«Нехай це буде Акт»: як у звичайному учнівському зошиті народжувався документ про незалежність України

Перед будівлею Верховної Ради від самого ранку зібралися тисячі українців із синьо-жовтими прапорами. На початку засідання депутати ухвалили рішення про трансляцію засідання на вулицю через динаміки. О 17:55 за Акт проголошення незалежності проголосували 346 народних депутатів із 362 парламентарів, присутніх на позачерговому засіданні Верховної Ради УРСР.

Один був проти (комуніст Альберт Корнєєв), троє утрималися, ще 12 не голосували. Рішення зустріли бурхливими оплесками. На референдумі 1 грудня 1991 року українці схвалили та підтвердили цей документ — за незалежність України проголосували 90,32% громадян.

А за тиждень, 8 грудня, Біловезька угода зафіксувала припинення існування Радянського Союзу як суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності.

До 35-ї річниці проголошення незалежності України «Вечірній Київ» поспілкувався з Олександром Копиленком — народним депутатом нинішнього скликання, академіком Національної академії наук України, заслуженим юристом України.

У серпні 1991 року Олександр Любимович працював в юридичному відділі Секретаріату (пізніше Апарату) Верховної Ради та мав можливість безпосередньо долучитися до підготовки Акта проголошення незалежності України. Його ім’я стоїть на титульній сторінці шкільного зошита, в якому дисидент і народний депутат Левко Лук’яненко написав чернетку Акта проголошення незалежності України.

«ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО» ЗАМІСТЬ НОВИН: ЯК КИЇВ ЗУСТРІВ ПУТЧ

— Олександре Любимовичу, чи пам’ятаєте ви ранок 19 серпня 1991 року? Де вас застала звістка про створення ГКЧП і запровадження надзвичайного стану?

— Я тоді був у відпустці — відпочивав під Києвом. О шостій ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали повідомили про створення в Москві Державного комітету з надзвичайного стану та оприлюднили його звернення до громадян СРСР. Самопроголошений комітет заявив, що всі рішення союзних республік, які суперечать законам СРСР, є недійсними. Під загрозою опинилася й ухвалена місяцем раніше Верховною Радою УРСР Декларація про державний суверенітет України.

ГКЧП також заборонив мітинги, страйки й демонстрації, запровадив жорстку цензуру та встановив контроль над інформаційним простором. Із єдиної союзної телепрограми громадяни могли дізнатися лише про постанови комітету, а решту ефіру заповнював балет Петра Чайковського «Лебедине озеро». «Гекачепісти», оголосивши надзвичайний стан, сподівалися зберегти СРСР, але насправді лише підштовхнули його до розпаду.

Радянські люди настільки звикли до несподіванок з боку керівництва, що все це сприймалося з відчуттям певної невизначеності. Багатьох народних депутатів не було в Києві, адже тривали парламентські канікули. Нагадаю, що тоді у Верховній Раді УРСР протистояли дві політичні сили: комуністична більшість — так звана «група 239», і демократична опозиційна меншість — «Народна рада», до якої входили 125 парламентарів із 450.

Останні почали бити на сполох і однозначно засудили спробу державного перевороту. Водночас прокомуністична більшість Верховної Ради закликала не поспішати з висновками та не загострювати ситуацію. Але про все це я дізнався трохи пізніше.

19–20 серпня у Києві панував абсолютний спокій. З української преси, крім офіційних постанов ГКЧП, можна було дізнатися хіба що про зібраний урожай.

Розумні люди усвідомлювали, що відбуваються неправильні речі й так не має бути. Хоча були й ті, хто жадав реваншу і одразу повитягали зариті після прийняття Декларації про державний суверенітет незалежність партійні квитки.

Керівництво Апарату Верховної Ради тоді й само не зовсім розуміло, що відбувається. Їм треба було спочатку з’ясувати ситуацію, тож нас, працівників середньої ланки, заздалегідь не смикали. Коли відпустка закінчилася, я просто вийшов на роботу, як і годиться сумлінному державному службовцю.

ВІД «УНІВЕРСАЛУ» ДО «АКТА»: ЯК У ЗВИЧАЙНОМУ ЗОШИТІ НАРОДЖУВАВСЯ ЧОРНОВИК НЕЗАЛЕЖНОСТІ

— Левко Лукʼяненко разом з одним із засновників Народного руху, професором Леонтієм Сандуляком створив чернетку Акту проголошення незалежності України в учнівському зошиті в лінійку. На титульному аркуші Левко Григорович записав ваше ім’я та номер телефону. Розкажіть, як ви познайомилися з Лук’яненком і якою була ваша роль у створенні цього історичного документа?

— 23 серпня 1991 року мій начальник, завідувач юридичного відділу Федір Бурчак, викликав мене до свого кабінету на вулиці Грушевського, 18/2, де зараз розміщуються комітети Верховної Ради. Там був Левко Лук’яненко. Федір Глібович представив мене та сказав, що я асистуватиму Левку Григоровичу. Лук’яненко пояснив: будемо писати документ, який проголосить та закріпить Українську незалежність.

Ми пішли до мого скромного кабінету. Левко Григорович дістав учнівський зошит із чернеткою, який тепер увійшов в історію, і ми почали доопрацьовувати текст. Слід віддати належне його дуже поважній, щирій манері триматися. Попри солідну різницю у віці та статусі, ми працювали у добрій злагоді.

Я вже мав репутацію досвідченого експерта, адже перед цим видав перші книжки про Грушевського та Центральну Раду, захистив кандидатську дисертацію. І ось під час роботи Левко Григорович каже: «Я пропоную назвати документ «універсалом».

Я йому заперечив. Сказав, що «універсали» вже були, причому не тільки у Центральної Ради, але й у Директорії та Павла Скоропадського. А до цього були гетьманські універсали XVII–XVIII століття й багато з них були дуже неоднозначні.

Тоді Лук’яненко каже: «Нехай це буде акт». Отак народилася назва «Акт», щоб підкреслити важливість події. Також я запропонував йому вставити у текст формулювання: «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні».

Були й інші мої правки, з якими погодився Левко Григорович. Якби я слухав свого батька і все докладно записував, звісно, сьогодні розповів би більше. Але з часом деталі просто зникли з пам’яті.

Левко Григорович записав на обкладинці свого робочого зошита моє ім’я, по- батькові та службовий телефон і пішов з чернеткою до керівництва Верховної Ради. Наступного дня вранці 24 серпня цей документ уже в друкованому вигляді був представлений у сесійній залі.

— На позачерговій сесії Верховної Ради 24 серпня опозиціонери з Народної ради звинувачували голову Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука в нерішучості під час путчу 19–21 серпня 1991 року. Він не виступив проти заколотників так, як це зробив його російський колега Борис Єльцин, який 19 серпня ефектно виліз на танк біля «Білого дому» в Москві. З позицій сьогодення: чи була обережність Леоніда Макаровича виправданою?

— Тодішня обережність голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, на мою думку, була абсолютно виправданою. Кравчук, якому закидали відсутність рішучості та небажання заарештовувати очільників компартії України та представників ГКЧП, які приїхали до Києва, діяв цілком реалістично.

В Україні стояли радянські війська, хоч і не так потужно, але все ще працював репресивний апарат КДБ та МВС. Кравчук закликав зберігати спокій і дотримуватися Конституції УРСР, щоб уникнути дестабілізації ситуації.

Водночас, коли 19 серпня до Києва прилетів заступник міністра оборони СРСР генерал Валентин Варенников, який вимагав суворо дотримуватися всіх постанов ГКЧП, Леонід Макарович чітко дав зрозуміти: усі рішення в республіці приймаються виключно Верховною Радою, а не комітетом у Москві чи Компартією.

Нагадаю, що у 1989 році, на хвилі боротьби проти «керівної» ролі КПРС, до Конституції УРСР внесли зміни, за якими голова Верховної Ради набув статусу «вищої посадової особи республіки». Він же очолював Президію, до складу якої за посадами входили голови парламентських постійних комісій — майбутніх комітетів.

Так декоративна у всі роки існування радянського режиму Верховна Рада перетворилася на повноважного носія державної влади. Новою виявилася і роль самої Президії як «правного обличчя» українського парламенту.

Щодо тактики Кравчука, то його обережна лінія дозволила зберегти спокій в республіці, виграти час, а згодом легітимно ухвалити Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Як казав Михайло Грушевський, неправильно вважати нас мінімалістами в той історичний період — навпаки, ми були максималістами і робили те, що можна було робити заради майбутнього.

— Що відбувалося 24 серпня 1991 року у сесійній залі — добре відомо. Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності. За історичний документ проголосували і демократи, і комуністи. Ввечері на Майдані Незалежності відбувся загальноукраїнський мітинг, на який люди з’їхалися з усіх областей. Було неймовірне піднесення та усвідомлення того, що сталося щось неймовірне. Які спогади залишилися у вас від самого дня проголошення незалежності — 24 серпня?

— У сесійному залі панувала ейфорія, і майже у всіх людей були великі надії. Пам’ятаю один дуже символічний епізод. Не скажу точно, чи це було безпосередньо 24 серпня, чи трохи пізніше. Я йшов підземним переходом між будинками Верховної Ради і зустрів двох технічних працівників. Один із них ніс під пахвою червоно-синій прапор УРСР, який «у робочому порядку» спустили з флагштока.

Спокійний, майже непомітний сюжет, але для мене це був фінальний акорд зміни епох. Він символізував початок нового життя, а разом із ним — тисячі великих і малих справ.

Тут можна пригадати слова видатного діяча українських визвольних змагань 1917–1921 років Павла Христюка про те, що «свято революції» швидко змінюється рутинною і часом невдячною працею.

Тобто будь-який історичний злам зрештою стикається з буденною реальністю, яка вимагає створення інституцій, законів і вирішення економічних проблем. І щоденна, кропітка робота часто не дає швидких результатів.

— Юридичному відділу секретаріату Верховної Ради додалося роботи?

— Звісно, обсяги роботи значно збільшилися. Вже 27 серпня 1991 року в залі Президії Верховної Ради, в руках якої тоді фактично була зосереджена вся влада в країні, йшлося про необхідність розпочати розробку концепції розвитку відновленої держави. Також пролунала пропозиція терміново підготувати план законотворчої роботи.

Важко уявити, але на початку 1990-х років у п’яти апаратних відділах Верховної Ради, включно з управлінням справами, працювало всього близько 70 людей. Сьогодні Апарат Верховної Ради налічує майже 1300 співробітників.

Я опинився в юридичному відділі Секретаріату Верховної Ради на другий день після ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. До цього працював науковим співробітником Інституту держави і права Академії наук УРСР, де молоді фахівці відверто нудьгували від повсякденної академічної безнадійності, тоді як ситуація в країні стрімко змінювалася. Саме тому я вирішив кардинально змінити своє життя.

У юридичному відділі моїми колегами були люди зовсім іншої практичної школи: колишні працівники судової системи, Мінюсту та прокуратури. Вони не любили представників академічного середовища з науковими званнями та працювали на засадах такого абсолютно конкретного радянського позитивізму: «Вносимо такі зміни до такої статті».

Спершу мені було досить складно і ніяково в їхньому середовищі. Але дуже швидко ситуація змінилася. Верховна Рада стала центром змін і формування нової держави.

Мій академічний хист до підготовки аналітичних довідок і навіть спічрайтерство нового типу — з живою думкою та несподіваними аналогіями — виявилися дуже актуальними.

— Які саме документи ви готували та для кого?

— Згадую першу таку довідку, яку написав за вказівкою керівництва. Сьогодні практично ніхто не пам’ятає, як восени 1990 року на Хрещатику стояли столи, за якими ті, кого нині називають активістами, реєстрували всіх охочих на підставі Закону про громадянство УНР 1918 року. От керівництво й доручило мені описати цей сюжет.

А далі пішли десятки інших матеріалів, а потім і підготовка законопроєктів. Крім того, не варто забувати й таку деталь, яку нинішнім поколінням важко уявити: з усіх технічних засобів ми мали у своєму розпорядженні лише електричні друкарські машинки «Ятрань».

Тому замість неодмінного планшета чи смартфона покладатися можна було лише на власну голову або, в разі проблем із нею, на власні ноги, коли треба було швидко добігти до довідкового фонду.

Моєму начальникові знадобився асистент для юридичного супроводу засідань Президії Верховної Ради. Так я опинився у принципово закритій залі, де вже тоді лунали пророчі застереження щодо політики Росії.

З одного боку, ніхто не міг собі уявити те, що відбувається зараз. З іншого — вже тоді пропонувалося, між іншим, вивчати нашого північного сусіда як потенційну загрозу. Тим паче, що буквально одразу після проголошення Україною незалежності російський президент Борис Єльцин заявив про територіальні претензії до нашої країни.

Моя участь у юридичному супроводі засідань Президії Верховної Ради була не така помітна зовні, але для мене дуже важлива. Я також був членом робочої групи з проведення референдуму 1 грудня 1991 року, який остаточно оформив народження нової держави. Пізніше готував проєкти Конституції України та Конституції АР Крим, а також значну кількість законопроєктів, які стосувалися різних галузей права.

В одній зі своїх праць Михайло Грушевський зазначив: творити історію і писати історію. Тож наша сучасність якраз і творилася, і в сесійній залі, і в кабінетах тодішнього Апарату Верховної Ради.

Читайте також:

“Буш-старший у Києві та путч у Москві: як приймали Акт про незалежність України».

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»