух і стиль того часу. Коли починається радикальний модерн, такі вистави особисто мене не надихають. Бо втрачається первинний зміст і задум композитора.

— Оскільки ви самі любите вчитися, як зараз складається ваша власна педагогічна діяльність у консерваторії? Адже співати самому й навчати інших — це зовсім різні професії?

— Я щиро тішуся успіхами моїх студентів, намагаюся їм передати свій сценічний досвід. Зараз викладаю на кафедрі камерного співу Національної музичної академії України.

Викладацька робота для мене — це не лише правила, а й спроба передати ту іскру, яка вела мене все життя. Я переконана: допоки ми бережемо академічну традицію та вчимо молодь відчувати глибину видатних музичних творів, наша професія житиме, попри будь-які зовнішні обставини.

Довідка.

Николаїшин Наталія Іванівна — співачка (лірико-драматичне сопрано), народна артистка України (2025).

Народилася 21 липня 1966 року в Івано-Франківську. Музичну освіту здобула у музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту (1987), Вищому музичному інституті у Львові (1993, клас В. Чайки) та Київській консерваторії (1997, клас З. Бузини), де згодом закінчила асистентуру-стажування (2000). Творчий шлях розпочала як солістка Національної філармонії України (1997–2000), а з 2000 року стала солісткою Національної опери України, паралельно викладаючи у Національній музичній академії України (2000–2006).

Наталія Николаїшин є лауреаткою престижних міжнародних конкурсів, зокрема імені І. Паторжинського (Луганськ, 1997), вокального семінару у Бескові (Німеччина, 1998), конкурсу «Amici della musica» (Італія, 2001) та конкурсу імені М. Лисенка (Київ, 2001).

Репертуар співачки включає визначні оперні партії, серед яких Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Маргарита («Фауст» Ш. Гуно), Адальджиза («Норма» В. Белліні), Мікаела («Кармен» Ж. Бізе), Мадам Баттерфляй (Дж. Пуччіні) та інші, а також складні ораторіальні твори, такі як «Страсті за Матвієм» Й.-С. Баха, «Реквієм» В.-А. Моцарта та Дж. Верді.

Співачка здійснила низку фондових записів для Національної радіокомпанії України та активно гастролювала в Австралії, Китаї, країнах Європи та інших державах світу.

До теми: Головний диригент Київської опери Василь Василенко: «Музика — ключ до сердець світу».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»