«Це історія кожного з нас, коли світ навколо стає незрозумілим і непередбачуваним», — Тетяна Костинюк про виставу «Гамлет TBD»

П’єса Тома Стоппарда є одним із визначних творів світового театру, який і сьогодні популярний поза межами України. Її часто порівнюють з «Чекаючи на Ґодо» Семюеля Беккета. Написана в середині 1960-х років, драма Стоппарда деконструює канонічний текст «Гамлета» Шекспіра, перевертаючи з ніг на голову уявлення про порядок речей.

Розенкранц і Гільденстерн — двоє епізодичних героїв, університетських друзів Гамлета, яких нерідко взагалі викреслюють у сучасних прочитаннях Шекспіра. У Стоппарда ці персонажі із дивними для нас іменами стають головними героями власної історії.

Потрапляючи у світ трагедії «Гамлета», вони не орієнтуються в сюжеті та не знають нічого про себе самих. Діють навмання, чекають підказок від світу і намагаються знайти бодай якусь логіку в тому, що з ними відбувається. Чим все закінчиться, є очевидним з самої назви п’єси, яка є цитатою з твору Шекспіра. Однак до цієї фінальної точки є цілий шлях пригод та роздумів.

До текстів Шекспіра та Тома Стоппарда у виставі додали рефлексії акторів і акторок, а ще, звісно, контексти нашого сьогодення. Вистава одночасно розгортається у декількох площинах: реальності головних героїв, які спілкуються між собою (і в цьому важливу роль грає «хімія» між акторами, які втілюють Роза та Гіла), намагаючись з’ясувати, хто вони, чи можна довіряти іншим та що діється навколо, у світі трагедії Гамлета «Шекспіра» та в театрі ліцедеїв, в якому погоджуються брати участь герої. Час від часу актори ламають «четверту стіну», жартуючи про справжні театральні реалії.

Режисеркою вистави стала Тетяна Костинюк («Гойзум», «Орландо», «Щасливе щастя»), сценографкою — Рая Ідрісова («Володар мух», «Тайна вечеря біз Ісуса», «Тигролови»). Спектакль створений за підтримки Українського культурного фонду.

Ролі виконують: Анастасія Бабій, Ян Корнєв, Дмитро Короленко, Христя Люба, Тетяна Остапенко, Вадим Охоцький, Дарʼя Пльондер, Марія Шуліка, Роман Ясіновський.

Проєкт «Постановка вистави „Розенкранц і Гільденстерн мертві“» створюється за підтримки Українського культурного фонду в рамках конкурсної програми «Культура під час війни».

Про вибір матеріалу та особливості постановки — від акторського складу до сценографії — «Вечірній Київ» розпитав режисерку Тетяну Костинюк.

— Тетяно, вітаю! Ви запропонували цю п’єсу Стоппарда для постановки. Поділіться, як ви з нею познайомилися та чим вона вам відгукнулася?

— З п’єсою «Розенкранц і Гільденстерн мертві» я познайомилася ще на першому курсі академії, коли досліджувала різні напрями драматургії. Тоді я відзначила її для себе й додала до списку матеріалів, з якими колись хотіла б попрацювати.

У березні 2026 року театр «Золоті ворота» запропонував мені поставити виставу. Часу на вибір матеріалу було обмаль, тож три дні поспіль я ходила й запитувала знайомих, які п’єси вони люблять найбільше. Один мій друг згадав п’єсу Стоппарда — і щось у мені клацнуло. У ту мить я відчула, що так само розгублена перед обставинами, як і ці двоє персонажів. Зрозуміла, що це саме той матеріал, через який хочу дослідити себе й людей, з якими працюватиму.

Тож за одну ніч я перечитала п’єсу, а вже наступного дня принесла її до театру.

— Особливо зараз перед творчою командою будь-якої постановки постають питання: навіщо це ставити саме зараз і про що ця вистава сьогодні для нас? Як би ви відповіли на них?

— Це досить широкі питання, адже я вірю, що кожен глядач побачить у виставі щось своє. Для мене ж головною причиною звернутися до цього матеріалу стало відчуття нестабільності, з яким я вчуся жити.

Останні пів року я часто ловлю себе на думці, що спогади про життя до 2022 року нібито втрачають свою справжність. Вони стають затертими й з кожним днем віддаляються. Водночас я не можу уявити майбутнього. Колись я любила фантазувати про різні сценарії, будувати плани, а тепер, коли намагаюся це робити, відчуваю порожнечу. Саме це перегукується з тим, що проживають Роз і Гіл. У цьому я й знаходжу сенс роботи над матеріалом.

Водночас для кожного з нас ця вистава відкривається по-своєму. Наприклад, для Христі Люби це дослідження того, як вона змінилася як акторка: з яким відчуттям виходила на сцену до 2022 року і з яким виходить зараз. Тобто це багатошарова історія, у якій кожен із нас має що сказати.

— Постановка здійснена за мотивами п’єси: у ній будуть і уривки з тексту «Гамлета» Шекспіра, і тексти, створені під час репетицій. Як відбувалася робота над драматургією, на які теми ви разом рефлексували та що обговорювали?

— Робота над драматургією відбувалася в кілька етапів. Спочатку я самостійно переклала п’єсу з англійської українською, оскільки у вільному доступі знайшла лише оригінал. Звісно, це не перший український переклад, але знайти відповідне видання було складно. Тому я вирішила зробити це власноруч, щоб краще ознайомитися з текстом і розібратися в його підтекстах.

Коли ми перейшли до репетицій, почали обирати сцени з оригінального «Гамлета», необхідні для розкриття сюжету й нашої концепції. А вже потім, спираючись на подієвий ряд, який у нас склався, почали вплітати власні тексти. Стоппард написав настільки варіативну й ігрову п’єсу, що додавати до неї щось своє було досить органічно. Це могли бути одне-два речення між фрагментами оригінального тексту або цілі монологи.

Окремо я дала акторам, які грають Розенкранца й Гільденстерна, домашнє завдання: надіслала список із 30 запитань, які мали допомогти розкрити їхні думки про речі, що турбують цих персонажів. Але актори мали відповідати від власного імені, а не з перспективи Роза й Гіла. Адже ці двоє фактично не мають чітко окреслених особистостей — принаймні в межах історії Шекспіра ми знаємо про них лише те, що розповідають інші персонажі.

Разом з акторами ми хотіли показати шлях Розенкранца й Гільденстерна від другорядних персонажів, які майже нічого не знають про себе, до людей, здатних формулювати власні думки й ставити запитання. Про минуле, якого не повернути, про майбутнє, якого вони бояться, про страх втратити контроль над власним життям і про те, чи можливо цей контроль повернути.

— У центрі вистави — епізодичні герої «Гамлета» Шекспіра, Розенкранц і Гільденстерн. Хто вони, як би ви їх коротко описали? Чому їм так важливо з’ясувати, що відбувається, та чи справді вони заручники долі?

— Розенкранц і Гільденстерн — двоє людей, які опинилися в центрі подій, сенсу яких не розуміють. Вони намагаються знайти логіку в тому, що відбувається, і зрозуміти, чи мають бодай якийсь вплив на власне життя.

Мені здається, їхня історія — це історія кожного з нас у моменти, коли світ навколо стає незрозумілим і непередбачуваним. Чи є вони заручниками долі? Мабуть, головне питання не в тому, чи можемо ми змінити обставини, а в тому, чи здатні зробити власний вибір навіть тоді, коли не контролюємо того, що з нами відбувається.

— Одним із ключів до вистави від початку планувалися карти Таро. Розкажіть, чому саме вони, що залишилося від цієї задумки та які ще символи й стилістичні рішення ви використовуєте, зокрема у сценографії?

— Коли я обрала цей матеріал, першим імпульсом, який підштовхнув мене до роботи над ним, стали карти Таро. Тема долі, невизначеності й заплутаності символів добре поєднувалася з цією історією. Але вже під час роботи над сценографією та текстом стало зрозуміло, що я не хочу використовувати карти Таро надто буквально — умовно кажучи, просто давати акторам колоду й пропонувати ворожити на сцені.

Разом зі сценографкою Раєю Ідрісовою ми вирішили зберегти відчуття людського бажання зазирнути в майбутнє й водночас неможливості побачити його чітко. Коли ми ворожимо на картах, це ніби дивимося в напівпрозоре дзеркало, яке щось показує, але водночас відображає наші власні думки, очікування та страхи. Звідси виникла дзеркальна фактура й велика панель, яка залежно від освітлення може бути як прозорим склом, так і дзеркалом.

Під час роботи над костюмами ми разом із Женею, художницею з костюмів, вирішили підкреслити, що Роз і Гіл — це звичайні люди, які намагаються знайти логіку серед усіх цих символів і знаків. Тому вони одягнені в повсякденний чорний одяг і кепки, тоді як образи інших персонажів натхненні старшими арканами Таро.

Упродовж вистави є й чимало прямих відсилок до карт. Наприклад, єдиноріг пов’язаний із картою Зірка — XVII арканом, яка стає для героїв своєрідним орієнтиром. А сцена, у якій Гертруда відправляє їх до Англії з листом у руках, відсилає до образу Верховної Жриці. Мені цікаво, як ці символи можуть працювати не як готові відповіді, а як підказки, які кожен глядач розшифровує по-своєму.

— Ви вперше ставите виставу в камерному театрі «Золоті ворота». Як вам тут працювалося, чим запам’ятався творчий процес? Як вибирали акторів для вистави, що було для вас визначальним?

— Так, це справді мій перший такий досвід, дуже трепетний і важливий для мене. Ще з першого курсу театр «Золоті ворота» був одним із моїх улюблених театрів міста, тож коли Маріанна Юріївна запропонувала мені поставити там виставу, я одразу погодилася. І тут справді зійшлися всі зірки, адже завдяки гранту Українського культурного фонду ми змогли реалізувати цей проєкт. Я також змогла зібрати творчу команду, з якою давно хотіла попрацювати.

Щодо акторів, то в нас склався цікавий мікс: актори театральної трупи, молоді студенти й актори з інших театрів. З кимось я вже працювала раніше, а з кимось познайомилася безпосередньо під час цього проєкту.

Під час відбору акторів я мала два основні критерії. Перший — наскільки актор підходить мені на конкретну роль. Другий — чи зможе він, на мою думку, впоратися з абсурдистським текстом і чи має достатньо азарту, щоб пограти в цю гру. Зрештою, у нас справді вийшла дуже азартна команда: усі були залучені до процесу, пропонували багато ідей, думок і рішень. Тому, мені здається, вистава стала для акторів цікавим досвідом і з погляду акторської роботи.

Найважливішим для мене було створити переконливий дует Роза й Гіла, адже без нього вся вистава втратила б свою основу. Спочатку за моєю концепцією мали бути чоловічий склад — Антон Соловей і Ян Корнєв — та жіночий — Христя Люба й Тетяна Остапенко. Але згодом у команді відбулися певні зміни, і на роль Гіла я запросила Вадима Охоцького.

Уже під час репетицій я зрозуміла, що найцікавіші дуети складаються саме у Вадима з Танею та у Христі з Яном. Спочатку я хвилювалася, що в такому розподілі може виникнути романтична лінія між персонажами, якої я не хотіла, але цього не сталося. Тому ми залишили саме такий розподіл на склади.

— Оригінальна назва п’єси — «Розенкранц і Гільденстерн мертві», й очевидно, що імена героїв заважкі для запам’ятовування та відтворення. Тож фінальна назва вистави — «Гамлет TBD» (to be determined). Як вона виникла?

— Так, питання назви виникло досить органічно, адже назва п’єси Стоппарда справді складна для запам’ятовування й відтворення. Навіть акторам досі буває непросто правильно вимовити імена героїв.

Тому ми разом із творчою командою та керівництвом театру перебирали різні варіанти, обігрували репліки й окремі слова. Зрештою, зупинилися на «Гамлеті», адже це впізнавана назва, яка водночас відображає основу нашої історії.

А приставка TBD — to be determined, тобто «буде визначено», — додає ще один рівень сенсу. Вона натякає на невизначеність, на безліч запитань, які виникають упродовж вистави, і на те, що історія не має наперед визначених відповідей.

— Не менш інтригуючою є й афіша з білим єдинорогом у вічку. Єдиноріг з’являється й у виставі. Що він символізує?

— Образ єдинорога природно виник із поєднання п’єси Стоппарда й символіки карт Таро. У картах часто з’являється білий кінь, який може асоціюватися і з надією — зокрема через XVII аркан Зірка, — і зі смертю, як у XIII аркані. А в самому тексті є монолог Гільденстерна про невловиме диво, яке він описує через образ «коня зі стрілою в лобі».

Я вирішила об’єднати ці образи в один виразний символ — єдинорога, якого герої намагаються вполювати впродовж вистави. Гертруда й Офелія цілують його голову, Клавдій виносить її вже відрубаною, Актор розглядає її, а Гамлет гладить голову єдинорога на плечі. Кожен із персонажів по-своєму взаємодіє з цим образом.

Усі тягнуться до єдинорога, ніби до недосяжної мрії, — до чогось, що вони втратили або чого їм бракує. Для мене він водночас є символом надії, свободи й чогось прекрасного, що дуже легко зруйнувати, намагаючись привласнити.

Наступні покази вистави відбудуться 7 та 8 листопада.

Адреса театру: театр «Золоті Ворота», вул. Шовковична, 7А
Вартість квитків: 600 грн.

Читайте також:

• «Креонт» у Києві: самобутню оперу Дмитра Бортнянського представили на сучасній сцені. Нинішня постановка перетворила класичний античний сюжет на динамічне дійство з сучасним балетом, трансформаційними декораціями та виразним акцентом на боротьбі українців за свободу.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»