Змії, вовки та випробування на знімальному майданчику: Текучев про зйомки «Вічника» за 2 млн євро

Це історія 104-річного карпатського мудреця і мольфара Андрія Ворона — людини, яка пройшла крізь буремне ХХ століття: боротьбу за Карпатську Україну, заслання до сибірських таборів, втрати й самотність. І водночас зберегла світло душі, любов до життя і внутрішню стійкість.

Головну роль у стрічці виконав Павло Текучев — актор, який на початку нашої розмови несподівано зізнався: він зовсім не мріяв із дитинства про сцену. У школі відвідував театральний гурток радше «для цікавості», без фанатизму й амбіції присвятити цьому життя. До театрального університету подав документи майже випадково — «на всякий випадок». Випадок, який став долею.

Після навчання — театр Лесі Українки, перші епізоди в кіно, поступове зростання до головних ролей: від комедії «Коли ти вийдеш заміж» до екшн-трилера «Кіллхауз» і філософсько-історичної драми «Вічник».

Павло не поспішає називати «Вічника» своєю головною роллю — каже, що вона ще попереду. Та визнає: ця стрічка стала для нього особистим випробуванням і точкою внутрішнього переосмислення.

Ми поговорили з Павлом Текучевим відверто про те, як втрачав вагу і їв сиру рибу, про відверті сцени та межі довіри між акторами; як несподівано для себе полюбив змій і ледь не залишився без руки у сцені з вовком; про двомільйонний бюджет без державної підтримки та про те, як змінилося його ставлення до фільму вже після прем’єри.

РОЛЬ, ЯКА НЕ ПРОБАЧАЄ ПОВЕРХНЕВОСТІ

— Павле, Ви виконали головну роль у фільмі «Вічник», який уже викликав значний інтерес у глядачів. Як проходив кастинг на цю роль? Коли ви вперше ознайомилися зі сценарієм і яким було ваше перше враження від персонажа?

— Першою думкою було: «Ой-йой-йой, скільки ж треба готуватися!» (сміється).

Мені написала кастинг-директорка, запропонувала матеріал і надіслала сценарій. Коли я відкрив його, чесно кажучи, спочатку був у шоці — через обсяг і масштаб сюжетних ліній. Але дуже швидко це відчуття змінилося захватом.

Мені страшенно сподобалося, що дія відбувається паралельно в різних часових площинах — ми постійно «стрибаємо» з історії в історію. Сценарій видався насиченим, глибоким, із продуманою конструкцією. І головне — з якісним внутрішнім життям персонажа. Те, що він говорить, те, що думає, і те, що з ним відбувається — це різні рівні. Для актора це величезне поле для роботи. Якщо чесно, я був у захваті.

Через два-три дні я прийшов на проби. Вони були ввечері. Я приїхав пізно, команда мене дочекалася. Ми попрацювали хвилин 30–40, і я поїхав. А вже наступного дня о 12:00 мені телефонують і кажуть: «Все, ти затверджений».

Я був просто на сьомому небі від щастя. Не очікував, що це станеться так швидко. Знаєте, з такими проєктами завжди або сходиться «тут і зараз», або починається довгий, виснажливий процес, який ні до чого не приводить. У нас був перший варіант — і слава Богу.

Ми одразу почали готуватися. Зйомки стартували приблизно за два-три місяці після проб. Я прочитав роман, почав шукати для себе ключі до персонажа, намагався максимально залучити весь свій творчий арсенал, щоб підійти до ролі якнайвідповідальніше. Бо я розумів: це історія, яка не пробачає поверхневості.

— Не було хвилювань, що можете не впоратися?

— Я розумів, що в будь-якому разі ми знімемо цей проєкт (усміхається). Питання було не «чи впораємося», а «як саме це виглядатиме в підсумку».

Так, відповідальність я відчував величезну. Коли починаєш роботу над таким матеріалом, намагаєшся не забігати наперед, але все одно в голові постійно крутиться: «А як виглядатиме ця сцена? А ця? Як складеться вся історія? На чому мені потрібно зробити акцент?»

І саме в цьому моменті з’являлися хвилювання. Бо я не до кінця розумів, як це бачать оператор і режисер, який у них фінальний образ. Ти відповідаєш за свого персонажа, але водночас маєш бути частиною цілого — і хочеться рухатися з командою в одному напрямку.

Ми дуже багато говорили з режисером. Підготовчий період був, мабуть, одним із наймасштабніших у моєму житті. Я працював із акторським коучем, детально розбирав текст, готувався до кожної сцени максимально скрупульозно.

І величезною опорою для мене став роман Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Я перечитував його кілька разів — від початку до кінця. Це текст, наповнений дуже сильними образами. Я знаходив у ньому багато важливого не тільки для себе як читача, а й для свого персонажа — його внутрішньої логіки, тиші, сили.

Звичайно, хвилювання були. Але вони радше мотивували, ніж паралізували.

ВИПРОБУВАННЯ ЧЕРЕМОШЕМ: 12 ГОДИН У КРИЖАНІЙ ВОДІ

— Чи була у фільмі сцена, яка далася вам найважче? Які зйомки вимагали найбільше сил — фізично або емоційно?

— Мабуть, найскладнішим для мене був день, коли знімали сцену, як Андрій Ворон перепливає Черемош на румунський бік. Знімали в жовтні, вода крижана. Я зайшов і подумав, що не зможу стояти там довго, але виявилося, що зміг — і ми «проплавали» там 12 годин. Звичайно, виходили, грілися, але знімальний день тривав стільки ж, скільки ми знімали сцену.

Наша команда була неймовірна: зігрівали чаєм, кутали в ковдри, заводили в машину, а потім знову — наступний кадр, знову в річку. Умови були екстремальні і для оператора Сергія Ревуцького: величезний аквабокс для камери важив десь кілограмів шістдесят. Він з нею на тросі прив’язаний і його несе течією. Мені доводилося точно вгадувати, куди заходити, коли запливати. Переді мною пропливали каскадери, перевіряли дно, бо я був без одягу, а річка з гострим камінням.

Це був реально складний день, але емоції залишилися лише позитивні. Я дуже вдячний за можливість спробувати це, адже не щодня актор може відтворити події так реально — без графіки, без жодних штучних ефектів, по-справжньому.

— До речі, ви ж казали, що перед вами пропливали каскадери і перевіряли дно. А чи були сцени, де вас повністю заміняв дублер? І як це впливало на вашу роботу в кадрі?

— У нас був окремий каскадерський відділ, і мій дублер — Ілля Юрчишин — неймовірно талановитий і професійний хлопець. Він має величезний досвід роботи в Україні та за кордоном, і взагалі вся їх команда дуже крута.

Вони брали участь, наприклад, у сцені, де мадяри ведуть полонених: четверо-п’ятеро каскадерів були переодягнені в мадярів і навіть мали текст у кадрі. Ілля виконав кілька дуже небезпечних сцен замість мене, бо у мене просто не вистачало підготовки для таких трюків. Наприклад, падіння зі схилу, де він котиться вниз, ударяється спиною об камінь і робить сальто назад. Оце Ілюха зробив.

Там трапилася непередбачувана ситуація: він впав на камінь спиною — але з усіма захистами, як треба. Відлітає назад, робить кувирок, а наш оператор знімає ручною камерою дуже близько. І в якийсь момент Ілля чоботом влітає прямо в камеру… і в руку Сергію. Усі такі: «А!» Сергій показує — обручка зігнулася, але палець не постраждав. Можливо, палець врятувала саме обручка.

Також по річці він пропливав один із порогів — дуже екстремально. А я намагався робити все інше сам, бо хотів максимальної правдивості та трушності у фільмі. Де можна було, я сам повторював трюки і сцени, щоб вони виглядали природно і живо.

ТОРТИК ЛЕДЬ НЕ ВІДКУСИВ РУКУ

— Мене зацікавила сцена з вовком — це був справжній вовк? І як взагалі проходили зйомки? Були моменти, коли було страшно або складно працювати в кадрі з твариною?

— З вовком було неймовірно цікаво. Це така порода напіввовк, скрещений із собакою, дуже схожий на справжнього вовка. До речі, їх було двоє — хлопчик і дівчинка. Хлопчик був більш агресивний, його використовували для сцени першої появи вовка. Ми хотіли з ним знімати все, бо він реально дуже схожий на вовка. Височенний, масивний, не адаптований до людей, агресивний. Його господиня — тендітна дівчина. І вона ще таким високим голосочком говорила. Це її собака, його звати Тор. Вона його Тортіком кликала. Він слухав лише її, нікого не підпускав до неї, дуже агресивний був.

Ми зняли з ним декілька проходок, пам’ятаєте, як вони йдуть удвох по лісу згори, спускаються вниз. Мені в кишеню клали свіже м’ясо, щоб він поряд був, і він намагався його звідти вигризти. Мене попереджали: «Руки тримай, щоб не вкусив палець». І от ми йдемо, а він все одно намагається дістати м’ясо.

На третій раз ми спускаємось, і раптом опинилися всі разом — я близько до камери, хозяйка поруч, оператор з палицею, і він. І, мабуть, тварина вирішила, що її беруть в оточення, і вчепилася мені в рукав зубами. Просто пощастило, що не в кістку, а в рукав. Він ричить, тримає, і ці п’ять секунд, поки його утримувала тендітна хазяйка… мені здавалося, що він зараз віддере мені руку. Було дуже страшно! Це ж реально вовк, і що в нього в голові — невідомо.

Після цього я сказав: «Більше з цим хлопчиком, з Тортиком, мати справу не хочу» (сміється). Взяли дівчинку — вона була більш тендітна, ручна. Для цієї породи це унікально. Її можна було гладити, пестити, тож все інше ми вже знімали з нею.

— Павле, якщо сцена з вовком була випробуванням на сміливість, то сцени зі зміями виглядають ще більш тривожно. Ви справді працювали з живими рептиліями? І що було страшніше — сам контакт чи очікування?

— Для мене це були, мабуть, наймоторочніші сцени. Я їх боявся найбільше. Бо з вовками ще якось інтуїтивно зрозуміло — це хижак, ти бачиш його реакцію. А зі зміями я ніколи в житті справи не мав. І я знав, що за сценою вона має вкусити мене в шию. Ну, коротше, страшно було (усміхається).

Перед знімальним днем мені їх принесли «на знайомство». Ми були в готелі, мене запросили в кімнату до герпетолога (людини, яка професійно займається зміями). Я сів на ліжко, він дістає їх із двох мішечків і каже: «Не хвилюйся, вони ситі, нагодовані, неотруйні. Хай поповзають, пристосуйся».

І от я спочатку так… ледь пальчиком торкаюся. Знаєте, це перше знайомство, коли ти більше боїшся своїх уявлень, ніж реальності.

І раптом виявляється, що це неймовірно приємні створіння. Я був у шоці. Бо в голові ж одразу стереотип: слизькі, холодні, неприємні. А вони не слизькі — вони сухі, прохолодні, дуже спокійні. Мені пояснили, що ці рептилії не нападають просто так — лише коли голодні або захищаються.

Поступово я пристосувався. І вже на знімальному дні страх зник. Вона повзала по мені, по голові, по шиї, язичком торкалася — ніби досліджувала. І це було абсолютно нормально.

Досвід дуже цікавий. І, мабуть, ще одне нагадування про те, як часто ми боїмося того, чого насправді просто не знаємо.

«Я НІЧОГО НЕ КАЗАВ…»: ТЕКУЧЕВ ПРО МОЖЛИВІСТЬ ПРОДОВЖЕННЯ ФІЛЬМУ

— Павле, роман Мирослава Дочинця значно масштабніший за екранну версію. Чи були сцени, які Ви відзняли, але вони зрештою не увійшли до фінального монтажу? І як актор переживає момент, коли важливий шматок роботи залишається «за кадром»?

— Фільм триває дві години. І, чесно кажучи, я б особисто або робив його ще довшим — щоб історія стала масштабнішою, дала більше простору для дихання, деталей, пауз. Або, навпаки, — трохи коротшим, більш концентрованим. Бо дві години — це така собі межа.

Я знаю, що режисер Іван Николайчук хотів довшу версію. Для нього ця історія надзвичайно важлива — це його дебют у повному метрі, і кожен кадр був для нього цінний. Він проживав цей матеріал дуже особисто, і, звісно, хотів максимально зберегти все, що ми зняли.

Але кіно — це завжди компроміс. Є продюсери, є прокатники, є ринок. І звучали аргументи про те, що надто тривалий хронометраж може вплинути на глядацьке сприйняття — що не всі витримають ще довший формат.

Я, якщо чесно, в чомусь погоджуюся з режисером. Мені теж хотілося б побачити розширену версію цієї історії. Але розумію, що кіно — це не тільки творчість, а й баланс між мистецтвом і реальністю прокату.

Насправді сцен було дуже багато. Коли ми закінчили зйомки й зібрали весь матеріал докупи — фільм тривав чотири години. Чотири години повноцінної історії.

Це був великий, розлогий, дуже насичений на події й стани матеріал. І вже з нього народилася двогодинна версія, яку бачить глядач. Тож так — багато цікавих сцен залишилося за кадром. Деякі з них були атмосферні, деякі — глибші в психології героя, деякі — просто дуже красиві за настроєм.

Але монтаж — це завжди мистецтво відмови. Ти розумієш, що щось прекрасне не зникає, а просто поступається місцем цілісності.

Можливо, ще буде можливість побачити іншу версію. Більше, мабуть, поки що не маю права розповідати (усміхається).

— Тобто шанс на розширену версію все ж існує?

(сміється) Я нічого не казав…

РЕЖИСЕР-ПАРОТЯГ: ЯК ІВАН НИКОЛАЙЧУК ВІВ КОМАНДУ ДО СВОЄЇ МЕТИ

— Якщо озирнутися назад: чим Вам довелося пожертвувати або що змінити в собі заради «Вічника»? Я знаю, що Ви суттєво схудли для ролі — це було режисерське завдання чи ваше особисте рішення?

— Ніхто не ставив переді мною жорсткої умови: «Маєш схуднути на 10 кілограмів». Це було радше природне рішення, яке виникло в процесі. Пам’ятаю, я заходив на початок зйомок такий… трохи «наїжений» (сміється). А ми починали з епізодів, де герой уже тривалий час у лісі, голодує, виснажений. І я зрозумів, що це просто буде неправда, якщо я залишуся у своїй формі.

Тому сів на досить жорстку дієту, два місяці щовечора бігав, тримав себе в постійному дефіциті калорій. І справді скинув багато — по мені це було помітно. Хоча коли я зараз дивлюся кадри, думаю: «Ну… якоїсь колосальної різниці не бачу» (усміхається). Але фізично стан був зовсім інший — легший, сухіший, виснаженіший. І це допомагало.

Але найскладніше не це. Найскладніше — це спосіб, у який ми знімали.

Спочатку була ідея зняти лише тизер — хвилин десять матеріалу, щось на кшталт розширеного трейлера. Ми зняли. Потім повернулися до проєкту, бо з’явилася можливість рухатися далі. Режисер каже: «А давайте ще три дні знімемо воєнні сцени під Києвом». Добре, зняли.

Потім — «ще одна невеличка експедиція». І так крок за кроком. І в якийсь момент ми всі вже були всередині великого повного метру, хоча ніхто наче й не оголошував: «Ми знімаємо весь фільм».

Зараз я розумію, що, мабуть, у режисера був такий хід — щоб ні на кого одразу не тиснула величезна відповідальність. Ми заходили в це поступово, маленькими кроками. А Іван, як паротяг, просто тягнув усіх за собою.

Часто люди навіть не до кінця розуміли, що відбувається. А він чітко бачив свою мету й вів нас туди. У цьому, мабуть, і була його унікальність.

ПРО ЗНІМАЛЬНИЙ ПЕРІОД І СИМВОЛІЧНУ ПАРАЛЕЛЬ

— Скільки загалом тривав знімальний період?

Ми знімали дев’ять місяців. Почали у вересні 2023 року й закінчили у червні. Фактично — як дитину виношують (усміхається).

— Тобто фільм народжувався буквально дев’ять місяців?

Так, вийшла така паралель. І ще цікаво, що ми знімали в різні сезони — осінь, зиму, весну. І в цьому теж була складність.

Через те, що події знімалися не послідовно. Сьогодні — воєнні сцени, наступного дня — вже голодування в лісі, потім — карцер. Не було можливості пройти цей шлях разом із героєм поступово, фізично прожити його трансформацію.

Я, наприклад, дуже хотів, щоб сцени в карцері ми знімали пізніше. Просив про це. Хотів, щоб у мене було два місяці максимально жорсткої підготовки — щоб я ще більше схуд, можливо, кілограмів на двадцять. Щоб реально було видно кістки, фізичне виснаження.

— Ви були готові піти на таку трансформацію?

— Так. Мені це було дуже цікаво. Я цього хотів. Бо це можливість підійти до ролі максимально чесно. Але просто не було такої виробничої можливості — графік, умови, логістика. Кіно — це ж не тільки творчість, це ще й реальність процесу.

— Павле, якщо говорити ширше: на що ви загалом готові заради ролі? Фізичні зміни, психологічні експерименти?

— Якщо це виправдано матеріалом — готовий на багато. І на тілесну трансформацію, і на серйозну психологічну роботу. Мені це цікаво. Я в цьому бачу не страждання, а навпаки — насолоду. Можливість прожити багато різних життів у межах однієї професії.

— У вас є омріяна роль? Конкретний образ, якого дуже хочеться?

— Мене часто про це питають. І я завжди гублюся, бо не можу назвати щось одне. Можливо, було б красиво сказати: ось ця роль — моя мрія. Але в мене так не працює. Мені цікаві різні історії, різні жанри, різні характери.

Якщо подивитися на три мої останні роботи — «Коли ти вийдеш заміж», «Вічник» і «Кіллхаус» Любомира Левицького — це абсолютно різні жанри. Романтична комедія, духовно-філософська драма і екшн-трилер. І мені подобається ця різножанровість.

Тому, мабуть, у мене немає прив’язки до конкретного персонажа. Є прив’язка до проєкту. Хочеться якісних, глибоких історій.

А якщо вже говорити про мрію — то хотілося б спробувати міжнародну копродукцію. Попрацювати хоча б у Європі. А якщо вже масштабно мріяти — то й у Голлівуді. Оце, скоріше, моя мрія

НЕВДАЛА ПРОМО-КОМПАНІЯ

— Поділюся з Вами не дуже приємною історією. Коли я почала шукати кінотеатр, щоб подивитися «Вічника», була здивована: не всі кінотеатри його показують, а час сеансів часто дуже незручний — ранок чи обід. Чому, на вашу думку, така ситуація сталася?

— Для мене це теж був критичний момент. Насправді, я відчуваю біль за прем’єру. Мені здається, що мало людей про фільм знають. На допрем’єрних та прем’єрних показах, наприклад, у кінотеатрі «Жовтень», було близько 40 людей. І глядачі самі питали: «А чому про цей фільм ніхто нічого не говорить?» І я з ними погоджуюсь.

Не хочу критикувати роботу промо-команди фільму, але мені здається, що їх промо-кампанія була не дуже вдалою. Зі своєю командою ми робили від себе все можливе, аби якнайбільша кількість людей почула про стрічку, але часу було, на жаль, вже замало.

Проблема, на мою думку, була двояка. По-перше, мало кінотеатрів показували фільм у зручний для глядача час. По-друге, через це на перший вікенд його подивилося дуже мало людей — а перший вікенд завжди найголовніший.

Саме через це не спрацювало так зване «сарафанне радіо». Ми всі знаємо, що це найефективніший спосіб поширення якісного кіно. Коли люди бачать гарний фільм, вони починають писати, говорити, робити рілси в соцмережах — і саме це створює ефект популярності. Наприклад, фільм «Ти Космос» чудово показує цей принцип: глядачі його обговорюють, діляться враженнями, і популярність поширюється природно.

— А за кордоном його будуть показувати?

— Так, зараз ведуться розмови. У нас є міжнародні продюсери, які співпрацювали над картиною. Ми були на Варшавському кінофестивалі, де відбулася світова прем’єра — у конкурсній програмі.

До знімання фільму долучалися Канада та Фінляндія, вони працювали над кольорокорекцією та звуковою доріжкою. Фільм записаний у Dolby Atmos — це велика рідкість для українського кіно. І лише небагато кінотеатрів можуть відтворити його так, як задумано. Коли я подивився його в Dolby Atmos, це було зовсім інше занурення: звук і атмосфера створюють зовсім інший ефект, набагато глибший.

30 ХВИЛИН ЗНАЙОМСТВА ДО ІНТИМНОЇ СЦЕНИ

— Павле, любовна лінія у фільмі дуже тонка, але водночас глибока. Сцени були досить відверті. Чи не ревнувала ваша дружина?

— Не можу сказати, що Ангеліна була у захваті від того, що сцени такі відверті, але вона сама актриса і дуже мене підтримувала під час зйомок. Вона з розумінням поставилася до всього і навіть допомагала. Це частина професії, і в даному фільмі така відвертість була необхідною — режисер бачив сцену саме такою. Без цього фільм би втратив свою правдивість.

Ми намагалися у всіх моментах бути максимально точними та відповідними. Було б дивно грати щось «по-справжньому», але водночас не давати глядачеві відчуття достовірності. Якщо вже називати то стрічку «справжньою», треба йти до максимальної правдивості.

Я, наприклад, зараз, аналізуючи фільм після виходу, розумію, що деякі сцени тортур у карцерах можна було показати ще більш відверто, і навіть деякі моменти у ГУЛАГу. Спершу були хвилювання: чи не буде це надто жорстко для глядача, але зараз бачу, що стрічка дозволяла більше.

Щодо еротичних сцен — у нас з Анастасією, моєю партнеркою у кадрі, все пройшло професійно і коректно. Ми були знайомі буквально 30 хвилин до зйомки цієї сцени — таке «бойове хрещення». Але завдяки взаємній повазі та увазі до комфорту один одного сцена пройшла без жодних проблем. Ми багато разів перевіряли, чи все комфортно, домовлялися про межі, і це спрацювало.

У великих проєктах часто працюють із секс-координаторами, але у нас його не було. Зазвичай така людина прописує в контрактах, кому дозволено до яких частин тіла торкатися, стежить, щоб усе було безпечно. Це важливо, щоб актори почувалися захищеними. І навіть без координатора, завдяки чіткій домовленості між нами, усе пройшло максимально безпечно та професійно.

— Яка загалом атмосфера панувала на знімальних майданчиках? Як Вам команда у цьому фільмі?

— Прекрасно. Це те, про що я дуже люблю говорити. Хочу віддати шану команді, бо такого дбайливого і уважного ставлення до себе я ніколи раніше не відчував. Кожен намагався зробити все, щоб мені було максимально комфортно, щоб я міг зіграти роль якнайкраще. Це було вперше для мене — настільки відчутне бажання допомогти і повага, бо всі розуміли: від кожного залежить фінальний результат.

Кожен департамент був неймовірно залучений. Наприклад, грим: Дарія Юзвенко та Ліліана Хома працювали зі мною кожного ранку по три-чотири години. Кожен день борода клеїлась наново, ледь не по волоску, і це їхня заслуга, що все виглядало так достовірно. Часто ми починали о четвертій ранку, знімали до дев’ятої вечора, а після зйомок ще збиралися обговорювати наступні сцени.

Костюмери, художники-постановники, реквізит, операторський цех, світло, адміністрація — усі піклувалися про нас, доставляли чай, бутерброди, допомагали у найскладніших гірських умовах. Скрипт-супервайзер завжди була на моєму боці, допомагала відстежити деталі сцен, координувала порядок зйомки. Другий режисер, асистенти — усі працювали як єдиний організм.

Особливо хочу відзначити роботу з оператором Сергієм Ревуцьким. Ми відчували один одного настільки добре, що інколи навіть не домовлялися про рухи, але все виходило синхронно: я робив розворот, він вже знав, куди піде камерою. Це було як гра, коли ви повністю відчуваєте партнера і одночасно відпускаєте себе у творчому процесі.

Особливо захоплювало технічне оснащення: крани Filmotechnik, компанії, засновник якої отримав Оскар за технічний винахід, використовувалися на «Термінаторі» та «Матриці». Тут вони дозволяли знімати в найскладніших місцях, іноді проїжджаючи стрілою 18 метрів вперед. Потрібно було повне відчуття один одного, і до кінця зйомок це стало настільки природним, що можна було буквально «пливти» у кадрі разом із камерою.

Це неймовірний досвід — відчути команду як єдиний організм. Коли люди настільки відточено працюють разом, ти можеш повністю відпустити себе і віддатися творчому процесу. Я дуже вдячний цій команді — це було фантастично.

ПРО БЮДЖЕТ І СВОБОДУ БЕЗ БЮРОКРАТІЇ

— Павле, скажіть, будь ласка, який бюджет фільму «Вічник» і як він виглядає на тлі українського кінематографу?

— Бюджет фільму — 2 мільйони євро. Для України це дуже багато, справді дуже-дуже багато. І це був проєкт, реалізований виключно за приватні кошти — жодної державної ля підтримки. Завдяки цьому режисер Іван Николайчук отримав повну свободу: робити все так, як він хотів, не зважаючи на бюрократію чи чиюсь думку. Я взагалі щиро захоплююся нашим режисером. Це людина, про яку можна говорити годинами. Він побудував успішний бізнес, досяг багато чого в житті, але замість того, щоб придбати котедж чи щось інше, він вирішив здійснити свою мрію — зняти кіно. І робив це по-справжньому, від душі. Ти дивишся на таких людей і відчуваєш внутрішню силу, мотивацію, їхню щирість — і це викликає дитяче захоплення.

— Павле, і наостанок порадьте, будь ласка, читачам «Вечірнього Києва» три фільми, які варто подивитися.

— Я можу назвати три картини, які стали для нас певними натхненниками під час роботи над «Вічником». Вони допомогли відчути атмосферу, ритм і глибину персонажів. По-перше, «Виживший» з Леонардо Ді Капріо — неймовірний приклад виживання і внутрішньої сили людини. По-друге, «Дерево життя» з Бредом Піттом — фільм, який тонко досліджує сенс життя та людські емоції. І нарешті, «Тонка червона лінія» — картина, яка показує величезну складність війни, її внутрішні та зовнішні конфлікти. Я всім раджу їх подивитися, бо вони дають справжнє розуміння того, як можна працювати з масштабною історією та глибиною персонажів.

— А з українських стрічок?

— «Мої думки тихі» — для мене це один із перших фільмів, який я можу сміливо назвати улюбленим. «Ти космос!» — можливо, це вже банально, бо його подивилися багато хто, але ті, хто ще не бачив, обов’язково мають надолужити, а ті, хто бачив, можуть переглянути ще раз. Це дуже цікаве, щире кіно. І, звичайно, наш фільм «Вічник», який я щиро рекомендую.

Цей фільм дає час і простір для роздумів, можливість зануритися в історію та атмосферу, поставити питання, про які зазвичай не замислюєшся через ритм життя. Це дві години красивої, глибокої історії з неймовірними українськими краєвидами, історії українця, який боровся по-своєму. Прийдіть, подивіться і відчуйте, що залишилося у вас після цього.

ПРО ПЛАНИ У ТЕАТРІ І КІНО

— Чи зараз є стрічки, над якими ви працюєте, або пропозиції, які вже надійшли?

— Є один проєкт, якого я дійсно чекаю. Це має бути фестивальний повний метр. Дуже цікава режисерка, і я сподіваюся, що все складеться.

— А театр?

— Так, зараз йде робота над виставою, яка називатиметься «Касандра». До нас приїде польський режисер Ґжегош Яжина — один із найяскравіших представників сучасного польського театру. Це буде спільний проєкт театру Лесі Українки, в якому я граю, та театру Івана Франка. До постановки будуть залучені актори з різних труп, і, я впевнений, вийде щось дуже цікаве та новаторське. Прем’єра планується на початку наступного сезону.

Павло Текучев говорить про професію без пафосу, але з тією внутрішньою зосередженістю, яку відчуваєш одразу. Для нього акторство — це не про гучні слова, а про чесність: перед матеріалом, перед глядачем, перед собою. Дев’ять місяців зйомок, крижана вода, вовки, змії, фізичне виснаження, складні сцени — усе це для нього не подвиг, а природна частина шляху. Шляху, де важливі не лише ролі, а історії, які варто прожити. І поки режисери здійснюють свої мрії, вкладаючи в кіно серце й ризик, Павло спокійно формулює свою: хороші, глибокі проєкти — в Україні, у Європі, можливо, й у Голлівуді. І, здається, цей рух уже почався.

Щиро дякуємо книгарні «Сенс» за теплу атмосферу, чудову локацію та гостинність.

***У матеріалі використані кадри з фільму «Вічник». Оператор-постановник Сергій Ревуцький.

Також читайте:

• «Я не боюся бути смішною чи некрасивою»: Наталка Денисенко про нові ролі, міжнародну співпрацю та професійну мрію.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»