Чого чекати від ОМКФ-2026, що відбувається з українським кіно та коли фестиваль повернеться в Одесу: велика розмова з Анною Мачух

Напередодні XVII Одеського міжнародного кінофестивалю «Вечірній Київ» поговорив із його генеральною директоркою, виконавчою директоркою Української кіноакадемії Анною Мачух про те, чого чекати від цьогорічного ОМКФ, як війна змінила українського глядача та саму кіноіндустрію, чому документалістика сьогодні випереджає ігрове кіно, яких фільмів бракує Україні та коли фестиваль зможе повернутися до Одеси.

Говорили також про державне фінансування кіновиробництва, дискусії довкола «Тисячовесни», майбутнє авторського кіно, Українську кіноакадемію, «Золоту Дзиґу» та про те, чому український кінематограф досі шукає власне обличчя.

— Пані Анно, до початку Одеського міжнародного кінофестивалю залишаються лічені дні. Чим цьогорічний фестиваль відрізнятиметься від попередніх і що глядачі побачать уперше?

— Насправді кожен фестиваль відрізняється, адже щороку ми показуємо нові фільми. І це головна особливість будь-якого кінофестивалю: тут можна побачити те, чого ще не бачили в Україні, а часто — й у світі. Це міжнародні прем’єри як українських, так і іноземних стрічок. Цьогоріч у програмі понад 80 фільмів, тож глядачам точно буде з чого обирати.

Окрім прем’єр, раджу звернути увагу на ретроспективу Сергія Буковського. На ці покази вже є великий попит. Буковський — визначна постать українського кінематографа, лауреат Національної кінопремії «Золота Дзиґа» за внесок у розвиток українського кіно. І таку нашу кінокласику важливо повертати глядачеві. Тим паче його фільми сьогодні сприймаються надзвичайно актуально. Він знімав, зокрема, про Голодомор, про те, що робила росія з Україною. Сьогодні ми бачимо продовження тієї самої політики.

Також рекомендую програму про жінок на війні, яку ми створили разом із рухом «Ветеранка». Там є фільми, які, на мою думку, свого часу були недооцінені. Наприклад, «Куба та Аляска».

Я розумію, чому глядач часто не хоче дивитися кіно про війну: ми й так живемо у війні, фактично бачимо її в прямому ефірі. Але є стрічки, які дають сильний емоційний досвід — і світлий, і важкий водночас. Після такого кіно іноді навіть стає трохи легше.

І, звичайно, варто дивитися Національну конкурсну програму. У ній багато документального кіно та чотири ігрові стрічки. З авторським ігровим кіно досі непросто. Минулого року ситуація була особливо складною, цьогоріч уже трохи краща.

«ТОГО ВАЙБУ, ЯКОГО ВСІ ЧЕКАЮТЬ ВІД ОМКФ, СЬОГОДНІ В ОДЕСІ СТВОРИТИ НЕМОЖЛИВО»

— Одеський міжнародний кінофестиваль уже кілька років проходить у Києві. Чи немає ризику, що з часом він втратить свою «одеськість»?

— Навіть якби фестиваль зараз відбувався в Одесі, він усе одно не був би тим Одеським кінофестивалем, до якого всі звикли.

Його часто називали «Східними Каннами». Люди любили його не лише за кіно, а й за особливе відчуття: море поруч, зустрічі світанків, вечірки на узбережжі, щоденні покази просто неба. Були Потьомкінські сходи, де ми практично щороку збирали близько 15 тисяч людей, покази в Зеленому театрі, церемонії відкриття та закриття в Оперному театрі.

Сьогодні все це в Одесі неможливо. Організовувати open air такого масштабу — це величезна відповідальність за життя тисяч людей, і я не готова брати її на себе.

Є комендантська година, покази мають завершуватися рано. Уявімо Одеський кінофестиваль в Одесі сьогодні: це кінотеатри, сеанси, які закінчуються близько 22:00, і люди розходяться по домівках. Якщо проводити фестиваль улітку, як ми робили раніше, на вулиці в цей час ще навіть світло. Того вайбу, якого всі очікують від Одеського кінофестивалю, сьогодні ми там просто не зможемо створити.

Є й інший важливий момент — міжнародна складова. На фестиваль мають приїжджати іноземні гості, презентувати свої фільми. Крім того, важливою частиною ОМКФ є Film Industry Office. У нас найбільша індустрійна програма серед українських кінофестивалів: воркшопи, семінари, панельні дискусії, лекції, професійні обговорення.

Можна, звичайно, робити все це лише з українськими учасниками. Але ми говоримо про розвиток українського кіно, про те, щоб про нього дізнавалися за кордоном, щоб фестиваль допомагав йому виходити на міжнародний ринок.

— Тобто Київ сьогодні — передусім питання безпеки та можливості зберегти міжнародний статус фестивалю?

— Так. Іноземних гостей в Одесу приїде значно менше. та й я не готова брати на себе такий ризик.

Зрозуміло, що й Київ сьогодні не набагато безпечніший з погляду обстрілів. Але тут є метро, більше укриттів, є глибокі укриття. Коли летить балістика, підвал будинку — це не те місце, яке дає мені відчуття достатньої безпеки.

Я відчуваю особисту відповідальність за кожного іноземного гостя. Коли вони приїжджають до Києва, за ними закріплені гостьові менеджери, які під час тривог наполягають, щоб усі йшли в укриття, навіть якщо самі гості цього не хочуть.

У нас навіть була ситуація, коли одна група журі втекла від своєї менеджерки й пішла дивитися концерт у ЦУМі. Вони добре знали Київ ще до повномасштабного вторгнення, мали тут друзів, дехто працював над фільмами разом з українцями, тому почувалися досить вільно.

Але потім ми говорили про те, що так робити не можна. Іноземці дивляться на нас і думають: якщо українці не йдуть в укриття, значить, безпечно. Але це неправильно. Те, що ми самі не йдемо в укриття, не означає, що це нормально.

На більшість наших запрошень іноземним гостям сьогодні ми отримуємо відмови. Буває, люди спочатку погоджуються, ми вже плануємо їхній приїзд, а після чергової серії масованих обстрілів вони відмовляються.

Звичайно, ми хочемо повернутися в Одесу. Але я хочу, щоб фестиваль повернувся туди таким, яким ми його пам’ятаємо і відчуваємо.

— Яким ви уявляєте це повернення?

— Я думаю про той день, коли ми зможемо провести в Одесі великий фестиваль — у повному масштабі, з тією атмосферою, яку мали до повномасштабного вторгнення.

Дуже добре пам’ятаю 2021 рік. Після ковідного 2020-го, коли всі сиділи онлайн, фестиваль повернувся наживо — і, мені здається, такого відчуття свята до того не було ніколи. Було стільки щастя, радості, живих емоцій. Здавалося, приїхали всі.

Це був перший рік, коли аншлаги починалися вже з полудня. Уявіть: театр Музкомедії — 1276 місць — повністю заповнений уже на денних показах, а люди ще й стоять у чергах на вулиці.

Хочеться знову відчути саме це. Але сьогодні я розумію, що зібрати зал на 1276 людей хоча б на один-два фільми вже надзвичайно складно.

«ЛЮДЯМ ПОТРІБНЕ КІНО, ЯКЕ ДОЗВОЛЯЄ ХОЧА Б НЕНАДОВГО ПЕРЕМКНУТИСЯ»

— Війна змінила українського кіноглядача? Що сьогодні люди готові дивитися, а від якого кіно, навпаки, втомилися?

— Безумовно. Є знакові фільми, переважно комедії та інший розважальний контент, які добре збирають глядачів. Але якщо це складніше, глибше кіно, українці сьогодні не готові масово його дивитися. І я розумію чому.

Ми живемо в постійному стресі. Людям потрібні фільми й події, які дозволяють хоча б ненадовго перемкнутися, емоційно розвантажитися.

Для нас дуже важливо продовжувати показувати арткіно, авторське та документальне кіно. Але ми прекрасно розуміємо, що очікувати того ажіотажу, який був до повномасштабного вторгнення, сьогодні неможливо.

Я дивлюся європейські фільми на міжнародних фестивалях і розумію, що багато з них ми навіть не розглядаємо для себе. Проблеми, про які вони говорять, те, що хвилює їхніх героїв, для українців сьогодні може бути неймовірно далеким. Умовно, пошук художником себе в маленькому італійському селі — і реальність українців, які шукають своїх рідних чи просто намагаються вижити, — це два абсолютно різні світи.

Тому, формуючи програму, ми намагаємося тримати баланс. Є велика програма українського кіно про нашу реальність — і для нас важливо, щоб її бачили, зокрема, міжнародні гості. Водночас значна частина іноземної програми — це кіно, яке дозволяє перепочити: комедії, хорори, сатиричні історії… Те, що не змушує людину ще глибше занурюватися в проблеми, у яких вона й так живе щодня.

— А якщо відкласти організаційні питання: за чим особисто ви найбільше сумуєте з того, що мав довоєнний Одеський кінофестиваль?

— Мабуть, за самою можливістю бути в Одесі. Хоча у мене з цим містом дещо складні стосунки (усміхається). Більшість нашої команди — кияни, ми живемо в Києві, і, звичайно, організовувати фестиваль удома значно легше. Але в Києві немає можливості повністю перемкнутися і з головою зануритися у фестивальне життя.

Тут ти все одно їдеш на якісь інші зустрічі, вирішуєш паралельні справи. В Одесі ти міг на певний час випасти зі звичного життя і опинитися всередині фестивалю та самого міста.

Я дуже люблю одеську кухню, люблю одеситів. З ними специфічно працювати. (Сміється.) У Києві ми весь час кудись біжимо, нам усе потрібно швидко. В Одесі життя більш плавне й розмірене. Коли ми приїжджали туди готувати фестиваль, нам самим доводилося перемикатися на цей ритм. І ми починали спокійніше ставитися до багатьох речей.

Саме цієї атмосфери мені дуже не вистачає. Хоча просто приїхати в Одесу і відпочити я вже не можу. Мене там багато хто знає: заходжу в кафе чи ресторан — і до мене можуть одразу підійти з пропозицією: «А давайте щось зробимо у нас». Тож Одеса для мене все одно пов’язана з роботою.

І, звичайно, море. Я дуже заздрю одеситам через можливість бути біля моря.

Взагалі, якщо оцінювати фестивалі саме за атмосферою, то найкращі з тих, де я була, розташовані в курортних містах — Канни, Карлові Вари, Сан-Себастьян. У тебе зустрічі, презентації фільмів, обговорення майбутніх проєктів, а потім ти виходиш і можеш годину пообідати біля моря чи океану чи пройтися набережною. Це зовсім інше відчуття.

У столиці такого досягти неможливо.

ВІЙНА, ЕМІГРАЦІЯ І ПОШУК ДОМУ: ЧОТИРИ ІГРОВІ ФІЛЬМИ НАЦІОНАЛЬНОГО КОНКУРСУ

— Якщо говорити про цьогорічну програму, що вона говорить про стан українського кіно зараз? Які теми найбільше хвилюють наших кінематографістів?

— Насправді я дивлюся не всі фільми. Якби дивилася все, фестивалю, мабуть, не було б. (Сміється.) У нас є програмний департамент. Я переважно дивлюся українську програму, а також спірні стрічки — коли відбірники не можуть дійти згоди й потрібно ухвалити остаточне рішення.

Якщо говорити про загальний зріз українського кіно, він уже близько десяти років залишається доволі послідовним: ми багато говоримо про війну.

Особливо багато документальних фільмів — про війну в різних її проявах, про українське суспільство, про людей, які вистояли й продовжують жити та працювати в цій країні.

Є, наприклад, документальна стрічка, яку я не назвала б класичним фестивальним документальним кіно. Вона значною мірою побудована на розмовах із різними людьми — представниками бізнесу, спортсменами. Але мені цей фільм дуже сподобався, і я вирішила взяти його до програми.

Тому що фактично він ставить одне з головних питань нашого сьогодення: що нас мотивує і як нам вистояти в усьому цьому? Мені здається, зараз така історія дуже на часі.

— Водночас у Національному конкурсі лише чотири ігрові повнометражні стрічки. Що вони розповідають про українське кіно сьогодні?

— Вони дуже різні. Наприклад, «Соліст» Сергія Сторожева взагалі не про війну. Це фільм, який почали знімати ще до повномасштабного вторгнення. Він розповідає про театрального актора, якого звільняють і якому несподівано пропонують роботу в психіатричній лікарні — побути там пацієнтом. Це зовсім інша історія, яка дозволяє глядачеві перемкнутися.

Але інші конкурсні стрічки так чи інакше пов’язані з війною.

«Крила» Ани Роша де Соузи — історія української дівчини із синдромом Дауна, яка через повномасштабне вторгнення опиняється в Португалії. Ана кілька років тому була членкинею журі Одеського кінофестивалю. Згодом вона повернулася до України, ще раз подивилася локації й вирішила знімати цю історію. У фільмі, зокрема, працювали непрофесійні актори — люди, які самі пережили ці події.

Є «За Перемогу!» Валентина Васяновича — антиутопія про повоєнне майбутнє України. Я свідомо ще не дивилася цей фільм і хочу дочекатися показу на великому екрані. Одна з наших професійних проблем як фестивальників і відбірників у тому, що дуже багато кіно ми змушені дивитися на ноутбуках. А це зовсім інше відчуття.

Мені особливо цікаво побачити «За Перемогу!», тому що Васянович уже зняв «Атлантиду» — антиутопію про війну. Тоді ми дивилися її майже як фантастику, а зрештою опинилися всередині цієї реальності.

Тепер мені цікаво, якою він бачить Україну після війни. Чи це знову здаватиметься фантастикою — чи вже реальністю, яку ми можемо уявити.

І четверта стрічка — «Мрія Кіри» Дениса Колеснікова. Цей проєкт уже проходив певний шлях разом із фестивалем, був представлений на наших індустрійних майданчиках. Це історія молодої дівчини, яка ще напередодні повномасштабного вторгнення опиняється перед вибором — залишатися в Україні чи їхати. Війна тут стає тією межею, після якої змінюється і саме поняття дому.

Тож навіть ці чотири фільми показують дуже різне українське кіно. Війна в ньому неминуче присутня, але автори говорять про неї по-різному — через майбутнє країни, вимушену еміграцію, пошук дому. І водночас є «Соліст» — зовсім інша історія, яка нагадує, що українське кіно не може і не повинно говорити лише про війну.

«Я Б НЕ ХОТІЛА, ЩОБ ОБЛИЧЧЯМ УКРАЇНСЬКОГО КІНО СТАЛА ЛИШЕ ВІЙНА»

— Серед цьогорічних прем’єр ви згадували й «Санаторій Горького. Поєдинок» Лукаша Палковського — копродукцію Польщі, Ірландії та України. Свого часу було чимало дискусій через те, що Україна долучилася до фінансування стрічки, знятої переважно в Польщі й майже без українських акторів. Як ви до цього ставитеся?

— Я якраз дуже підтримую такі історії. Вважаю правильним, коли Україна вкладає кошти в міжнародні фільми, у яких є засудження радянського режиму та росії. Для нас це фактично інструмент культурної антипропаганди.

Ми можемо прийти до польського глядача й сказати: «Подивіться український фільм». Але далеко не факт, що він піде. Особливо з огляду на певні антиукраїнські настрої, які сьогодні є в польському суспільстві.

А коли це польське кіно, зняте польським режисером, переважно з польськими акторами, воно сприймається зовсім інакше.

— Своїм довіряють більше?

— Саме так. Люди подивляться цей фільм і через близьку для них кіномову згадають, проти чого сьогодні бореться Україна і від чого, зокрема, захищає Польщу. Тому я вважаю такі копродукції надзвичайно важливими.

— Українська документалістика сьогодні переживає очевидне піднесення, тоді як з авторським ігровим кіно, як ви самі сказали, ситуація значно складніша. Це природний наслідок війни чи все-таки симптом проблем самої кіноіндустрії?

— Це комплексна історія. Авторське ігрове кіно потребує значно більше часу й фінансових ресурсів. Я зараз не говорю про комедії, які можна зняти відносно швидко й недорого. Повнометражне авторське кіно — це складний і дорогий процес.

А в Україні кілька років фактично було відсутнє системне державне фінансування: не проводилися пітчинги, а останній конкурс частина представників авторського кіно проігнорувала через внутрішні процеси в індустрії та конфлікт навколо керівництва Держкіно.

Тож упродовж кількох років авторське кіно могло зніматися переважно тоді, коли продюсерам вдавалося залучити міжнародні кошти.

Дуже допомогли європейські партнери та фонди, які створили спеціальні програми підтримки українських кінематографістів. Це надзвичайно важливо, зокрема для міжнародних копродукцій, адже для того, щоб фільм мав статус українського, у ньому має бути частка українського фінансування.

— Тобто головна проблема сьогодні все-таки не у відсутності режисерів чи сильних проєктів, а в тому, що кілька років фактично не було можливості їх знімати?

— Саме так. І зараз я бачу підстави для оптимізму. Завдяки новому фінансуванню серед рекомендованих проєктів є дуже багато сильного авторського кіно. Ігрового комерційного контенту там навіть менше, ніж авторських картин.

Тому я очікую, що вже за рік-два питання «де брати українські авторські фільми для фестивалів?» зникне.

До повномасштабного вторгнення в нас була протилежна ситуація: ми не могли взяти всі хороші українські фільми, тому що конкурсна програма була заповнена і між стрічками існувала реальна конкуренція. Я дуже хочу, щоб ми до цього повернулися.

— Тобто за кілька років ситуація з українським авторським кіно може кардинально змінитися?

— Я дуже на це сподіваюся. Якщо все складеться, будуть підписані контракти, виплачені кошти й кінематографісти зможуть запустити виробництво, то за кілька років ми матимемо багато сильного авторського кіно.

Серед рекомендованих до фінансування є проєкти Антоніо Лукіча, Павла Острікова, Ірини Цілик, режисерів творчого об’єднання «Табор», сильні проєкти «Вавилон’13». Це саме те кіно, яке нам потрібне, зокрема й для гідної репрезентації України у світі.

Росія вкладає в культуру величезні бюджети, і конкурувати з цим нам надзвичайно складно. Тому системна підтримка власного кіно для України сьогодні — це не лише питання розвитку індустрії.

«ТИСЯЧОВЕСНА»: ХОРОША ІДЕЯ, АЛЕ ПРАВИЛА ПОТРЕБУЮТЬ ЗМІН

— Навколо державної програми «Тисячовесна» зараз багато дискусій. Ви самі брали участь у конкурсі як продюсерка. Наскільки, на вашу думку, справедливими є претензії до механізму відбору?

— До програми справді є питання. Я сама писала про те, що, на мою думку, потрібно змінити.

Одна з головних проблем — формування експертних груп. Не можуть аніматори професійно оцінювати дитяче ігрове кіно лише тому, що воно потрапило до близької категорії. Так само люди, які працюють переважно з телевізійним контентом, не завжди можуть адекватно оцінити авторське кіно, і навпаки. Експертні групи мають бути значно точніше сформовані за професійними компетенціями.

Є й проблема конфлікту інтересів. Українська кіноіндустрія велика, але всередині неї ми всі так чи інакше одне одного знаємо: хтось разом працював, хтось дружить, хтось співпрацював у минулому. Повністю позбутися цього неможливо.

— А як тоді зробити відбір максимально незалежним?

— Один із варіантів — ширше залучати іноземних експертів і давати їм право голосу. Ми вже проходили через подібну ситуацію в грантовій програмі Української кіноакадемії разом із Netflix. Тоді зрештою дійшли до моделі, коли проєкти оцінювали іноземні експерти, які не мали жодного конфлікту інтересів з українськими учасниками.

У цьому теж є свої мінуси. Український експерт бачить прізвище відомого режисера і вже знає його професійний бекграунд. Іноземець може взагалі не знати, хто це, — він просто читає заявку. Але з погляду незалежності це працює.

Тому, на мою думку, потрібен баланс: українські та міжнародні експерти, чіткіше розділені професійні групи і зрозумілі правила для всіх ще до початку конкурсу.

— Ви говорите про недоліки досить критично. Але загалом саму «Тисячовесну» вважаєте вдалою ініціативою?

— Абсолютно. Якщо виправити ці механізми, я вважаю, що це може стати однією з найкращих ініціатив у сфері культури за роки незалежності.

Важливо не зруйнувати саму ідею через помилки першого року, а проаналізувати їх і зробити наступний конкурс кращим.

Нам потрібне системне фінансування. Бо кожен рік чи два, які випадають із кіновиробництва, потім дуже боляче відчуваються всією індустрією. А коли є прогнозованість, з’являється конкуренція між сильними проєктами — і зрештою виграє українське кіно.

— Якби ви могли змінити лише одну річ у системі державної підтримки українського кіно, що б це було?

— Я б дуже хотіла, щоб у нас це працювало так, як у багатьох інших країнах, де великі кінофестивалі мають гарантовану державну підтримку. Тоді і команда, і глядачі точно знають, що фестиваль наступного року відбудеться, тому що кошти на нього передбачені в бюджеті.

В Україні фестивалі — це переважно приватні ініціативи. І, по суті, доля фестивалю залежить від того, чи знайду я фінансування. Не знайду — не зможу його провести.

Звичайно, у мене завжди є план А, Б і С. Якщо збираємо повну суму — фестиваль буде одного масштабу. Менше — відповідно, доведеться скорочувати програму.

— Тобто до певного моменту ви фактично не знаєте, яким буде фестиваль і чи вистачить на нього грошей?

— Саме так. Я починаю нормально спати десь у січні — коли вже отримую всі кошти, які нам обіцяли партнери, Український культурний фонд, Держкіно.

Раніше бувало, що державне фінансування ми отримували фактично наприкінці грудня. А до цього моменту в тебе є борги й велика кількість людей та організацій, які вже виконали свою роботу і чекають на оплату. І ти за все це відповідаєш.

Звичайно, ми всіх попереджаємо: щойно отримаємо державні кошти, зможемо розрахуватися. Але для організатора це постійний стрес.

Тому найбільше мені хотілося б прогнозованості. Щоб була можливість планувати хоча б на кілька років уперед і розуміти: наступного року фестиваль точно відбудеться і ми можемо вже сьогодні його готувати.

— Бо для команди ОМКФ наступний фестиваль фактично починається одразу після завершення попереднього?

— Практично так. Узимку трохи спокійніше, але повністю робота не зупиняється. Потрібно думати про програму, про фільми, про локації, про те, де проводити наступний фестиваль.

І щороку ми поверталися до питання: чи можемо вже повернутися в Одесу?

— Цього року ви ще розглядали таку можливість?

— Так. Але зараз я вже прийняла для себе внутрішнє рішення: Одеський міжнародний кінофестиваль повернеться в Одесу лише після перемоги.

До цього, навіть якщо безпекова ситуація покращуватиметься, ми не повернемося.

— Тобто Київ — не обов’язково єдиний можливий варіант до завершення війни?

— Ні. Теоретично ми можемо розглядати й інші, безпечніші міста.

Минулого року, наприклад, думали про Львів, але там є проблема з локаціями й логістикою. Для фестивалю важливо, щоб майданчики були зручно розташовані і щоб глядач міг нормально пересуватися між ними.

Мені дуже сподобалася локація в Івано-Франківську, де проходив пітчинг «Тисячовесни». Тож чому ні? Теоретично можна розглядати й Івано-Франківськ.

Але сьогодні організація будь-якого великого фестивалю в Україні — це ще й постійна відповідальність за команду, гостей і глядачів. Ми не знаємо, куди прилетить наступна ракета. Тому для мене питання міста сьогодні — це передусім питання безпеки.

— Чи немає небезпеки, що для світу українське кіно поступово стане синонімом винятково кіно про війну?

— Сьогодні українського кіно взагалі не може бути без війни. Вона не обов’язково має бути головною темою, але все одно буде присутня — навіть у комедії. У нас тисячі ветеранів, комендантська година, повітряні тривоги. Це наша реальність.

Але водночас нам дуже потрібне кіно на інші теми. Я зараз продюсую фільм, у якому війна присутня лише фоном — через комендантську годину, певні деталі сьогодення. І один з експертів, коли побачив цей проєкт, сказав мені: «Аню, це ковток свіжого повітря».

Ми повинні знімати про війну, але не лише про неї. Я б дуже не хотіла, щоб у світі українське кіно асоціювалося винятково з війною. Ми значно різноманітніші.

— А чи залишилися теми, про які українське кіно досі боїться говорити?

— Мені здається, ми вже практично нічого не боїмося. Недарма слоган цьогорічного фестивалю — «Свобода в нашій ДНК!». Українське кіно говорить про політику, історію, секс, ЛГБТ, війну, складні суспільні теми.

Нам сьогодні бракує не свободи, а ресурсів. Ми можемо придумати фантастику, блокбастер, супергеройське кіно — але все це потребує зовсім інших бюджетів. Тому щодо тем я не бачу для українського кіно якихось кордонів.

— Пані Анно, українське кіно останніми роками стало помітно сильнішим і збирає більше глядачів. Ми нарешті навчилися добре знімати чи глядач навчився довіряти українському кіно?

— Думаю, ці процеси відбувалися паралельно. Десь із 2018–2019 року в мене зникло відчуття, що українському фільму потрібно щось пробачати лише тому, що він український. Раніше ми іноді дивилися й думали: ну добре, але це ж наше кіно.

Зараз я українському кіно нічого не пробачаю. Дивлюся його на рівних з іноземним: подобається чи ні, добре зроблено чи погано. І, насправді, це дуже хороший знак.

Змінився і глядач. Він звик до того, що українське кіно є в кінотеатрах, почав йому довіряти, цікавитися ним. Ми бачимо це й на фестивалі: серед найбільш затребуваних стрічок сьогодні — саме українські.

— Ви стояли біля витоків Української кіноакадемії. Коли її створювали, багато хто говорив, що така інституція Україні ще «не на часі». Сьогодні вона — одна з найбільших у Європі за кількістю членів. Чи стала Кіноакадемія тим, чим ви її задумували?

— Насправді стала. Коли ми її створювали, нам справді багато хто казав: не на часі, в Україні немає достатньо фільмів, немає стільки кінопрофесіоналів.

Я пам’ятаю першу зустріч директорів європейських кіноакадемій. Ми тоді тільки створилися, і я сказала: «У нас маленька кіноакадемія — всього 300 членів». І побачила реакцію колег. А потім з’ясувалося, що в деяких європейських кіноакадеміях їх значно менше.

Сьогодні в нас близько 650 членів, ми одна з найбільших кіноакадемій Європи. І це ще раз доводить: нам не потрібно постійно думати, що ми маленькі, що ще не готові чи до чогось не дотягуємо.

— Тобто сьогодні ви задоволені тим, що вдалося створити?

— Так. Те, що ми закладали на початку, працює. Ми популяризуємо українське кіно всередині країни й за кордоном, проводимо освітні програми, підтримуємо розвиток нових проєктів.

Звичайно, хотілося б робити більше. Але я дуже задоволена тим, чим стала Кіноакадемія. І навіть коли колись настане момент, коли нею займатиметься хтось інший, мені дуже хочеться, щоб вона продовжувала розвиватися.

Фестиваль — це приватна ініціатива. А Кіноакадемія — громадська організація, на яку можуть впливати її члени, змінювати її курс, стратегію, створювати щось нове. Я хочу, щоб вона прожила багато років і не перетворилася на консервативну машину, яку неможливо нікуди зрушити.

«МИ ЩЕ ПІДЛІТКИ У СВОЇЙ КІНОІНДУСТРІЇ»

— Ще одне ваше дітище — Національна кінопремія «Золота Дзиґа», якій цього року виповнюється десять років. Уже достатній термін, аби поставити певний «діагноз»: що українському кіно за цей час вдалося в собі «вилікувати», а що залишається його «хронічною проблемою»

— Я б сказала, що ми ще підлітки у своїй кіноіндустрії. Нам потрібно трохи підрости, щоб остаточно сформувати власне обличчя.

Наша кіноіндустрія насправді дуже молода. У радянському союзі українське кіно перебувало під величезним впливом росії. Олександр Довженко не міг просто знімати те, що хотів. У 1990-х ми так само залишалися дуже тісно пов’язаними з росією. Навіть до 2022 року в українських фільмах і серіалах продовжували зніматися російські актори.

Тому по-справжньому самостійною наша кіноіндустрія почала ставати фактично лише у 2016–2017 роках.

Ми досі шукаємо своє обличчя. І мені дуже не хотілося б, щоб у світі ним стала виключно документалістика чи артхаус про війну. Українське кіно значно різноманітніше.

— Чи вистачає Україні сьогодні професійної й незалежної кінокритики?

— Не вистачає. Дуже сильно.

У нас є буквально кілька людей, яких я справді назвала б професійними кінокритиками — з освітою, надивленістю, здатністю повноцінно аналізувати кіно.

Кінокритика — це не «мені зайшло» чи «мені не зайшло». Я як глядач можу сказати: цей фільм мені не сподобався. Але кінокритик має вміти розкласти його на складові: оцінити режисуру, операторську роботу, акторів, художню складову й пояснити, чому це працює або не працює.

Повноцінного професійного аналізу в Україні сьогодні, на жаль, дуже мало.

«Я НАМАГАЮСЯ ЗБЕРЕГТИ В СОБІ ГЛЯДАЧКУ»

— Ви стільки років професійно дивитеся, оцінюєте й відбираєте кіно. Воно ще здатне вас по-справжньому вразити? Не Анну Мачух — директорку фестивалю чи Кіноакадемії, а просто Анну-глядачку?

— (Сміється) Я насправді намагаюся зберегти в собі саме глядачку. Не хочу дивитися кіно лише як професіонал і постійно розкладати його на складові.

Коли дивишся як глядач, дуже багато залежить від твого стану. Один і той самий фільм сьогодні може тебе неймовірно вразити, через місяць ти подумаєш: «Господи, що це було?», а ще через якийсь час знову скажеш: «Вау, це шедевр».

На наше сприйняття впливає все: емоційний стан, як минув день, навіть те, виспався ти чи ні. І, звичайно, вік. Ми змінюємося — і разом із нами змінюється кіно, яке ми дивимося.

— А який фільм останнім часом змусив вас забути про професійний погляд і просто дивитися?

— Нещодавно передивилася «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі». Вперше бачила його дуже давно і майже повністю забула сюжет. Тому цього разу дивилася фактично як уперше.

Я люблю повертатися до фільмів через кілька років, коли вже забуваються деталі. Для мене передусім важлива історія й емоція. І тоді можна знову пережити той самий фільм — але вже зовсім інакше.

— І наостанок: Анно, назвіть три причини, чому киянам і гостям столиці варто цього року прийти на Одеський міжнародний кінофестиваль.

— Перша — хороше глядацьке кіно, яке водночас змушує трохи подумати про великі теми.

Друга — можливість поспілкуватися з творцями фільмів, зокрема з іноземними кінематографістами, які приїжджають на фестиваль.

І третя — сама фестивальна атмосфера. Це зовсім інший досвід, ніж просто купити квиток і прийти в кінотеатр. Тут можна зустріти представників кіноіндустрії, поставити їм запитання, побачити фільми мовою оригіналу із субтитрами.

Це можливість на певний час зануритися в зовсім іншу атмосферу й трохи пожити іншим життям. Мені здається, зараз нам усім це дуже потрібно.

*** В матеріалі використані фото з особистого архіву Анни Мачух.

Читайте також:

• «Ми всі працюємо на один бренд — українське кіно»: Олексій Комаровський про інтуїцію, ризик і нові сенси.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»