Повітряні тривоги, 80 фільмів і «Свобода в нашій ДНК»: як у Києві відкрився 17-й ОМКФ. ФОТОРЕПОРТАЖ
Нескінченні повітряні тривоги, неспокійний день і війна, яка давно втручається в культурні плани українців, не завадили головній кіноподії літа.
27 серпня у Києві відкрився 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль. Ще кілька годин до відкриття не давали впевненості, що церемонія взагалі відбудеться за планом. Повітряні тривоги одна за одною змінювали плани киян, день був неспокійним. Але ввечері гості фестивалю все ж зібралися разом.
Українські режисери, актори, продюсери, кінокритики, представники кіноіндустрії та закордонні гості — цього вечора Одеський міжнародний кінофестиваль зібрав на одному майданчику тих, хто створює, оцінює і визначає сьогодення українського та світового кіно. І, можливо, саме тому цьогорічне «Свобода в нашій ДНК» сприймається тут особливо.
ОМКФ уже втретє проходить не в Одесі, а у столиці. Війна змінила географію фестивалю, але не змусила його зникнути. До 4 вересня глядачам представлять українські та міжнародні конкурсні стрічки, прем’єри, спеціальні покази, ретроспективи, а професіоналів кіноіндустрії зберуть заходи Film Industry Office.
80 ФІЛЬМІВ І КІНЕМАТОГРАФІСТИ З РІЗНИХ КРАЇН
Цьогорічна програма охоплює Національний і Міжнародний конкурси, спеціальні покази, фестивальні прем’єри, ретроспективи та професійну секцію Film Industry Office.
Генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Анна Мачух розповіла «Вечірньому Києву», що до журі Національного конкурсу увійшли шведський продюсер Фредді Олссон, боснійський фотограф і режисер Дамір Шаґоль, грузинська режисерка Саломе Алексі, українська продюсерка Наталія Лібет та режисер і продюсер Володимир Мула.
Міжнародний конкурс оцінюватимуть кінокритикиня Олівія Попп, шведська продюсерка Крістіна Оберґ, боснійський режисер і сценарист, лауреат «Оскара» Даніс Тановіч, український режисер Павло Остріков та акторка Анастасія Карпенко.
Окрему нагороду FIPRESCI визначатимуть Людмила Новікова, Ірина Зубавіна та Наталія Мусієнко.
До Міжнародного конкурсу увійшли повнометражні стрічки з Європи, Північної та Південної Америки. Цьогорічна добірка значною мірою зосереджена на жіночих долях у різні історичні періоди — свободі, коханні, сімейних конфліктах, травмах, самотності та непростих життєвих рішеннях. Найкращий міжнародний повнометражний фільм отримає головну нагороду ОМКФ — «Золотого Дюка».
Окремий великий блок — Film Industry Office. Тут відбуватимуться пітчинги, професійні зустрічі, дискусії та освітні заходи. Фестиваль також представить фокус на грузинському й ізраїльському кіно та ретроспективу робіт Сергія Буковського.
Та за цифрами, конкурсами і десятками назв цього вечора особливо виразно звучала розмова про роль українського кіно під час війни — як спосіб говорити зі світом, відстоювати власні сенси й залишатися видимими на міжнародній культурній арені.
«МИ ДОВОДИМО, ЩО МОЖЕМО БОРОТИСЯ ЗА НОРМАЛЬНІСТЬ»
Голова Державного агентства України з питань кіно Андрій Осіпов у розмові з журналісткою «Вечірнього Києва» наголошує: проведення Одеського міжнародного кінофестивалю під час війни важливе не лише для самої кіноіндустрії. Це і свідчення стійкості українців, і можливість говорити зі світом про Україну та поширювати власні сенси.
«Рік за роком ми доводимо, що можемо боротися за нормальність. Війна намагається втягнути нас у страх, неспокій, тривогу. А такі події свідчать про те, що ми можемо мріяти про мир, створювати його, наближати і не боятися темряви».
Є й інший вимір — те, що Україна показує світові.
«Будь-які такі публічні події — це демонстрація назовні: Європейському Союзу, світовій кіноспільноті, що в нас є кіно і ми можемо поширювати наші сенси. Одеський кінофестиваль — знакова міжнародна подія, окраса українського кінематографа. Тут ми бачимо одні з найкращих світових робіт, оцінюємо їх, порівнюємо зі своїм кінематографом, обмінюємося досвідом і відзначаємо найкращих», — додає Андрій Осіпов.
Фестивальне кіно він любить, хоча з усмішкою зізнається: має до нього власний підхід.
«Для себе я поділяю фестивальне кіно на два типи: те, яке створене для глядача, і те, до якого глядач має підготуватися. Оскільки я за освітою юрист і не маю кінематографічної освіти, мені складно дивитися фільми, до яких треба спеціально готуватися. Це вже дуже високий рівень, який, напевно, мають оцінювати професіонали», — каже він.
Утім, серед переможців попередніх ОМКФ є стрічки, які досі залишаються серед його улюблених.
Чи має фаворита цього року? Має. Але називати відмовляється.
«Моя посада не дозволяє мені віддавати комусь перевагу. Минулого року я теж уболівав за певні фільми й нікому не зізнавався. А коли вони перемогли, радів як дитина. Тому зараз намагаюся не впливати на цей простір. Нехай це буде максимально чесне змагання», — пояснює голова Держкіно.
«РОСІЯНИ ВИДІЛЯЮТЬ У 40 РАЗІВ БІЛЬШЕ ГРОШЕЙ»
Розмова про кіно неминуче переходить у розмову про гроші. Адже росія десятиліттями використовує кінематограф та інший контент як інструмент впливу.
За словами Андрія Осіпова, цього року на українську культуру в межах президентської ініціативи «Тисяча годин контенту» передбачено 4 мільярди гривень.
«Це безпрецедентно багато. Це круто. Але це у 40 разів менше, ніж росіяни офіційно виділяють на контент для соціальних мереж», — наголошує він.
І це, за його словами, лише прямі видатки. Існують також непрямі й приховані механізми, зокрема фінансування через великі медійні структури та вкладення російських грошей в іноземний контент.
Тому конкурувати лише бюджетами Україна не зможе.
«Ми маємо думати про креатив. Ми маємо бути розумнішими. Так само, як Україна успішно воює проти росії на полі бою завдяки розумним рішенням, ми маємо бути розумними й у створенні продукту. Він має бути геніальним, класним, популярним. Цього року ми спробуємо допомогти українській креативній індустрії зробити якісний прорив», — говорить Осіпов.
ФЕСТИВАЛЬНЕ КІНО ЯК «ОСОБЛИВИЙ КОД»
Але чи може фестивальне кіно вийти за межі фестивальної аудиторії? Чи здатне воно збирати тих самих глядачів, що й жанрові фільми?
Режисер і продюсер Олексій Комаровський переконаний: протиставляти ці два види кіно не варто.
«Фестивальне кіно має існувати й розвиватися. Це особливий канал комунікації з глядачем. Це два різні канали комунікації з глядачем. Жанрове, масове кіно — це мільйони людей. А фестивальне — особливий код, через який можна доносити сенси до дуже вибагливої аудиторії. Серед неї можуть бути дипломати, лідери думок інших країн, культурна еліта», — пояснює він.
Саме в авторському кіно, додає режисер, нерідко народжуються нові форми й теми, які згодом підхоплює масовий кінематограф. А ідеальний сценарій — коли ці два світи зустрічаються.
«Найкраще, коли фестивальне кіно зустрічається з мільйонами глядачів. Це називається артмейнстрім. Коли автор фестивального кіно створює фільм, зрозумілий мільйонам людей, — це, мабуть, найкраще, що може статися», — говорить Комаровський.
Сам він поки більше тяжіє до масового глядача, але не виключає, що одного дня ці дві траєкторії можуть перетнутися і в його роботі.
«Я можу знайти таку точку збігу — тематику, стиль, жанр, — коли зніматиму для широкої аудиторії, але це кіно водночас буде доречним і на фестивалі».
«КІЛЛХАУС» І МАЙЖЕ МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ У ПРОКАТІ
Режисер Любомир Левицький цього вечора говорить не лише про фестивальне кіно. Його «Кіллхаус» став однією з помітних українських прем’єр року, а тепер готується до міжнародного життя.
За словами режисера, у прокаті стрічка зібрала майже мільйон доларів. Але для нього принциповими були не лише цифри.
«Для мене найголовнішим було те, якою буде реакція на фільм. Передусім — як його сприймуть військові, тому що фільм робили військові. Це було завдання номер один. Друге — як його сприйме широка аудиторія. І третє — як відреагують жінки, адже в Україні саме вони становлять значну частину кіноаудиторії», — говорить Левицький.
За його словами, були навіть суперечки з дистриб’юторами: чи захочуть жінки під час війни дивитися воєнне кіно?
«А я казав: вони прийдуть на хлопців. Прийдуть дивитися на крутих хлопців. Ми закинули цю наживку — і це спрацювало», — усміхається режисер.
Стрічка вже з’явилася на українських стримінгових платформах, а команда готує її до міжнародного релізу — перекладу та дубляжу. За словами Левицького, також підписано угоду з американським дистриб’ютором щодо світової дистрибуції.
Команда подала «Кіллхаус» і на відбір, пов’язаний з «Оскаром», хоча сам режисер спочатку був проти цієї ідеї.
Змінити позицію, каже, його змусило те, як російсько-українську війну часом показують західні кінематографісти.
«Я подумав: ні, добре, я готовий, щоб „Кіллхаус“ ішов усюди, куди тільки можна. Нам потрібно, щоб якомога більше людей побачили, якою насправді є ця війна», — пояснює він.
«МОЖЕ, КОЛИСЬ НАВЧУСЯ ЗНІМАТИ КІНО ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ ПРО УКРАЇНЦІВ»
До суто фестивального кіно Любомир Левицький ставиться обережно. Каже: такі речі неможливо запланувати в календарі — все починається з історії.
«Може просто знайтися історія, яка тебе вразить. І жоден режисер не скаже: це фестивальне кіно, тому я не буду його знімати. Якщо історія захоплює режисера, йому байдуже, яким у підсумку буде це кіно», — говорить він.
Так свого часу сталося і з документалістикою. Колись Левицький був переконаний, що ніколи не зніматиме документальних фільмів. А потім з’явилася історія, яку, за його словами, просто необхідно було розповісти.
Так народилася 30-хвилинна документальна стрічка «Іди за мною», що згодом стала основою «Кіллхауса». Пізніше режисер зняв ще одну документальну роботу — «Ми не були рекрутами» про Третю штурмову.
«Мені здається, що в мене навряд чи вийде хороше фестивальне кіно. Але, може, є шанс, що одного дня я навчуся робити хороше кіно для всього світу про українців», — говорить Левицький.
УКРАЇНСЬКІ ІСТОРІЇ, ЯКІ МАЄ ПОБАЧИТИ СВІТ
Актор Андрій Ісаєнко говорить про фестивальне кіно передусім як про можливість для України бути помітною у світі.
«Я радий, що фестивальне кіно в Україні є і розвивається. Воно розвиває всю нашу індустрію. Таке кіно потрібне, тому що через нього українські режисери можуть заявляти про нас у Європі та світі й розповідати українські історії», — говорить актор.
Сам Ісаєнко нині працює над новим кінопроєктом, але подробиць традиційно не розкриває: не любить говорити про роботу, доки вона не завершена.
Натомість фестиваль для нього — саме той простір, де авторське кіно хочеться дивитися.
«Коли відбуваються фестивалі, я знаходжу для цього час. Розумію, що маю прийти й подивитися. Вдома фестивальне кіно я, мабуть, не ввімкну, а тут намагатимуся побачити якомога більше робіт», — зізнається він.
Особливо тепло актор говорить про документалістику.
«Моя дружина знімає документальне кіно, тому я дуже люблю цей жанр. В Україні багато режисерів, які створюють справді якісний документальний контент».
Цьогорічний Одеський міжнародний кінофестиваль триватиме до 4 вересня. Попереду — десятки показів, дискусій, професійних зустрічей, прем’єр та розмов про те, яким є і яким має стати українське кіно.
Хтось із гостей відкриття зізнається, що ще не встиг вивчити програму. Хтось уже має фаворитів, але не називає їх. Хтось хоче подивитися якомога більше документалістики. А хтось мріє про той момент, коли українське авторське кіно навчиться говорити мовою, зрозумілою мільйонам.
Та, мабуть, найважливіший факт першого фестивального вечора був значно простішим.
Після тривог, важкого дня і чергових нагадувань про реальність великої війни люди все одно прийшли дивитися й обговорювати кіно. Закордонні гості — приїхали. Фестиваль — відкрився.
І його цьогорічний слоган «Свобода в нашій ДНК» цього вечора звучав уже не стільки як влучна фестивальна фраза, скільки як пояснення того, чому все це продовжує відбуватися.
Також читайте на «Вечірньому Києві»
- Чого чекати від ОМКФ-2026, що відбувається з українським кіно та коли фестиваль повернеться в Одесу: велика розмова з Анною Мачух.
Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»