Мить історії у об’єктиві фотокорів: інтерв’ю легендарних фотографів, які зафіксували Незалежність України

«Вечірній Київ» у переддень Дня Незалежності дає можливість дізнатись про те, як писалась історія і що відбувалось у вікопомні для України дати від тих, хто фіксує ті самі неповторні миттєвості, коли відбувались найважливіші події.

Фотокореспонденти, які бачили й фотографували сильних світу цього, значних постатей, а також безіменних героїв, які крутять колесо історії — напевно найцікавіші співрозмовники. З кількагодинних розмов з кожним з трьох у матеріал увійшли лише головні захоплюючі моменти. Що ж, це привід розвивати тему далі. А сьогодні — разом з ними згадаймо події і людей, які увійшли у велику історію.

ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО: «КОЛИ ТИ БАЧИШ, ЯК РУЙНУЄТЬСЯ ВОРОГОМ ТВОЯ КРАЇНА — ХОЛОДНОГО ПОГЛЯДУ БУТИ НЕ МОЖЕ…»

Розмову з легендою фотожурналістики Олександром Клименко журналістки «Вечірнього Києва» планувала сфокусувати на історичних кадрах проголошення Незалежності України, а також роботі в гарячих точках світу та фронтовій реальності сучасної війни.

Але, як і буває, коли спілкуєшся з людиною, що фіксувала історію України впродовж 35 років — розмова вийшла за заплановані рамки.

Олександр Клименко ніколи не розповідає про те, що він почув на зйомці, але чого не почули інші. Хоч він і перебував «за лаштунками» політики дуже багато разів. «Що я міг почути, якщо я був зосереджений на кадрі? Я знімав і це було головним», — наголошує фотокор.

Його світлини ілюструють підручники з історії України та журналістики, а в архіві зберігся унікальний фотолітопис створення нашої держави.

Понад 33 роки Олександр Клименко працював у газеті «Голос України», знімав засідання парламенту, мітинги, миротворчі місії ООН у Боснії та Конго, а сьогодні фіксує наслідки російських обстрілів та воєнні будні.

Про те, як знімалася історія 1991 року, чим сучасна війна в Україні відрізняється від конфліктів у Югославії та чому фотограф не може залишатися байдужим спостерігачем — у розмові журналістки «Вечірнього Києва» з Олександром Клименком.

«У НАС БУЛА ВИСОКА ОСВІТА А ПРОФЕСІЙНА ТЕХНІКА Й ВІДЧУТТЯ СВІТЛА УВІЙШЛИ В КРОВ»

— Сашо, коли я дивлюся на підручники з історії України чи журналістики, розумію, що вони практично повністю побудовані на твоїх фотографіях. Для мене саме ці світлини є беззаперечним історичним фактом. Як ти прийшов до такої журналістики і як вдавалося опинятися саме там, де робилася історія?

Клименко: — Олю, по-перше, ми з тобою вчилися на одному славному факультеті журналістики в Київському університеті. Я й досі вважаю, що нам дали дуже високу освіту. Попри всілякі історії КПРС та марксистсько-ленінські вчення… Адже наші великі викладачі — Марія Устимівна Каранська, Алла Петрівна Коваль, Микола Дмитрович Хмелюк, Анатолій Москаленко — навчили нас головного.

— А коли ти зробив перші фото?

Клименко: — Фотографувати я почав у 14 років, коли батько купив мені перший апарат. Після школи вступив до професійно-технічного училища на спеціальність фотографії широкого профілю. Це була реальна освіта: техніка, світло, класична чорно-біла зйомка. Потім армія, підготовче відділення і факультет журналістики.

— А як ти потрапив у пресу? Твоя дипломна робота ж була досить нетиповою для того часу?

Клименко: Так, я зробив дипломну роботу про музей архітектури та побуту в Пирогові, де знімав протягом кількох років. У ті часи зазвичай описували бойовий шлях якоїсь дивізії, а тут — фотопроєкт! Головою державної комісії був Іван Васильович Сподаренко, редактор «Сільських вістей». Я виставив роботи, почав щось розказувати, а він каже: «Та мовчи, краще покажи! О, заходь до мене». Отак я потрапив у «Сільські вісті».

А вже з 1 січня 1991 року почала виходити газета «Голос України», і я працював там із першого до останнього дня — рівно 33 роки і три місяці, аж до закриття видання навесні 2024 року.

«ПРАПОР НА КУПОЛІ І ГІМН У СЕСІЙНІЙ ЗАЛІ»: ПРО ІСТОРИЧНІ ФОТО ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Значна частина фотоархіву Клименка — це унікальні деталі проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року, які зараз увійшли до підручників. Серед них: Левко Лук’яненко, який пише Акт у шкільному зошиті, зафіксований із затилля Леонід Кравчук на трибуні та трибуна, на якій після голосування залунав Гімн.

— Твої світлини 1991 року фактично уособлюють Незалежність. Це й фотографії з засідань парламенту, і саморобні плакати під Верховною Радою, і відомі портрети діячів. Розкажи про залаштунки цих кадрів.

КЛИМЕНКО: — У мене досі зберігаються першодруки, оригінали тих фотографій, які я друкував 24 серпня 1991 року для номера, що вийшов 28 серпня.

Наприклад, є унікальний кадр від 15 вересня 1994 року, коли на Софійській площі Левко Лук’яненко читав Акт проголошення незалежності. Він тримав аркуш перед собою, а світло було контражурним і просвічувало текст наскрізь.

Редактор каже: «Ну як же так, це неправильно, треба, щоб читали по-людськи!». І фото в газеті просто дзеркально перевернули.

— А ось це фото — ти стояв за спиною Леоніда Кравчука, коли він проголосив створення самостійної української держави — України, виходячи з смертельної небезпеки для України через серпневий путч у Москві та права на самовизначення?

Клименко: — Так, я став одразу за ним. І зробив це фото в той самий момент, коли пролунали слова:

«Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності».

— Що ти відчував, коли 24 серпня в залі Верховної Ради ухвалили Акт, яка світлина передала ту мить?

КЛИМЕНКО: — Ось це фото. Фотограф завжди шукає образ, вираз обличчя, рух, тому ти зосереджений на кадрі.

Але я чітко пам’ятаю свої емоції, коли депутати Народної Ради — В’ячеслав Чорновіл, Іван Заєць, Микола Поровський, Михайло Косів, Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко, Іван Заєць— після голосування занесли прапор і почали співати спочатку «Червону калину», а потім Гімн України.

Це був апофеоз. Момент, за який вони боролися все своє життя. І слова «Ще не вмерла України ні слава ні воля», — раніше у цій залі не звучали…

— А як щодо знаменитого підняття прапора 4 вересня 1991 року?

Клименко: — Дякуючи знайомству з керуючим справами ВРУ Миколою Хоменком, я попросився нагору: «Пустіть, це ж історична подія!». І побіг на купол.

Спочатку спустили прапор УРСР, підвісили поруч наш синьо-жовтий і підняли. Народ знизу почав кричати, тоді комуністичний прапор остаточно зняли.

«У нас усе набагато страшніше, ніж у Сараєві»

— Ти багато працював у гарячих точках — Югославія, Боснія, Косово, Ірак, Африка. Якщо порівнювати руйнування, які ти бачив там, із тим, що відбувається зараз в Україні — що ти відчуваєш?

Клименко: — У нас усе набагато страшніше. Я вперше приїхав у Сараєво в лютому 1994 року. Там одразу в аеропорту були мішки з піском, розбита дорога, побиті будинки. Але те, що ми бачимо в Україні зараз — це якийсь жах у XXI столітті, на який дивиться весь світ.

Сьогодні вранці ми з колегою їздили на Солом’янку в Києві одразу після чергового обстрілу. Приїхали десь о 5:30. Влучання в будинок, загинули люди. І найжахливіше — це звичка. Коли йдуть місцеві бабусі, і ми питаємо, куди пройшли прильоти, а вони спокійно відповідають: «Та он там два трупи лежать, ідіть туди». Ми починаємо звикати до цифр і щоденних трагедій…

— У фотокореспондентів світу є свої «гуру» професійні, чи є така особистість у тебе? Якого з його правил ти не можеш дотримуватись?

Клименко: — Є відома фраза з роману «Баталіст» Артура Переса-Реверте: якщо фотограф на війні починає співчувати людям, він закінчується як незалежний об’єктивний спостерігач. Чи можна втримати цей «холодний погляд»?

У мене холодного погляду вже немає. Коли я був у Югославії чи в Африці — це була чужа країна. Ти співчуваєш, але розумієш, що поїдеш додому, де мир і спокій. Західні журналісти так у нас (звісно не всі) як фіксатори теж часто працюють, бо це не їхня земля.

— Ти приніс 5 альбомів зі своїми світлинами. Тут і окремі книги з фото з миротворчих операцій, а також — історія визвольної російсько-української війни. Я дивлюсь на світлину з парадом на Хрещатику, на ній — герої, які склали голови за Україну і 3-річна дівчинка, донька Руслана Боровика…

Клименко: Коли рушиться твоя країна і помирають твої люди — це зовсім інші відчуття. Ти дивишся на власні фотографії: ось парад 2020 року, біжить маленька жвава дівчинка — донька військового та фотографа Руслана Боровика. Поруч інші бійці. Ось йде у маруновому береті Денис Антипов, він пішов воювати з кафедри східних мов у КНУ, загинув на Харківщині у 2022-ому році.

А ось попереду — з 2014 року офіцер 93-ї бригади, потім командир 206 батальйону ТРО Віталий Баранов — справжній герой, легендарний воїн та командир, він поліг у бою у 2023-ому. Загинув і Руслан Боровик, легендарний кіборг-десантник, фотограф…

І багатьох із тих, хто є на цих кадрах, вже немає в живих — той загинув, той пропав. Твій власний архів перетворюється на пам’ять про друзів та близьких. Тут ніякого холодного погляду бути не може.

ФОТОКОР ЄФРЕМ ЛУКАЦЬКИЙ ПРО КДБ, ЗНАЙОМСТВО З ФРІЛАНД ТА ЛЕГЕНДАРНЕ ФОТО З ВНЕСЕННЯМ ПРАПОРА ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ

Він знімав найважливіші події новітньої історії України: від внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради у 1991 році до оборони Києва у лютому 2022-го. Його світлини друкували Time, The Independent та Life, а роботи стали хронікою нашої Незалежності. Легендарний фотокореспондент агентства Associated Press Єфрем Лукацький відверто розповідає про переслідування КДБ, знайомство із молодою Христею Фріланд, що відбувалось «за лаштунками» Помаранчевої революції, зустрічі з експрезидентами США та про те, чому сучасна війна — це жорстока розплата за ілюзії.

Про переслідування КДБ, Христю Фріланд та перший прорив на Захід

— Єфреме, ваша професійна кар’єра починалася в останні роки СРСР. Як вам — молодому фотографу — вдалося пробитися на сторінки провідних світових видань?

Лукацький: — Це була неймовірна історія, у якій переплелися випадок, ризик і знайомство з Христею Фріланд. Тоді вона була студенткою Гарварду, яка приїхала до Києва на стажування. Вона вільно володіла українською та мала велике бажання допомогти місцевим документалістам.

Ми з колегами віддали їй свої знімки, і вона вивезла їх до Лондона. Христя три години чекала в редакції The Independent, але домоглася свого — наші фото опублікували на цілу шпальту.

— Як на це відреагувала радянська система?

Лукацький: — Мене негайно викликали до «першого відділу». Чоловік у сірому костюмі сказав, що Фріланд — шпигунка, а мені поставили ультиматум: «Ти будеш робити те, що ми скажемо, або опинишся там, де треба».

Мене відстежили біля метро, звільнили з інституту Патона, тиснули… Урятували перебудова та публікація в журналі «Огонек» — після розвороту про затримання кіднеперів мене визнали як фотографа, і спецслужби нарешті відчепилися.

ВІДМОВА ВІД ПЕРЕЇЗДУ ДО МОСКВИ ТА «ЗОЛОТА ЕРА» ФОТОЖУРНАЛІСТИКИ

— Ви довгий час співпрацювали з Associated Press. Чи пропонували вам змінити Київ на інші столиці?

Лукацький: — Так, фоторедактор Life рекомендував мене у журнал Time, але там була жорстка умова — переїзд до Москви. Я відмовився. Я надто сильно люблю Київ, це моє місто, і я не хотів його залишати.

— Чим та епоха фотожурналістики відрізнялася від сучасної?

Лукацький: — Це була «золота доба». Ми знімали на плівку, працювали в гарячих точках — від Афганістану до Чечні — поруч із корифеями світового репортажу. Тоді журналістика була живою, чесною, польовою роботою, а не передруком із соціальних мереж чи обробкою матеріалів штучним інтелектом.

— У вашому архіві безліч портретів світових лідерів. Які зустрічі запам’яталися найбільше?

Лукацький: — Дуже яскравий епізод був під час візиту експрезидента США Річарда Ніксона до Києва. Охороці закрили мені огляд, і я залишився в кутку кабінету Кравчука. Ніксон помітив це, перервав розмову, підійшов до мене, міцно потиснув руку й виголосив емоційну промову про важливість вільної преси та демократії, побажавши «Good luck».

А вже за часів Дональда Трампа був кумедний випадок: на зустрічі з Петром Порошенком Трамп раптом звернув увагу на українського фотографа Миколу Лазаренка й гучно заявив, що той — втілення справжнього «українського козака».

ПРО ПРАПОР У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ

— Єфреме, лише кілька фотокорів зробили історичні світлини 24 серпня 1991 року у Верховній Раді України. Ваша світлина — серед тих, що є саме такою. Як це було?

Лукацький: - Був дуже важкий день — багато роботи. Всі потомились. Я ж був немов «заряджений», бігав… Після проголошення Незалежності до сесійної зали Верховної Ради вперше внесли український синьо-жовтий прапор. Це було неймовірно за відчуттями… У сесійній залі були люди, які вибороли Незалежність — наприклад, В’ячеслав Чорновіл.

— Ви принесли з собою на зустріч альбом з фото, кий називається «Вирішальна мить». Саме вона і зафіксована на ваших світлинах з Верховної Ради. Тут всі коментарі зайві…

Лукацький: - Я пропонував викупити офіційні права за 1 мільйон гривень, щоб віддати всі ці гроші на благодійність та професійне обладнання для молодих фотографів. Чиновники відповіли, що це «нескромно». На жаль, у нас часто не цінують власну документальну спадщину.

— Ви знімали також людей, які стояли під Верховною Радою того дня. Будівля була буквально в оточенні народу. Пригадую, як депутати підходили до вікон, дивились… Ось ще одна з ваших світлин.

Лукацький: — Незалежність у 1991 році дісталася нам дуже легко — ми взяли її у борг. І зараз ми платимо за цей борг найвищою можливою ціною: кров’ю, життями, знищеними містами. Це розплата за минулий інфантилізм та ілюзії.

Коли я дивлюся на наших військових — вони старіють на очах від побаченого жаху, але залишаються дивовижно світлими, духовно красивими людьми.

— Серед ваших фото з російсько-української війни є світлина, яку історик Олександр Зінченко назвав «українською Гернікою». Понівечені після атаки рф на житловий будинок тіла родини, яка загинула у власній квартирі. Ви не закрили обличчя цих людей і від того посилилось відчуття, що таке може трапитись з кожним з нас…

Лукацький: — Це фото я опублікував у себе на сторінці у фейсбук. Буквально вранці мені подзвонили й попросили його надати для виступу представниці України нардепки Євгенії Кравчук на засіданні Парламентської асамблеї ОБСЄ у Гаазі. А згодом — його показали й на саміті НАТО у Туреччині. Те, що на ньому — воєнний злочин росії.

Існує ще один обов’язок документальної фотографії — фіксувати правду. Потреба показувати настільки гідно, наскільки це можливо.

— Єфреме, ця світлина мені нагадала фото першого місяця війни — коли українській військові погнали ворога з Київщини і звільнили Мотижин. Там знайшли закатованих мирних жителів і серед них — сільську старосту Ольгу Сухенко, її чоловіка та сина Олександра. Я бачила також вашу фотографію — вона фіксує воєнний злочин окупантів, але й відкриває щось для нас самих про характер цієї війни. Що ви зрозуміли тоді, буквально у перші місяці?

Лукацький: — Я ніколи не думав, що росіяни настільки жорстокі. Я не очікував такого звірства…

«ФОТОГРАФІЯ НЕ МАЄ БРЕХАТИ»: БОРИС КОРПУСЕНКО ПРО ПЕРШІ КАДРИ, АНАТОМІЮ СИМВОЛІВ І БУЧАНСЬКОГО КОТА

Серед фотокореспондентів, які зафільмували історію — лауреат багатьох конкурсів, Борис Корпусенко. Його документальні світлини з подій вражають образністю і наявністю деталей, які роблять знімок неповторним і побачивши світлину одного разу, ви вже не забудете її. Понад 40 років Борис Корпусенко у професії. Але вхід до неї був, які і у більшості легендарних фотокорів, не простим, ніби вона його перевіряла на міцність.

— Борисе, з чого для вас узагалі почалося захоплення світлиною? Пам’ятаєте той самий перший момент?

Корпусенко: — Я народився в Білій Церкві. Мої батьки були молодими агрономами, їх після інституту направили Вінниччину піднімати цілину. Жити не було де — курей із курятника вигнали й нас туди поселили. І от на першу зарплату батько купив фотоапарат. А тоді це було як машину купити!

Мені було років два чи три, але я запам’ятав це на все життя: темна кімната, червоне світло, біла ванночка з водою, туди вкидають білий аркуш паперу — і на ньому з’являється зображення. Це справжня магія!

— Батько підтримував це захоплення?

— Батько той збільшувач чомусь у сарай заніс. А біля мене цигани жили, мій друг потім став циганським бароном. Він каже: «Боря, давай його розберемо, там оптичне скло є, будемо собі щось випалювати». Збільшувач називався «УПА-2». Ми його розібрали, за що я, звісно, отримав прочухана. Але до фотографії все одно потім повернувся.

ІСПИТИ У ТЕАТРАЛЬНОМУ, БАЛЬНІ ТАНЦІ ТА КАРТИНИ ВЕЛИКИХ МАЙСТРІВ

— Ви відомі тим, що завжди радите молодим фотографам і журналістам ходити до музеїв. Чому це так важливо?

КОРПУСЕНКО: — Не тільки початківцям, а всім треба ходити й дивитися картини. Мозок має «надивитися». Коли я вступав до театрального на кінооператорський, у нас був екзамен: показують картину, ти маєш назвати майстра, назву й трошки розповісти. І на першому іспиті мене завалили.

— Що за картина це була?

КОРПУСЕНКО: — Якісь бальні танці. Вони мене питають: «Чия це школа?». А я ж тоді не розумів, про що мова, і кажу: «Та яка… школа танців!». Усі посміялися й поставили двійку. На наступний рік я вже підготувався, знав, де фламандська школа, де італійська.

На творчому конкурсі нам дали плівку, дві години часу, ти ходиш Києвом, знімаєш, проявляєш, друкуєш і захищаєш роботи. Я пройшов на відмінно, отримав найвищий бал.

ПРО НАЙГОЛОВНІШИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ УРОК І КАДРУВАННЯ

— Хто був вашим головним учителем у професії?

КОРПУСЕНКО: — Першим учителем був батько, а вже серйозним наставником — Василь Іванович Артюшенко на курсах підвищення кваліфікації. Він був справжнім професіоналом.

Якось я робив курсову роботу, працював на заводі, було важко бігати, але я дуже старався й надрукував здоровенні фотографії 30 на 40. Приношу йому, а він бере лінійку й так — раз! — і відрізає шматок. Мені так шкода стало, я ж стільки сил уклав! А потім дивлюся — фотографія зовсім по-іншому грає.

— Тобто він прибрав усе зайве?

КОРПУСЕНКО: — Так, це кадрування. Він відсік зайве, і композиція одразу зібралася. Він передав мені своє бачення: коли дивишся на кадр і щось не так, значить, треба трохи підігнути, відсікти зайве, щоб око сприймало композицію гармонійно.

ПРО ТЕ, ЧИМ НАСПРАВДІ ЗНІМАЄ ФОТОГРАФ

— Зараз практично кожен має смартфон із чудовою камерою й знімає все довкола. Що робить кадр справжньою фотографією?

КОРПУСЕНКО: — Я завжди кажу так, як Олександр Клименко казав своїм студентам: ми знімаємо головою. У першу чергу! Неважливо чим — хоч камерою-обскурою, хоч телефоном, хоч найдорожчим апаратом.

Основне — це змістовне навантаження. Зміст фотографії. Форма, світло — це теж важливо, цьому можна навчитися. Але якщо є зміст, знімок виграє, навіть якщо він технічно чи за композицією десь кульгає.

— А як щодо вашої улюбленої фотографії? Вона вже знята?

КОРПУСЕНКО: — Моїм «гуру» був і залишається Анрі Картьє-Брессон — батько документальної фотографії. У нього є прекрасна фраза: «Коли мене запитують про улюблену фотографію, я відповідаю: вона мене не цікавить. Мене чекає моя наступна фотографія».

Фотографи — лише свідки швидкоплинного. Головне — спіймати момент. Коли «клацає» затвор камери, мерехтить світло й життя завмирає.

ПРО МАЙДАНИ, ПОЛІТИКУ Й СИМВОЛІЗМ У КАДРІ

— У ваших знімках дуже багато символізму. Як вдається вихоплювати такі миті — як-от перевернутий портрет Януковича чи каска 1941 року?

КОРПУСЕНКО: — Таке ж не вигадаєш і не попросиш людину перевернути портрет! Ти просто бачиш, як людина несе портрет Януковича вниз головою — і цим усе сказано. Це і є ставлення народу.

А той хлопчик на Майдані перед 18 лютого… Вони тоді вже почали одягати справжні шоломи замість будівельних касок. Я вихопив ці вразливі очі й каску 1941 року. Таке враження, ніби він своїм тілом хотів захистити увесь Майдан. Вони ж були абсолютно беззахисні проти того, що стояло навпроти. Фото назвали «Нащадок».

Або наприклад, ось світлина, яка всім нагадає Помаранчеву Революцію і «наколоті апельсинки». Просто кинутий кимось апельсин на асфальті лежав перед юрбою правоохоронців. Лариса Івшина, тодішня головна редакторка газети «День». де я працював назвала це фото «Вітамін свободи».

— Ви казали, що у вас траплялись фото, що стали передвісниками подій. Розкажіть про них.

Корпусенко: — Якось я гуляв по Андріївському узвозу, а там сиділа під прапором Євросоюзу майстриня, яка виготовляла ляльки. Вони просто навколо неї лежали. Я зробив знімок. А за кілька років, коли на Майдані були розстріли, фото було до болю схоже на те саме, історичне, де вбиті протестувальники лежать на Майдані.

У редакції газети «День» опублікували світлину з майстринею з ляльками і написали: «На цвинтарі розстріляних ілюзій немає більше місця для могил…»

— Як виникають подібні кадри? Пригадала Залужного, який став на коліна на Майдані…

Корпусенко: — Мова про прощання з «Да Вінчі» — Дмитром Коцюбайлом — у Михайлівському соборі та на Майдані. Там були сотні камер, усі журналісти стосувалися в тисняві, знімали офіційні покладання квітів, виступи.

Протокольний кадр зняти легко. Але репортаж — треба мати витримку й чекати. У певний момент Залужний підійшов до нареченої Дмитра, Аліни Михайлової. І раптом генерал-полковник, Головнокомандувач, стає перед нею на коліна прямо на бруківку.

Більшість камер у той момент знімали труну або загальний план. Я зреагував за секунду.

Це був не жест для камери — це був щирий порив болю й поваги. На знімку немає награності: важка постать генерала, опущена голова і біль у кожній лінії. Такий кадр робить не техніка, його робить твоя готовність натиснути на затвор у потрібну мить.

— А як щодо кадрів із духовенством на війні? Ви згадували про знімок, де монахи віддають честь військовим.

— Це теж збіг і водночас вихоплена мить. Ми знімали біля одного з монастирів, біля Парку Слави на Печерську. Повз проїжджала колона наших військових машин. І я помічаю, як біля брами стоять монахи й не просто хрестять авто, а прикладають руку до голови — віддають військову честь бійцям.

Це дивовижне поєднання духовного й військового. У цьому кадрі зустрілися два світи, які зараз захищають Україну. Фото назвали «Військо Боже війську мирському».

Також на одній з подій вдалось зробити рідкісне фото — де тодішній митрополит Володимир (Сабодан) та патріарх Філарет (УПЦ КП) дуже приязно говорили. У них запитали: «Коли відбудеться об’єднання православних церков в Україні?» На що почули відповідь: Те, що воно відбудеться — ми знаємо. а коли — Бог відає». Як відомо — об’єднавчий собор пройшов у 2018-ому році.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ ФОТОГРАФІЇ: БУЧАНСЬКИЙ КІТ І СВІТОВИЙ МЕМ

— Фотографія рудого кота на розбитій броні в Бучі облетіла весь світ і стала мемом. Як з’явився цей кадр?

Корпусенко: — історія про те, як працює кадрування та сприйняття кадру у світі.

Квітень 2022 року, Буча тільки-но звільнена. Нас завезли з іншого боку міста, ми супроводжували гуманітарну колону.

Вулиця вся завалена розбитою технікою ворога. Я підходжу до розтрощеної російської БМД (або танкетки), бачу цей обвуглений метал, розірвану броню.

І бачу, що зверху на цій купі брухту сидить звичайний рудий місцевий кіт.

— Ви робили акцент саме на котові?

КОРПУСЕНКО: — У тому-то й річ, що ні! Як військовий фотокореспондент, я наводив фокус на знищену ворожу техніку. Мені треба було зафіксувати факт розгрому окупантів, факт їхнього злочину й поразки. Кіт просто потрапив у кадр як елемент тла.

Я зробив серію кадрів і віддав матеріал. А вже в редакції глянув на цей знімок і зробив кадрування — обрізав усе зайве. Й рудий кіт вийшов на перший план!

Цей рудий кіт просто десакралізував усю їхню броньовану міць! Це було таке приниження для російського оборонпрому, що їхнє посольство у Франції навіть кричало, ніби це українська постановка й фейк.

Німецькі журналісти потім просили: «Повези нас на те місце». Я їм чесно казав, що знімав танк, а не кота, а вони: «Ні, все одно кіт тут головний!».

ПРО ЛЮБОВ ДО СПРАВИ І ГОЛОВНИЙ СЕКРЕТ РЕПОРТАЖУ

— Що нами рухає сьогодні, коли ви знову й знову їдете на місця прильотів чи на передову?

КОРПУСЕНКО: — Мабуть, любов до фотографії. І бажання фіксувати це життя. Можна казати пафосно, а можна просто: фотоапарат народився раніше за мене. Коли людей і предмети знімаєш чесно, вони говорять самі за себе.

— Зважаючи на увесь цей досвід — від зйомок на паперовий «УПА-2» до світових агентств, яка головна порада тим, хто тримає в руках камеру?

КОРПУСЕНКО: — Не шукайте дорогий об’єктив. Шукайте зміст. Анрі Картьє-Брессон казав, що фотограф — це лише свідок. Ми не повинні переробляти світ під себе чи ставити людей у штучні пози.

Дивіться класичний живопис, вчіться бачити світло, як його бачили караваджисти чи фламандці.

І пам’ятайте: найкраща ваша фотографія — це не та, яку ви вже зняли й повісили на стіну. Найкраща фотографія — це та, яку ви знімете завтра.

Читайте також:

• «„Рудий кіт проти рудого танка»: історія однієї фотографії з Бучі».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»