«Людина, на яку я завжди рівнявся»: у Києві відкрили меморіальну скульптуру розвіднику Сергію «Степу» Васильчуку
У День пам’яті захисників України у столиці вшанували розвідника Сергія Васильчука з позивним «Степ». Побратими згадують його як досвідченого воїна, наставника і людину, на яку хотілося рівнятися, а рідні — як того, хто любов до України передавав не гучними словами, а власним прикладом.
29 серпня, у День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави, у Києві відкрили меморіальну скульптуру розвіднику Сергію Васильчуку з позивним «Степ» — у сквері, який із 2024 року носить його ім’я.
На церемонію прийшли рідні та близькі загиблого Героя, його друзі й побратими, представники Головного управління розвідки Міністерства оборони України та Збройних сил України. Участь у відкритті також взяли представники столичної влади, зокрема заступник голови КМДА Валентин Мондриївський та голова Подільської РДА Володимир Наконечний.
Цього дня про Сергія Васильчука говорили багато. Але майже в кожному спогаді йшлося не лише про військового чи розвідника. Говорили про людину. Про наставника. Побратима. Батька. Дідуся. Дослідника. Про того, хто вмів передавати іншим знання, рятувати життя і залишати після себе більше, ніж просто пам’ять.
«ЗА КОЖНИМ ІМ’ЯМ — ІСТОРІЯ ЖИТТЯ КОНКРЕТНОЇ ЛЮДИНИ»
Заступник голови КМДА Валентин Мондриївський наголосив, що символічно і водночас болісно відкривати пам’ятний знак саме у День пам’яті захисників України.
«За кожним таким днем пам’яті стоять конкретні імена. І боляче від того, що за кожним ім’ям — історія життя конкретної людини», — сказав він.
Мондриївський нагадав, що Сергій Васильчук став на захист України ще у 2014 році як доброволець, пройшов АТО та найгарячіші напрямки, а після початку повномасштабного вторгнення знову повернувся до служби у розвідці.
«Сьогодні ми згадуємо Сергія не просто як військового. Ми згадуємо людину, яка у вирішальні моменти свого життя зробила вибір — захищати свою країну», — зазначив Валентин Мондриївський.
У 2024 році на честь Сергія Васильчука назвали сквер. Тепер у ньому з’явилася і меморіальна скульптура.
«Це потрібно не лише для того, щоб зберегти його ім’я. Це потрібно для того, щоб пам’ятати, кому ми завдячуємо можливістю жити, працювати й ростити дітей у цьому місті. Важливо, щоб про Сергія знали не тільки його рідні та побратими. Щоб люди, які проходитимуть цим сквером через роки, розуміли, хто він був і чому його ім’я тут», — наголосив заступник голови КМДА.
СТУС, СТЕП І ОДНА ЦЕРКВА: ІСТОРІЯ, ЯКУ ВАЖКО НАЗВАТИ ВИПАДКОВІСТЮ
Особливо особистою під час церемонії стала розповідь доньки Сергія Васильчука — Анастасії.
Вона пригадала, що батько прищеплював своїм дітям любов і повагу до України не гучними гаслами, а через історії людей, які своєю творчістю, громадянською позицією та життєвим вибором залишали слід в історії країни.
Однією з таких постатей був Василь Стус.
«Саме тато познайомив мене з постаттю Стуса, коли я ще навчалася у школі й про нього знали переважно у вузьких колах. Відтоді я почала активно цікавитися його творчістю та життєвим вибором. І саме з татом ми вперше поїхали на Байкове кладовище шукати могили Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина», — розповіла Анастасія Васильчук.
Уже після того, як сквер назвали на честь її батька, Анастасія випадково натрапила на інформацію про перепоховання українських дисидентів.
І тоді з’ясувалася деталь, яка для неї набула особливого значення.
«Виявилося, що Стуса, Литвина і Тихого відспівували саме у Свято-Покровській церкві, що поруч зі сквером. З усіх церков Києва — саме ця. І саме поруч із цим сквером», — сказала вона.
Для доньки розвідника цей збіг став символічним зв’язком між людьми різних поколінь, яких об’єднувала одна ідея.
«Це різний час і різні особистості, але ідея у них була та сама — збереження всього українського», — наголосила Анастасія.
Вона додала, що, попри біль втрати, надзвичайно важливо, аби люди, які відстоювали українську культуру, свободу й державність, продовжували жити не лише у назвах вулиць і скверів, а передусім — у пам’яті людей.
«Я вдячна всім, хто доклав зусиль до створення скверу на честь тата: від ініціативи перейменування до створення скульптури та втілення самого задуму. І вдячна кожному, хто сьогодні прийшов ушанувати пам’ять мого батька та всіх, хто поклав своє життя і своє майбутнє заради нашого з вами майбутнього» — наголосила Анастасія Васильчук.
«ГЕРОЇ — ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ ЗОВСІМ НЕЩОДАВНО ХОДИЛИ ТИМИ САМИМИ ВУЛИЦЯМИ»
Представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Андрій Юсов розповів, що був особисто знайомий із Сергієм Васильчуком, хоча й не дуже близько. На початку повномасштабного вторгнення неодноразово бачив його під час служби.
«Він завжди був зайнятий, зосереджений на підготовці й уже тоді користувався величезним авторитетом серед побратимів і колег. Його загибель стала справді болючою втратою для спецпідрозділів і всього Головного управління розвідки», — згадує Андрій Юсов.
За його словами, Сергій Васильчук прожив надзвичайно насичене життя і залишив після себе багато важливого — не лише у військовій справі.
«Він багато зробив і для родини, і для країни. Був дослідником, науковцем, вивчав рідний край, Карпати, займався спелеологією. Виховав прекрасних дітей, виховав їх українцями. А ще — зберіг життя багатьом побратимам і під час війни, яка триває з 2014 року, і після 24 лютого 2022-го, коли знову добровольцем повернувся до лав Головного управління розвідки», — зазначив Юсов.
На його переконання, надзвичайно важливо, щоб сучасні українські герої не перетворювалися на абстрактні образи.
«Герої — це не лише про сиву давнину. Сучасні українці, молодь мають знати й відчувати, що герої — це фактично ті люди, які живуть або зовсім нещодавно жили серед нас. Ходили цими самими вулицями, сиділи на тих самих лавочках у скверах, гуляли, працювали, жили у наших дворах», — наголосив представник ГУР.
За його словами, саме тому важливе і місце встановлення меморіальної скульптури.
«Я переконаний, що завдяки історії „Степа“ — це місце отримало новий імпульс і новий зміст. Тут важливе все: і сама скульптура, і символи, які в ній закладені, і благоустрій. Це місце, де можна згадати, подумати і відчути себе у своєму рідному українському місті, яке захищають українські герої», — зауважив Андрій Юсов.
«ДЛЯ МЕНЕ ВІН БУВ НАСТАВНИКОМ»
Особливо живими цього дня були спогади побратимів.
Військовослужбовець із позивним «Борзий» познайомився із Сергієм Васильчуком на початку повномасштабного вторгнення. У перші дні він служив у групі разом із військовими, з якими «Степ» виконував бойові завдання ще у 2014–2015 роках. Згодом Сергій Васильчук приєднався до них.
Разом вони виконували бойові завдання на Чернігівщині до завершення Київської операції. Після повернення до столиці групу реорганізували, а згодом військові вирушили на Харківський та Ізюмський напрямки.
«Про Степановича можна сказати дуже просто: це була максимально щира людина, безмежно віддана своїй справі й тим людям, з якими виконувала завдання. Це людина, на яку хотілося рівнятися. Я особисто на нього рівнявся завжди», — розповідає «Борзий».
Чимало своїх військових знань, зізнається він, отримав саме від Сергія Васильчука.
«На початок повномасштабного вторгнення я вже мав певну підготовку, але дуже багато тонкощів військової справи отримав саме від нього. Він був великим фахівцем. Навчав мене всього — від окремих тактичних деталей до інженерної підготовки. Про те, скільки він передав знань, можна говорити дуже довго», — згадує військовий.
Побратим розповів і про один з епізодів під час операції зі звільнення Лимана.
Під час зачистки однієї з будівель Сергій Васильчук виявив кілька розтяжок, встановлених російськими військовими. Один із молодих бійців міг підірватися.
«Степанович буквально схопив його за плече й зупинив. А потім сам знешкодив усі розтяжки. Таких історій було багато. Збереглися і фотографії, і відео з наших бойових виходів», — розповів «Борзий».
У день, коли Сергій Васильчук дістав важке поранення, вони виконували завдання у різних групах.
«Нам повідомили, що він підірвався. З побратимів я був одним із перших, хто потрапив до нього в лікарню, і, мабуть, єдиним, кого тоді допустили. У нас були дуже теплі стосунки. Я називав його „дєдушка“. Для мене він справді був наставником», — говорить військовий.
Є в його пам’яті й зовсім інший «Степ» — не на бойовому завданні, а той, який будував плани і обіцяв після війни звичайні людські речі.
Сергій Васильчук захоплювався лижним спортом, багато катався сам і навчав побратимів.
«Він постійно обіцяв поставити мене на лижі, бо я взагалі не вмів кататися. Казав: „Перша відпустка — і я тебе навчу“. Коли я прийшов до нього в лікарню, сказав: „Степановичу, у тебе шансів немає — я ж досі на лижах не стояв“. А він відповів: „Ні, я обіцяв — я тебе поставлю“. Але сталося трохи інакше…» — згадує «Борзий».
«ВІН ЗНАВ РОСІЮ І РАНІШЕ ЗА БАГАТЬОХ ЗРОЗУМІВ, ЩО МИРУ НЕ БУДЕ»
Ще один побратим Сергія Васильчука — Дмитро — знав його з 2014 року.
«Фактично з перших днів у війську він був поруч: показував, пояснював, допомагав розібратися, що і як потрібно робити», — згадує Дмитро.
За його словами, Сергій був одним із найстарших за віком у групі, хоча водночас мав одне з найнижчих військових звань.
«Він мав величезний життєвий досвід і неймовірну енергію. За витривалістю міг не поступатися значно молодшим. А головне — знав дуже багато того, чого на той момент не знали навіть військові. Він умів свій цивільний досвід адаптувати до військових завдань і передавати ці знання іншим», — говорить побратим.
Дмитро був командиром Сергія Васильчука, однак зізнається: сам багато чого навчився у свого підлеглого.
Передусім — розумінню росії та природи цієї війни.
За словами Дмитра, Сергій свого часу працював геологом і певний період життя провів у росії. Саме тому ще задовго до того, як це стало очевидним для багатьох українців, говорив про небезпеку, яку становить ця країна.
«Він завжди казав: миру з росіянами не буде. Він знав їх краще за багатьох із нас і розумів, що вони не сприймають нічого, що відрізняється від них. Вони хочуть усе зрівняти, зробити однаковим. Сергій дуже чітко відчував цю різницю і постійно про неї говорив», — згадує Дмитро.
За його словами, тоді далеко не всі українці мали настільки чітке усвідомлення загрози з боку росії.
«У нього це розуміння було від самого початку. Мабуть, тому, що він значно раніше за нас усе це пройшов і зрозумів», — додав побратим.
ОБРАЗ СТЕПА ДОПОМАГАЛА СТВОРЮВАТИ ЙОГО ДОНЬКА
Автором меморіальної скульптури став Дмитро Войтович, який займається скульптурою близько десяти років і вже має досвід створення меморіальних робіт, присвячених українським Героям.
Над образом Сергія Васильчука він працював із квітня. За словами митця, важливою у створенні скульптури стала постійна комунікація з донькою розвідника Анастасією.
«Я хочу подякувати людям, які дали мені можливість долучитися до цієї роботи. Анастасія надзвичайно допомогла мені вловити образ батька. Вона постійно була зі мною на зв’язку, допомагала зрозуміти його характер і ті деталі, які важливо було передати у скульптурі», — розповів Дмитро Войтович.
За його словами, для нього, як автора, було важливо не просто відтворити зовнішність Сергія Васильчука, а передати характер людини, пам’ять про яку має зберігати ця робота.
ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ЗАЛИШАЄТЬСЯ СЕРЕД ЖИВИХ
У День пам’яті захисників України біля меморіальної скульптури Сергію Васильчуку звучало багато спогадів. Про розвідника. Про наставника. Про геолога й дослідника, який знав Карпати, займався спелеологією та любив лижі.
Про чоловіка, який умів застосовувати свій величезний життєвий досвід на війні й передавати його молодшим. Про побратима, який міг у потрібну секунду схопити бійця за плече — і цим урятувати йому життя.
Про батька, який колись повів доньку шукати на Байковому кладовищі могили Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, а через роки його власне ім’я з’явилося на київському сквері поруч із церквою, де відспівували українських дисидентів.
І про «дєдушку», який навіть у лікарні не відмовлявся від обіцянки колись поставити свого побратима на лижі.
Тепер скульптура «Степа» залишатиметься у просторі міста, яким він колись ходив сам.
І, можливо, саме в цьому полягає сенс таких місць пам’яті: щоб через роки люди, які не знали Сергія Васильчука особисто, зупинилися, прочитали його ім’я і захотіли дізнатися, ким він був.
Бо за словом «втрати» — не цифри. За ним — люди. Їхні родини. Діти. Побратими. Нездійснені плани. Обіцянки, які вже нікому виконати.
І пам’ять про них — це не лише меморіальні дошки, скульптури чи назви скверів. Це їхні імена, які ми продовжуємо називати. Їхні історії, які продовжуємо розповідати. І наше розуміння того, якою ціною Україна сьогодні має право залишатися Україною.
Читайте на «Вечірньому Києві»:
- Від підземель до висот людської гідності: історія полеглого розвідника Сергія «Степа» Васильчука
Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ». Фото авторки