«На день Перемоги я б станцювала „Лісову пісню“»: розмова з примою Національної опери Анастасією Шевченко про балет, нову хореографію та майбутнє

В інтерв’ю для «Вечірнього Києва» Анастасія Шевченко розповіла про виступи в підземному укритті в Харкові, роботу київської сцени під час повітряних тривог і блекаутів, оновлення репертуару, а також про вибір професії, як долю і проживання драматичних ролей та мрію станцювати у День Перемоги.

Журналістка видання разом із фотографом побувала на репетиціях, де Анастасія Шевченко готувалася до вистави зі своїм партнером.

Як це часто буває — мимохіть сказані слова, деталі зі спілкування з педагогом — все складалось у цілісну мозаїку щоденного балетного життя.

Відсутність пафосу, простота у спілкуванні, без нальоту «зоряності» і величезна праця балерини те, що одразу було помітним під час нашого «збору матеріалу» для історії Анастасії Шевченко.

Вона сама зустріла нас біля входу в театр, провела його лабіринтами до репетиційної зали.

А коли під час чергового оберту у Анастасії з волосся вискочила шпилька, партнер підняв її з підлоги і пожартував: «Ось, це ваші патрони…»

Так тут воєнні реалії увійшли у витончений світ музики й хореографії.

БАЛЕТ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ХАРКІВСЬКЕ УКРИТТЯ ТА СВІТЛО У КИЇВСЬКИХ ВІКНАХ

— Анастасіє, ви нещодавно повернулися з Харкова, де виступали в антибалістичному укритті в межах фестивалю. Розкажіть про цей досвід. Як це — танцювати на підземній сцені прифронтового міста?

— Це був дуже важливий досвід. Фестиваль «Схід опера Фест» об’єднав театри з усієї України — майже місяць різні колективи презентували свої вистави та концерти. Харків — це прифронтове місто, але воно живе, воно розвивається, там живуть дивовижні люди.

Звісно, я звикла до Києва і спочатку відчувала побоювання: а як саме зараз живе Харків? Але там усе надзвичайно добре підготовлено до реалій, у яких ми опинилися.

Я щиро захоплююся митцями, які залишаються в Харкові і в таких умовах не просто працюють, а й створюють нове. Зараз це принципово важливо — не кидати мистецтво, не кидати людей. Для харків’ян це як ковток повітря, якась віддушина, можливість надихнутися та хоч ненадовго відволіктися.

— А наскільки зала укриття відрізняється від класичної театральної сцени? Як вас приймала публіка?

— Насправді там усе дуже якісно облаштовано. Ми виступали на сцені, де, як я розумію, зазвичай проходять драматичні вистави. Вона знаходиться глибоко внизу, під великою будівлею.

Там облаштували і роздягальні для артистів, і глядацьку залу зі стільцями. Вона невелика, але доволі містка.

Зала була повністю заповнена! Публіка сприймала нас неймовірно тепло, дуже відкрито. Це було до сліз приємно. Відчувати такий зв’язок із глядачем у замкненому просторі під землею — це особливі емоції.

— У «Вечірньому Києві» є фотографія зі столичних блекаутів: абсолютно темна вулиця Богдана Хмельницького і лише одне єдине світиться вікно — репетиційна зала Національної опери, де біля станка працює балерина. Коли я готувалась до інтерв’ю з вами, подумки поверталась до тієї світлини… Як війна вплинула на вашу професію та життя театру за ці роки?

— Насправді там усе дуже якісно облаштовано. Ми виступали на сцені, де, як я розумію, зазвичай проходять драматичні вистави. Вона знаходиться глибоко внизу, під великою будівлею.

Там облаштували і роздягальні для артистів, і глядацьку залу зі стільцями. Вона невелика, але доволі містка.

Зала була повністю заповнена! Публіка сприймала нас неймовірно тепло, дуже відкрито. Це було до сліз приємно. Відчувати такий зв’язок із глядачем у замкненому просторі під землею — це особливі емоції.

— Ви так розказуєте, що я мимохіть уявляю запуск серця в реанімації…

— Так ми і починали… Спочатку з малих концертів. Потім змінювався розклад через комендантську годину — вистави ставили на 15:00 або 17:00. А нині, коли комендантську годину продовжили, з жовтня ми вже повертаємося до вистав о 18:00.

Головне — театр відразу повністю відмовився від російського репертуару: музики, композиторів, хореографів. За цей час театр зробив колосальну роботу, щоб поновити вистави та створити нові постановки.

— Завдяки чому вдається розвивати репертуар у таких складних умовах?

— До нас почали приїздити європейські постановники та асистенти, багатьма з яких є митці з українським корінням. Вони побачили у цьому свою місію — допомогти українському балету. Тепер кожного сезону ми випускаємо нові вистави за участю провідних європейських хореографів.

У нас з’явилися такі перлини світового сучасного балету, як «Весна і осінь» Джона Ноймайера, «5 танго» Ханса ван Манена, «Норовлива донька» в хореографії сера Фредеріка Аштона, «Елегія воєнного часу» Олексія Ратманського, фрагменти знаменитого романтичного балету «Фестиваль квітів в Дженцано» видатного данського балетмейстера Августа Бурнонвіля, а нещодавно Олексій Ратманський поставив хореографію Джорджа Баланчина «Варіації Доніцетті».

Це свідчить про те, що ми не стоїмо на місці, ми розвиваємося й пропонуємо глядачеві продукт найвищого світового рівня.

— Що ви відчуваєте вночі під час чергових масованих обстрілів Києва, знаючи, що вже вранці треба йти на виснажливу репетицію?

— Буває по-різному. Бувають важкі ночі, коли зовсім не спиш. Але театр і мистецтво мені насправді допомагають.

Це простір, де я можу поринути в інші світи й займатися улюбленою справою. Попри всі труднощі й фізичну складність балету, я безмежно вдячна долі за те, що маю цю роботу. Вона тримає мене психологічно.

— Як починається звичайний робочий день?

— Ти приходиш у зал, розминатися, спілкуєшся з колегами. Звісно, спочатку всі з сумом обговорюють, яка була важка ніч, але діляться головним: «Слава Богу, всі живі».

У нас є артисти, чиї квартири постраждали від влучань, і ми усією трупою гуртом допомагали їм.

Війна навчила нас гостро відчувати: ми не знаємо, що станеться наступної хвилини, куди прилетить дрон чи ракета.

Усвідомлення, як легко втратити все, зробило переоцінку всіх життєвих сенсів. Тепер ти цінуєш кожен день і кожну прогулянку рідним Києвом.

ШЛЯХ У ПРИМИ: ВІД ВИПАДКОВОСТІ У ДИТИНСТВІ ДО ЗВАННЯ НАРОДНОЇ АРТИСТКИ

— Балет для вас — це вже давно не просто професія, а спосіб життя. Як відбувалася ця трансформація, починаючи від хореографічного училища й закінчуючи провідними партіями?

— Це дивовижно, але мені навіть не довелося ламати голову й обирати професію. Усе складалося поступово, ніби за вказівкою долі. Я з дитинства не ходила за мамою з словами: «Хочу бути балериною», а просто любила танцювати, ходила в дитячий ансамбль, де ми танцювали переважно народні танці.

Одного разу на заміну прийшла нова викладачка й сказала моїй мамі: «Спробуйте віддати її в Державне хореографічне училище (зараз це коледж)». Ніхто не думав, чи з того щось вийде, але я пішла й пройшла конкурс.

— Як ставилася родина до такого вибору? Чи були у вашій сім’ї митці?

— Ні, у мене зовсім не творча родина! Мама за фахом бібліограф, а тато працював у готельному бізнесі, закінчив торгово-економічний університет. По маминій лінії взагалі всі економісти. Тому тато спочатку поставився до цього дещо скептично: мовляв, що це за професія така — балет, хіба це серйозно?

Мене віддали в училище у 9 років (професійне навчання починається з 10). Мама навіть домовилася у моїй школі з поглибленим вивченням англійської мови, що якщо через рік мені не сподобається в училищі, я зможу повернутися.

Але після першого року батьки запитали мене, чи хочу я продовжувати, і я твердо відповіла: «Так, я залишаюся». Саме під час навчання прийшло це глибоке розуміння, що балет — це моє життя.

— Як відбувається вибір партій у театрі? Як ви проходили цей шлях до провідних ролей?

— За свою кар’єру я працюю вже з четвертим художнім керівником. Саме художній керівник бачить артистичний склад, оцінює потенціал і вирішує, кому яку партію довірити.

Мій шлях був класичним: у перший рік я «стояла в кордебалеті», потім мені почали довіряти невеликі сольні партії. Крок за кроком, сходинка за сходинкою ти доходиш до провідних ролей.

— А які партії є вашими найулюбленішими?

— Я дуже люблю партію Нікії у «Баядерка». А також одна з моїх найцінніших вистав — це «Дама з камеліями» в постановці Аніко Рехвіашвілі, де я танцюю Марі Дюплесі.

Коли Аніко Юріївна створювала цю виставу, я була ще зовсім юною балериною. Робота над цією роллю з самого початку стала для мене потужним творчим поштовхом і вивела мене на новий рівень.

«У МЕНЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО КУМИРІВ — ВАЖЛИВО ПРОЙТИ СВІЙ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ…»

— Глядачі відзначають вашу неймовірну емоційність. Після тієї ж «Дами з камеліями» жінки виходять із зали зі сльозами на очах. Як вам вдається поєднувати виснажливу технічну працю з такою глибиною переживань?

— Мене надихає сама музика й сам образ. Ти створюєш у своїй уяві внутрішній світ цієї жінки. На сцені ти можеш прожити такий широкий спектр емоцій, які, можливо, навіть не відчуєш у реальному житті.

У цей момент я не просто танцюю — я живу на сцені. Ти мусиш розуміти, що означає кожен твій рух, кожен поворот голови, кожен погляд. Коли ти це щиро проживаєш, глядач миттєво зчитує цю щирість і починає проживати історію разом із тобою.

Для мене це найцінніше — коли людина після вистави виходить наповненою. Навіть сльози глядача — це показник того, що торкнулося найглибших струн душі.

— Наскільки важливим у цьому драматичному процесі є взаєморозуміння з партнером?

— Мені щастить з партнерами. Танець у дуеті вимагає величезної репетиційної праці. Спочатку ми до деталей відпрацьовуємо суто технічні моменти — підтримки, переходи.

А потім, разом із репетитором, починаємо накладати образні, драматичні нюанси, домовляємося про акценти. Це та непомітна для глядача робота за лаштунками, яка перетворюється на цілісну магію на сцені.

— Ті фізичні навантаження, які ви щодня долаєте, здаються нелюдськими. Як ваш організм це витримує?

— Ти просто звикаєш до цього з дитинства. Тіло адаптується до фізичних навантажень. Звісно, буває складно, бувають травми, щось постійно болить, але це робочі моменти. Коли графік дуже щільний і потрібно готувати кілька прем’єр поспіль, ти вчишся правильно розподіляти свої сили.

— Чи є у вас ідеали серед світових балерин, кумири, на яких ви орієнтуєтеся?

— Відверто кажучи, у мене ніколи не було кумирів. Я не прагнула бути на когось схожою. Мені важливо пройти свій власний шлях. Звісно, є чудові, високопрофесійні балерини в Європі, якими я щиро захоплююся, але я ніколи нікого не копіювала.

— А які партії чи вистави вам ще хотілося б станцювати?

— Оскільки класичний репертуар я танцювала вже багато, зараз мені дуже цікаво випробовувати себе в сучасній європейській хореографії.

Дуже хотілося б станцювати у виставі «Парк» Анжелена Прельжокажа, яку він створив для Гранд-опера в Парижі. Також мені неймовірно подобаються драматичні балети Кеннета Макмиллана, зокрема «Манон», та «Дама з камеліями» у хореографії Джона Ноймайера.

ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ ПОТРІБНА ПОСТАНОВКА ПРО ЩАСТЯ

— Вік артиста балету дуже короткий. Чи думаєте ви про те, що буде з вашою кар’єрою далі?

— Так, наш час у балеті дуже швидкоплинний. Вік артиста — це приблизно 20 років сцени, тобто після 40 років кар’єра зазвичай добігає кінця. На даному етапі я активно танцюю, але іноді вже працюю з дітьми.

Це стандартний шлях — передавати свої знання далі. Проте мені цікаві й інші сфери. Я не загадую, як розпорядиться доля, але цілком можливо, що згодом я спробую себе ще в якійсь новій професії.

— До Дня Незалежності цьогоріч вам надали звання Народної артистки України. Наскільки ця нагорода є важливою для вас?

— Це дуже важливо. Це дає величезне натхнення, додає сил і впевненості.

Мені надзвичайно приємно, що дирекція театру та держава так високо оцінили мою працю. У нас гарний, згуртований колектив, ми всі працюємо на одну спільну справу, і це визнання — це підтримка для нас усіх.

— Якби вам запропонували обрати або створити сольний виступ для концерту до Дня Перемоги, що б це було?

— Напевно, до Дня Перемоги варто було б створити постановку про щастя — про те довгоочікуване щастя, на яке всі ми заслужили після таких важких випробувань.

А якщо обирати з національної класики, це обов’язково була б «Лісова пісня». Щось рідне, глибоке й суто українське, що відображає нашу душу та неодмінне відродження життя.

ВІД АВТОРА.

У чому феномен прими Національної опери Анастасії Шевченко? У неї незвичний для балерин зріст — 180 см, але у театрі згадують, що саме Анастасії Шевченко покійна нині народна артистка України, балетмейстерка Аніко Рехвіашвілі, передрікала велике майбутє.

Для неї вона створила постановку «Дами з камеліями». Тоді молода актриса ще тільки заявляла про себе, а сьогодні пророцтва Аніко здійснились.

Можливо, секрет Анастасії у поєднанні якостей невтомної трудівниці і глибокої драматичної актриси, яка мовою тіла передає те, що хоче сказати її душа.

Читайте також:

• «Найсвітліший балет з найпохмурішої опери: у Києві представили виставу „Варіації Доніцетті“».

Ольга СКОТНІКОВА, фото - Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»