«Ми всі працюємо на один бренд — українське кіно»: Олексій Комаровський про інтуїцію, ризик і нові сенси

Він одним із перших зафіксував початок повномасштабної війни в документальному кіно, коли створив «Область Героїв». Потім ризикнув знімати романтичні комедії тоді, коли багато хто називав це «не на часі». Згодом звернувся до дитячого кіно, а тепер працює над стрічкою для підлітків.

Під час нашого інтерв’ю ми майже не говорили про касові збори чи прем’єри. Натомість говорили про інтуїцію, ризик, дитячі мрії, страх втратити час, про команду, без якої не народжується жоден фільм, і про глибину, яку, за його словами, не завжди готовий сприймати масовий глядач.

«МОЯ ГЛИБИНА НЕ ПРОДАЄТЬСЯ»

Повертаючись думками в дитинство, Олексій Комаровський насамперед згадує не події, а відчуття свободи. Каже, найбільше вдячний батькам за те, що вони не писали за нього сценарій життя, а дали право самому обирати свій шлях. Можливо, саме звідси — його готовність ризикувати, довіряти інтуїції й не боятися починати те, у що інші ще не вірять.

— Якщо відкласти убік режисуру, продюсування, популярність, ким є Олексій Комаровський поза знімальним майданчиком? Якою людиною ви себе відчуваєте?

— Багато хто скаже, що мене можна зрозуміти через Instagram. Але це не зовсім так. Друзі часто жартують: «Твій Instagram дуже поверхневий. Коли ти нарешті покажеш справжнього себе?»

І щоразу я відповідаю: «Моя глибина не продається».

Не тому, що я не хочу її показувати. Навпаки. Просто є відчуття, що сьогодні сенси продаються значно гірше, ніж те, що не змушує замислюватися.

— Тобто ви боїтеся, що глядач не буде готовий до іншого Олексія Комаровського?

— Швидше боюся втратити той місток, який вже вдалося побудувати. Якщо ти працюєш у масовій культурі, тебе насамперед знають за популярними проєктами. А коли починаєш говорити про щось глибше, завжди існує ризик, що частина аудиторії просто не піде за тобою.

Я не можу сказати, що живу заради цифр чи женуся за популярністю. Відчуваю: всередині вже дозріли зміни. Наче настав момент перегорнути сторінку й почати новий розділ свого життя.

— Тобто незабаром ми побачимо Вас іншого?

— Не іншого. Просто, мабуть, більш зрілого. Людину, яка готова говорити не лише про розваги, а й про речі, над якими хочеться замислитися.

Колись я прийшов у професію через дуже серйозні проєкти. Якщо подивитися мої ранні роботи, вони були зовсім іншими за змістом. Потім я свідомо зайшов у масову культуру. І це абсолютно нормально, тому що популярна культура була, є і буде. Вона знаходить свого глядача, приносить успіх, гроші, емоції.

— До масової культури часто ставляться зверхньо. Вам це знайоме?

— Популярна культура теж буває різною. Її можна називати «попсою», але саме слово не є для мене образливим. Популярне — означає те, що знаходить відгук у великої кількості людей.

Так, хтось назве якийсь проєкт крінжем. Але якщо мільйони людей його дивляться й отримують від цього задоволення, то хто ми такі, щоб пояснювати їм, що вони мають любити?

Має право існувати і масове кіно, і авторське. Це не боротьба. Це вибір глядача.

— Але складається враження, що саме від такого кіно ви вже трохи втомилися.

— Саме від того, яке створював останніми роками, — так.

Але я не збираюся йти у фестивальне кіно чи знімати виключно авторські стрічки. Це не моя природа. Я мислю великими форматами. Думаю про історії, які можуть зачепити не десятьох людей, а сотні тисяч або навіть мільйони.

Навіть якщо це фільм для підлітків, мені хочеться зробити його таким, щоб він став близьким майже кожному підлітку. Я ніколи не знімаю кіно для себе. Насамперед думаю про глядача.

Іноді хочеться порушити правила, поекспериментувати. Саме так народився фільм «Коли ти розлучишся». Мені було цікаво змішати жанри, порушити звичні очікування, зробити те, що давно практикують у світовому кіно, — експеримент усередині популярного жанру.

— Чи є серед ваших робіт фільм, який ви могли б назвати культовим для самого себе?

 — Ні. Свого культового фільму я ще не зняв.

Я люблю всі свої роботи. І, мабуть, не можу любити якусь одну більше за іншу. Для мене кіно — це не історія про одну людину. Я не художник, який зачиняється в майстерні й сам створює картину. Кіно народжується командою.

Кожен фільм — це місяці спільної роботи, постійного пошуку, сумнівів, рішень, безсонних ночей. Це величезний відрізок життя, який ми проживаємо разом. Саме тому я люблю не лише свої фільми — я люблю людей, з якими ми їх створювали.

Напевно, найбільше я пишаюся навіть не результатом, а тим шляхом, який ми пройшли разом. Люди ніколи не дізнаються, через що довелося пройти нашій команді, щоб ці фільми з’явилися.

Після такого досвіду мене вже складно налякати будь-якими виробничими труднощами. Але водночас я зрозумів іншу річ: більше не хочу платити за кіно власним здоров’ям.

— Яка зі стрічок забрала у вас найбільше сил?

— Насправді не одна. Майже кожен фільм забирав дуже багато. Іноді ти працюєш буквально на межі фізичних можливостей.

Сьогодні хочеться не просто створювати кіно, а створювати його без постійного виснаження. Тим більше зараз непрості часи. І це стосується не лише кіноіндустрії — здається, майже всі сфери переживають серйозну кризу.

— Коли ми говорили про ваші роботи, я все ж подумала про «Область Героїв». Це одна з перших українських документальних стрічок про повномасштабне вторгнення, яка вийшла у листопаді 2022 року. Хіба саме її не можна назвати знаковою для вас?

— «Область Героїв» — дуже важлива для мене робота, але я все ж не назвав би її культовою.

Це фільм про конкретний момент історії, про конкретних людей і конкретні долі. Він не ставить глобальних філософських питань і не претендує на універсальність.

Так, його показали більш ніж у 25 країнах світу. Він був дуже потрібний тоді — у 2022-му, коли людям було важливо зафіксувати перші місяці великої війни. І я переконаний, що цей фільм ще повернеться до свого глядача. Можливо, через п’ять чи десять років, коли стане своєрідною ретроспективою тих подій. Адже такі стрічки не можна зняти вдруге.

— Чи означає це, що одного дня ви повернетеся до теми війни, але вже в художньому кіно?

— Зараз — ні. По-перше, я не вважаю себе спеціалістом у військовому кіно. Є колеги, які працюють із цією темою блискуче.

По-друге, сьогодні мене хвилюють інші історії. Хоча зізнаюся: мені дуже близькі шпигунські драми. Такі, як «Міст шпигунів». Якщо колись і повернуся до теми війни, то, швидше за все, саме через цей жанр.

Але лише тоді, коли війна завершиться, коли суспільство переживе її, відрефлексує, коли з’явиться внутрішня дистанція.

І мені було б цікаво створити історію, натхненну реальними подіями — inspired by true stories, а не based on true stories (засновану на реальних подіях — авт.). Для мене це принципова різниця.

— Чому?

— Бо коли пишеш based on true stories, ти береш на себе величезну історичну відповідальність. А мені ближче драматургія.

Коли історія лише натхненна реальними подіями, ти залишаєш собі право художньо осмислити її, додумати характери, драматичні повороти, створити сильніше емоційне висловлювання.

— Складається враження, що ви дуже точно відчуваєте, яке кіно потрібне людям саме зараз. Після документальної «Області Героїв» ви одним із перших почали знімати комедії, а згодом — дитяче фентезі. Це інтуїція чи продюсерський розрахунок?

— Я людина не дуже скромна, тому скажу чесно: продюсер узагалі не має права бути надто скромним. Якщо ти створюєш щось для широкої аудиторії, ти маєш вірити у власні рішення.

Мені здається, я досить добре відчуваю, що буде потрібно глядачеві. У 2022 році я зрозумів, що країні потрібна «Область Героїв». Це був момент, коли суспільству було необхідно зафіксувати пережите.

Потім, уже у 2023-му, я відчув зовсім інший запит. Люди втомилися. Їм було потрібно хоча б ненадовго видихнути.

Тоді майже ніхто не ризикував знімати нові комедії. Мені казали: «Ти божевільний». Але саме тоді ми зробили «Сусіди назавжди».

Потім була комедія «Коли ти вийдеш заміж». І знову багато хто говорив: «Не на часі. Це не зрозуміють».

Але режисер і продюсер повинні думати не лише про сьогодні. Ми маємо відчувати, що буде потрібне людям через рік, два чи три.

«А ЩО СЬОГОДНІ ДИВИТИСЯ ДІТЯМ?..»

— Олексію, і після цього ви раптом звернулися до дитячого кіно. Звідки виникла ця ідея?

— Абсолютно випадково. До мене потрапив сценарій. Я прочитав його і раптом подумав: «А що сьогодні дивитися дітям?»

Можна безкінечно думати про касові збори. Але ж хтось має знімати кіно для дітей. Дитяче кіно — це дуже складний жанр. Його часто плутають із мультфільмами, але це абсолютно різні речі. Мультфільм майже завжди знайде свого глядача. А художній дитячий фільм потрібно зробити так, щоб він захопив і дітей, і дорослих.

І я зрозумів: якщо цього майже ніхто не робить, то чому б не спробувати?

— Виходить, ви знову опинилися серед тих, хто починає новий тренд?

— Можливо (усміхається). Мені приємно думати, що іноді я справді відчуваю напрямок, у якому рухатиметься індустрія. Хоча, звісно, я не єдиний, хто аналізує ринок.

Просто мені цікавіше не стояти в черзі за тим, що вже всі роблять, а знаходити наступний крок. Саме тому зараз ми працюємо над ще одним проєктом — фільмом для підлітків.

— Це ще ризикованіша аудиторія…

— Набагато. На дитячий фільм дитина приходить із батьками. А підлітки вже ходять у кіно самі. Їх набагато важче зацікавити. Але саме тому мені це цікаво.

Для підлітків сьогодні майже нічого не створюється. А вони все одно шукають свої історії. Питання лише в тому, чи знайдуть вони їх у кіно, чи десь в іншому місці. Я хочу, щоб вони знайшли їх саме в українському кіно.

— Ви вже працюєте над підлітковим фільмом. Наскільки цей проєкт сьогодні готовий?

— Насправді він уже існує не лише на папері. Коли перечитую сценарій — у мене мурахи по шкірі (усміхається). Це завжди хороший знак.

Я вже бачу окремі сцени, знаю, яких акторів хотів би запросити. Більше того, ми вже відзняли п’ятихвилинний тизер — своєрідну пробу майбутнього фільму. Це була перевірка стилю, атмосфери, акторського ансамблю, жанру. Ми показали його професійній аудиторії, а потім виклали в Instagram. За тиждень він набрав понад мільйон переглядів.

Для мене це була своєрідна перевірка: чи відгукується ця історія людям. І я побачив, що запит є.

— Коли ви читаєте сценарій, одразу бачите конкретних акторів у цих ролях?

— Часто — так. Але це не означає, що кастингу не буде. Проби — це невід’ємна частина професії. Вони потрібні не лише режисеру, а й самим акторам. Це можливість знову довести, що саме ти — найкращий для цієї ролі.

Буває, я вже внутрішньо затвердив людину, але все одно проводжу кастинг. Іноді саме тоді трапляються несподіванки.

Наприклад, одного разу я вже майже визначився з акторкою, але на проби прийшла Антоніна Хижняк. І вже за перші хвилини стало зрозуміло: ось вона. Саме вона має грати цю роль.

Тому кастинг для мене — це не формальність. Це можливість знайти ще точніше рішення.

— До речі, головну роль у «Хрещатику, 48/2» зіграв Іван Новінський, для якого це був дебют у кіно. Як ви його знайшли?

— Це той випадок, коли талановитій дитині справді посміхнулася доля.

Ми переглянули понад сотню дітей. Багато хто вже мав досвід зйомок, але я весь час відчував: чогось не вистачає.

Тоді сказав кастинг-директорці: «Шукай когось нового. Навіть без досвіду».

Вона звернулася до Ukrainian Film School. Мені надіслали відеопроби Івана. І вже за перші десять секунд я зрозумів: у цьому хлопцеві є абсолютна природність.

На пробах він хвилювався. Десь помилявся. Десь губився. Поруч із ним були діти, які у свої 13 років уже сім років працювали в кіно й технічно виконували все бездоганно.

І тоді переді мною постав вибір: взяти досвід чи органіку. Я ризикнув. І жодного разу про це не пошкодував.

Сьогодні Івана вже активно запрошують у нові проєкти. І це, мабуть, одна з тих речей, які роблять мене по-справжньому щасливим. Бо саме цей фільм став для нього стартом.

— Складається враження, що для вас важливо не просто зняти кіно, а створити подію.

— Саме так. І це не про бажання бути першим. Не хотів би, щоб після цього інтерв’ю написали: «Комаровський назвав себе першовідкривачем».

Так просто складається. Мені хочеться, щоб кожен мій проєкт чимось відрізнявся. Щоб після прем’єри про нього говорили не тому, що він просто вийшов у прокат, а тому, що він залишив слід.

Ми не можемо вигадати нові жанри. Але можемо інакше працювати всередині цих жанрів. Створити проєкт, який стане подією. Саме цього я прагну.

Із підлітковим кіно хочу зробити так само. Щоб через кілька років люди сказали: «Так, саме цей фільм запам’ятався».

«ГОЛОВНЕ, ЩОБ УКРАЇНСЬКЕ КІНО РОЗВИВАЛОСЯ. ЦЕ ВАЖЛИВІШЕ ЗА ОСОБИСТІ АМБІЦІЇ»

— Чи означає це, що історія «Хрещатика, 48/2» матиме продовження?

— Ми дуже цього хочемо. Є плани на другу й третю частини. Але все залежить від того, чи отримаємо державну підтримку.

Перший фільм став для мене першим досвідом роботи за програмою часткового державного фінансування.

Зараз у країні запускається багато нових кінопроєктів. І навіть якщо одного разу наш фільм не отримає підтримки, це не означає, що система працює погано.

Навпаки. Головне, щоб українське кіно розвивалося. Щоб глядач мав вибір — комерційне, фестивальне, сімейне, авторське кіно. Це набагато важливіше за особисті амбіції.

— Олексію, деякі режисери й продюсери зізнаються, що уникають державного фінансування через складні бюрократичні процедури. Ви вже маєте такий досвід. Наскільки ці побоювання виправдані?

— Це був мій перший такий досвід, тому я не можу назвати себе великим експертом. Але якщо чесно, бюрократія існує всюди.

Чомусь багатьом здається, що за кордоном усе відбувається легко. Насправді це не так. Я працював із міжнародними програмами й можу сказати: там паперової роботи іноді навіть більше.

Просто є творці, які хочуть займатися виключно творчістю. І це нормально. Саме тому в кіно існує розподіл обов’язків. Один продюсер відповідає за творчий процес, інший — за фінансування, гранти, документи, звітність, третій — за дистрибуцію.

Це така ж частина професії, як написання сценарію чи знімальний майданчик. Ми пройшли цей процес спокійно, закрили всі документи, усі звіти. Якщо команда працює системно, це абсолютно нормальна робота.

— Якщо подивитися на українську кіноіндустрію ширше, складається доволі парадоксальне враження. Попри повномасштабну війну, вона не завмерла, а навпаки — почала дуже стрімко розвиватися. З’являються нові режисери, продюсери, студії, запускаються десятки проєктів, формується новий глядацький запит. Водночас це означає і значно більшу конкуренцію. Ви це відчуваєте?

—Так, безумовно. Я взагалі пишаюся нашою кіноспільнотою.

Так, не все виходить ідеально. Ми ще багато чого вчимося. Десь помиляємося, десь шукаємо нові форми. Але найголовніше — індустрія не зупинилася. Ми продовжуємо працювати. Продовжуємо знімати. Продовжуємо шукати нові жанри й нові історії.

І вже сам факт того, що українське кіно не загинуло під час війни, а продовжує розвиватися, — це велика перемога.

— Чи є сьогодні в Україні режисери, чиїми роботами ви щиро захоплюєтеся?

— Звісно. Любомир Левицький, Денис Тарасов, Аркадій Непиталюк. У кожного з них є свій почерк, своє бачення.

— До речі, ви вже бачили «Killhouse» Любомира Левицького?

— Так. І мені дуже сподобався цей фільм. Ми з Любомиром періодично бачимося, спілкуємося. Я спостерігав, скільки сил він вклав у цю роботу. Мені здається, він буквально жив цим проєктом і не спав ночами. І результат того вартий.

Він створив справді унікальне для українського кіно кіно. У нього дуже сильне відчуття міжнародної форми. Тієї голлівудської кіномови, на якій виросло наше покоління. Він чудово відчуває ритм, масштаб, комерційне кіно. Мені здається, «Killhouse» уже зайняв знакове місце в українському кінематографі.

— Складається враження, що ви щиро вболіваєте за успіх своїх колег…

— Абсолютно. Якщо подивитися мій Instagram, я регулярно розповідаю про фільми інших режисерів, рекомендую людям іти в кіно. Бо ми всі працюємо не лише на власне ім’я. Ми працюємо на один бренд — українське кіно.

Глядач насамперед оцінює не конкретного режисера. Більшість людей навіть не знають наших прізвищ. Для них існує просто українське кіно.

Тому якщо хтось із нас створює сильний фільм — виграють усі. Якщо рівень українського кіно зростає — це перемога всієї індустрії.

«ЦЕ СПОСІБ РОЗПОВІСТИ СВІТОВІ, ХТО ТИ Є…»

— Одне з найгостріших суспільних питань сьогодні — державне фінансування культури під час війни. Частина людей переконана, що кожна гривня має йти виключно на оборону. Інші наголошують: культура теж є елементом національної безпеки, адже саме через неї формується наша ідентичність і голос України у світі. Як ви ставитеся до цієї дискусії?

— Ви вже частково самі відповіли на це запитання. Мені не хочеться повторювати банальні речі про важливість культури. Я скажу простіше.

Якщо людина вважає, що державі взагалі не потрібно підтримувати культуру, тоді вона має бути послідовною: не вмикати українське телебачення, не дивитися українські фільми, не слухати українську музику. І головне — не скаржитися, що цього контенту немає. Бо він не виникає сам собою. Його хтось створює.

— Але часто можна почути: «Не на часі»…

— Такі дискусії є завжди. Але достатньо подивитися на світовий досвід. Якщо згадати історію світового кінематографа, то один із найпотужніших етапів його розвитку припав саме на завершення Другої світової війни. США, Велика Британія, європейські країни почали активно інвестувати в кіно. Бо добре розуміли: культура — це не просто розвага. Це спосіб розповісти світові, хто ти є.

— Якщо людина лише починає відкривати для себе українське кіно, які три стрічки ви б порадили їй переглянути насамперед? Можете назвати й свої, але мені цікаві саме ті фільми, які, на вашу думку, незаслужено залишилися поза увагою широкого глядача.

— Я свідомо не називатиму найочевидніші роботи, про які й так багато говорили. Мені хочеться порадити фільми, які, на мою думку, заслуговували на значно більшу увагу.

Це «БожеВільні», «Уроки толерантності» і «Вічник».

Не тому, що вони були поганими. Навпаки. Просто кожен із них із різних причин не знайшов такої широкої аудиторії, на яку заслуговував.

— А чи є фільм, який ви могли б назвати своїм найулюбленішим?

— Ні. Я взагалі не люблю обирати щось одне. Варто згадати один фільм — одразу згадуєш ще кілька. Є стрічки, які живуть у моїй пам’яті багато років. Але одного фаворита в мене немає.

— Якщо говорити вже про світове кіно, які роботи найбільше вплинули на вас?

— Перше, що спадає на думку, — «Термінал» Стівена Спілберга.

Дуже люблю «Достукатися до небес». Це взагалі чудовий приклад того, як фестивальне кіно стало по-справжньому народним і знайшло мільйони глядачів.

А нещодавно знову переглянув «У гонитві за щастям» із Віллом Смітом. Цей фільм щоразу пробирає мене до сліз.

«НЕ СЛУХАЙ ПОРАД…»

— Яка найцінніша порада, яку ви коли-небудь отримували?

— Не слухай порад (усміхається). Саме так.

Точніше — слухай себе. Звісно, це не означає, що треба ігнорувати думку інших. Але фінальне рішення завжди має залишатися за тобою.

— Без чого не починається жоден ваш знімальний день?

— Без цукерок (сміється). Їм не я. Пригощаю команду. Це вже як традиція. Просто люблю, коли команда усміхається.

Хочу, щоб на майданчику була хороша атмосфера. Кіно — це дуже виснажлива робота, тому іноді навіть дрібниці допомагають людям відчути себе командою.

— Яке запитання вам ще ніколи не ставили журналісти, але ви б дуже хотіли на нього відповісти?

— (замислюється)

Оце ви мене зараз справді здивували… Мабуть, мені було б цікаво поговорити, наприклад, чи може кіно колись померти?

— І як ви самі на нього відповідаєте?

— Думаю, ні. Кіно буде змінюватися, шукати нові форми, нові способи розповідати історії. Але воно не зникне.

«З СЕМИ РОКІВ МРІЯВ ЗНІМАТИ КІНО»

— Ви колись сказали, що режисура для вас — це водночас талант і певною мірою прокляття. Чому?

— Бо від цього вже неможливо втекти. Я не уявляю себе в іншій професії. Можна змінити роботу. Можна спробувати займатися чимось іншим. Але ти не перестаєш бути тим, ким є.

Я ще в дитинстві зрозумів, що хочу знімати кіно. Мені було років сім чи вісім. Я потрапив у кінотеатр, подивився один фільм і потім ходив в кіно майже щодня.

Пам’ятаю, тоді подумав: «Ось це те, чим я хочу займатися все життя». І це відчуття ніколи не зникало.

— Але ж до кіно ви працювали в зовсім інших сферах — навіть були керівником у системі МНС.

— Так. Але це був лише етап. Я дуже швидко зрозумів, що кіно — це моє життя. Хоча іноді чесно думаю: «Боже, як же це все важко». Бо професія режисера дуже романтизована. З боку здається, що це суцільна творчість.

Насправді ж це величезна відповідальність, постійний стрес і боротьба за кожен проєкт. Я дуже хочу знімати кіно. Просто хочу робити це без постійної роботи на межі власних можливостей.

— Як вам вдається відновлюватися після такого ритму?

— Подорожами. Для мене будь-яка маленька подорож — це вже відпочинок. Люблю природу. Люблю бувати біля тварин, іноді їжджу на кінні прогулянки.

А ще люблю ранкові сеанси в кінотеатрі, коли в залі майже нікого немає.

— А якщо говорити про Київ — де ваше місце сили?

— Золоті ворота. Не можу це логічно пояснити. Мені просто дуже добре в цьому місці. Є якась особлива енергетика.

— Складається враження, що попри всі досягнення ви досить іронічно ставитеся до себе. А якщо все ж зазирнути далеко вперед: що для вас означатиме, якщо через багато років люди все ще згадуватимуть ім’я Олексія Комаровського?

— Якщо через багато років про мене взагалі говоритимуть — цього вже буде достатньо. Ми всі думаємо, що залишимося в історії. Насправді час дуже швидко стирає імена.

Тому, якщо мені вдасться залишити після себе хоча б кілька фільмів, які люди пам’ятатимуть, — це вже буде велике щастя.

— Складається враження, що більшість найважливіших рішень у своєму житті ви ухвалювали не розумом, а серцем. Наскільки велике місце у вашому житті займає інтуїція?

— Дев’яносто відсотків. Саме вона ухвалює фінальне рішення. Якби я завжди керувався лише раціональними розрахунками, то, напевно, не зробив би й половини того, що вдалося за останні роки.

Багато моїх рішень були абсолютно ірраціональними. «Область героїв», комедії, дитяче кіно — усе це з’явилося не тому, що так підказувала логіка.

Це була інтуїція. І поки що вона мене не підводила.

Щиро дякуємо книгарні «Сенс» за теплу атмосферу, чудову локацію та гостинність.

***У матеріалі використані фото з особистого архіву Олексія Комаровського.

Також читайте на «Вечірньому Києві»:

• Те, що не покажуть у трейлері: Ахтем Сеітаблаєв про спецоперацію, небезпечні сцени та власну історію в «ГУР: Код Сікора».

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»