Буш-старший у Києві та путч у Москві: як приймали Акт про незалежність України

Перед парламентом з самого ранку зібралися тисячі українців з синьо-жовтими прапорами, які з напругою стежили за засіданням депутатів через вуличну пряму трансляцію. Ввечері за доленосний документ проголосували 346 народних депутатів із 363 парламентарів, присутніх на позачерговому засіданні Верховної Ради УРСР. Лише один був проти, решта — утрималися. Результати голосування народні обранці зустріли бурхливими оплесками.

Нагадаємо, що тоді у Верховній Раді УРСР засідали дві непримиренні політичні сили: комуністична більшість — так звана «група 239» і демократична опозиційна меншість — «Народна рада», до якої входили 125 парламентарів із 450. В результаті за Незалежність проголосували і демократи, і комуністи. Хоча існувала ймовірність того, що Акт не приймуть.

На референдумі 1 грудня 1991 року українці схвалили та підтвердили цей документ — за незалежність України проголосували 90,32% громадян. А через сім днів Біловезька угода констатувала, що «Радянський Союз припиняє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність».

Як 33 роки тому ухвалювалося доленосне рішення, «Вечірньому Києву» розповів безпосередній учасник цієї історичної події, народний депутат України першого скликання, дисидент і політв’язень Олесь Шевченко.

Сьогодні Олесю Євгеновичу 84 роки, але попри свій поважний вік, він продовжує займатися громадською діяльністю — очолює Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська Спілка та Київське товариство політв’язнів та репресованих.

«У ВІДПОВІДЬ НА ГОРЕЗВІСНУ ПРОМОВУ БУША-СТАРШОГО, МИ РОЗГОРНУЛИ СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР»

— 33 роки тому навіть ЦРУ «пророкувало», що СРСР збережеться. А 41-й президент США Джордж Буш-старший під час виступу 1 серпня 1991 року перед депутатами Верховної Ради УРСР закликав любити росію та не поспішати з відокремленням. Ви слухали промову американського лідера, яку пізніше журналісти назвуть «котлетою по-київськи» й нагадуватимуть йому ці слова до його скону?

— Так, майбутнє України він бачив лише у складі СРСР. Західним елітам було зручніше мати справу з монолітом, яким вважали Радянський Союз, ніж з багатьма непередбачуваними країнами, що утворяться на пострадянському просторі.

Влітку 1991 року Буш-старший приїхав у Москву, щоб підтримати реформи першого та останнього президента Радянського Союзу Михайла Горбачова й у рамках цього візиту відвідав Київ.

Високий гість 1 серпня виступив у Верховній Раді УРСР з горезвісною промовою, у якій виклав своє бачення реформування Радянського Союзу: «Американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті».

Така заява американського президента ледве не дослівно повторювала аргументи команди Горбачова. У своїй промові він наполягав, що США підтримують боротьбу в СРСР за демократію та економічні реформи, але в рамках єдиної країни. Буш-старший сказав, що як США не хотіли б, щоб Каліфорнія стала окремою державою, так і Україна має бути у складі оновленого Радянського Союзу.

Верховна Рада першого скликання була демократичною й депутатам можна було запросити на виступ Буша-старшого представників своєї партії, які не були парламентарями. Я замовив перепустки на кілька осіб. Зокрема, під час виступу американського президента зі мною поруч сидів секретар проводу Української Республіканської партії Петро Борсук.

Він проніс у будинок Верховної Ради синьо-жовтий прапор довжиною два метри, сховавши його під сорочкою. Коли Буш-старший попрощався у Маріїнському палаці з українським керівництвом і сів у свій чорний лімузин, який почав повільно рухатися повз Верховну Раду до вулиці Михайла Грушевського, ми з Борсуком наблизились на відстань двох метрів до машини і розгорнули стяг на чотири руки — це була наша відповідь на президентську промову. Президент США уважно подивився на несподіваних демонстрантів і вистромив крізь відчинене вікно праву руку з піднятим догори великим пальцем, знаком підтримки, — це була його часткова самореабілітація…

Все почало змінюватися після референдуму 1 грудня 1991 року. Західний світ визнав незалежність України. Але сьогодні, на жаль, ми знову не бачимо чіткої позиції США щодо майбутнього рф. Вони остерігаються, що поразка росії у війні або її розпад на незалежні держави може спричинити значне посилення Китаю.

«ВПЕРШЕ В ТЕЛЕЕФІРІ НА ВСЮ УКРАЇНУ ІЗ ЗАХОПЛЕНОЇ СТУДІЇ ПРОЛУНАЛА ВИМОГА ПРО ЗАБОРОНУ КОМПАРТІЇ»

— О шостій годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП) і звернення його до радянського народу. Самопроголошений комітет оголосив недійсними рішення союзних республік, що суперечать законам СРСР, зокрема це стосувалося Декларації про державний суверенітет України. ГКЧП також заявив про заборону мітингів, страйків, демонстрацій і запровадив цензуру. З єдиної союзної телепрограми можна було дізнатися лише про нові постанови комітету, а у решту ефірного часу залишалося насолоджуватися «Лебединим озером» Чайковського. Де вас застало повідомлення, що у СРСР вводиться надзвичайний стан?

— Я гостював на дачі у знайомих під Києвом. Рано вранці звично увімкнув радіоприймач і чую — повідомлення ГКЧП про введення в країні надзвичайного стану. Швидко зібрався та побіг на київську електричку. По дорозі на станцію знайомі дачники запитували: «Пане Олесю, що ж тепер буде? Чого нам чекати?». Я відповідав: «Будьте певні, це ненадовго, максимум два тижні!».

Так воно і сталося. Путч протримався лише три дні. Втім, 19 серпня, ми були шоковані таким поворотом подій. Почали радитись і обговорювати ситуацію. Збиралися у Спілці письменників України та приміщеннях комісій Верховної Ради. Тиснули на Кравчука, щоб він негайно скликав позачергову сесію Верховної Ради, але він обрав вичікувальну позицію та закликав зберігати спокій. До того ж, багатьох депутатів не було у столиці, бо тривали парламентські канікули.

Депутати Народної ради, партії УРП, Народний рух, Союз українського студентства та інші політичні сили з демократичного табору негайно та однозначно засудили спробу державного перевороту. Різко проти ГКЧП виступили і донецькі шахтарі, оголосивши передстрайкову готовність.

Водночас прокомуністична більшість Президії Верховної Ради закликала не поспішати з висновками та не загострювати ситуацію. Українська преса просто друкувала матеріали ГКЧП у повному обсязі та «турбувалася» про врожай.

«Мовчали» республіканські радіо та телебачення: ні «за», ні «проти». 21 серпня група депутатів, членів Народної ради» Володимир Філенко, Олександр Ємець, Володимир Яворівський і я написали заяву до президії Київради з проханням дати дозвіл на проведення мітингу на площі Жовтневої революції з приводу ГКЧП. У дужках написали орієнтовну кількість учасників до 15 тисяч. Президія Київради дозволила провести акцію з 17:00 до 19:00.

На площі зібралося понад 10 тисяч людей. По завершенню мітингу, за моєю пропозицією, всі рушили до будинку Держтелерадіо на вулицю Хрещатик, 26, щоб вимагати надання прямого ефіру. Багатотисячний натовп ущерть заповнив внутрішній двір. Вже стемніло, хлопці почали стукати у двері, але відкривати їх ніхто не поспішав. Звідти гукали, що нікого немає, а голова Державного комітету Української РСР по телебаченню і радіомовленню Микола Охмакевич уже спить удома.

Втім, ми не відступили. Попередили, якщо нас не пустять, то ми зламаємо двері, а вони, до речі, були дуже могутні. Та хлопці підібралися такі, що все зможуть. Уже і потрібний інструмент у них у руках з’явився. Тоді до нас підійшов технічний працівник, який вийшов із протилежного входу будинку і переказав нам прохання Охмакевича — він просить не ламати двері, по нього вже вирушила машина, він сам відчинить.

Поки ми чекали, навколишні стіни тремтіли від потужного одностайного скандування: «Україні волю!», «Геть комуністів!», «Прямий ефір!».

Охмакевич приїхав, зсередини відчинив двері, попросив не вчиняти погрому в приміщенні та сказав, що допустить двох народних депутатів до прямого ефіру — мене і Яворівського. Це було щось неймовірне — революційна вулиця вперше захопила прямий ефір на першому каналі українського телебачення.

Яворівський говорив у своєму «кучерявому» стилі, щоб нікого не образити, тому я вирішив сказати чітко правду про ситуацію і поставити нашу революційну вимогу: у Москві стався антиконституційний переворот, це є злочин комуністичної партії, бо до складу ГКЧП входить вісім членів ЦК КПРС, тому компартія на території України повинна бути заборонена.

Така вимога вперше була озвучена в телеефірі на всю Україну. І це тоді, коли люди в містах і далеких куточках спрагло чекали, що ж скаже Київ. І столиця відгукнулася до людей, але не вустами комуністичного керівництва, а революційного Майдану із захопленої студії телебачення. Час національного визволення назрівав.

«ГЕНЕРАЛ ВАРЕННИКОВ ЗАЯВИВ КРАВЧУКУ, ЩО ГКЧП НЕ ЗУПИНИТЬСЯ ПЕРЕД ПРОЛИТТЯМ КРОВІ»

— Головною причиною створення ГКЧП було бажання його членів зберегти Радянський Союз від розпаду. Якою мірою можемо сказати, що путч став відповіддю на те, що відбувалося в Україні, зокрема на відмову Верховної Ради УРСР підписувати новий союзний договір?

— Безсумнівно, саме події в Україні стали причиною перевороту у кремлі. Горбачов призначив на 20 серпня 1991 року підписання в Москві нового Союзного договору, який мав перелицювати СРСР у новий імперський формат.

Але Верховна Рада 27 червня конституційною більшістю ухвалила рішення про те, що не буде розглядати проєкт нового Союзного договору і підписувати його, перенесла це питання на осінь. А до цього часу Академія наук УРСР за дорученням парламенту мала ретельно вивчити доцільність для України горбачовської пропозиції. При цьому, всі знали, що висновок буде негативний і що ніколи Верховна Рада після прийняття Декларації про державний суверенітет не буде голосувати за новий Союзний договір.

Але без України не може існувати імперія. Саме тому кремлівські шуліки й влаштували переворот, щоб зірвати підписання нового союзного договору без участі України.

А почалося все з публікації 18 серпня 1991 року в газеті «Ізвестія» статті другої у Радянському Союзі владної людини, голови Верховної Ради СРСР, члена ЦК КПРС Анатолія Лук’янова, у якій він розкритикував горбачовський проєкт договору про створення Союзу суверенних держав. Зокрема, обурився, що документ не фіксує необхідність єдиної банківської системи, не регулює сплату податків. Україна на той час, до речі, уже діяла, як незалежна держава, та припинила перераховувати гроші у союзний бюджет до Москви.

Водночас із виходом статті, 18 серпня до Горбачова на кримську держдачу у Форосі прибули представники ГКЧП, щоб умовити його скасувати підписання нового Союзного договору без України та попередили його про свій намір оголосити в країні надзвичайний стан. Горбачов не дав їм згоди, відповівши: «Я умываю руки».

У ніч на 19 серпня «гекачепісти» оголосили надзвичайний стан по всій країні. Цей політичний маневр, за задумом його творців, мав зберегти СРСР, але насправді тільки підштовхнув його до розпаду.

— На позачерговій сесії Верховної Ради 24 серпня опозиціонери з Народної ради звинувачували Кравчука у нерішучості під час перевороту. Він не виступив проти заколотників, як його російський колега Борис Єльцин. З позицій сьогодення, обережність Леоніда Макаровича була виправданою?

— Кравчук закликав зберігати спокій, дотримуватися української Конституції, щоб наші дії не привели до дестабілізації ситуації. Але він не капітулював, коли до Києва рано вранці 19 серпня прилетів заступник міністра оборони СРСР, генерал Валентин Варенников.

Представник ГКЧП зустрівся з першим секретарем ЦК КПУ Станіславом Гуренком. Після цього останній зателефонував на дачу Кравчукові та викликав його на розмову з Варенниковим у ЦК (нині будівля Офісу Президента, — ред.).

Леонід Макарович відмовився їхати на вулицю Орджонікідзе (нині Банкова, — ред.), заявивши, що поки він голова Верховної Ради, то буде проводити зустрічі у своєму кабінеті в парламенті. Визначивши місце розмови, Кравчук показав, що влада в Україні належить Верховній Раді, а не ГКЧП і КПУ.

Під час зустрічі Варенников заявив, що ГКЧП суворо вимагає дотримуватися всіх його рішень. І попередив, що в інакшому випадку, вони не зупиняться перед пролиттям крові. Треба віддати належне Кравчуку, який у відповідь заявив, що у нас є Конституція та Президія Верховної Ради, яка обов’язково прийме та оголосить своє рішення.

Під тиском опозиції Президія прийняла рішення про скликання позачергової сесії Верховної Ради 24 серпня, на розгляд якої винесли одне питання: «Про політичну ситуацію».

Водночас на засіданні Народної ради вирішили готувати текст Акту проголошення незалежності України. Доручили це робити лідеру УРП Левку Лук’яненку та одному з засновників Народного руху, народному депутату СРСР від Чернівців, професору Леонтію Сандуляку. Вони вдвох працювали над текстом. Господь Бог послав подарунок Лук’яненку до дня народження — 24 серпня Україна стала незалежною державою.

«БУЛО І ШАМПАНСЬКЕ, І СЛЬОЗИ»

— А чому депутати від компартії проголосували за незалежність?

— Після провалу серпневого путчу комуністи були дещо розгублені. Переговори з ними вели Дмитро Павличко та Леонід Кравчук. Прихованим аргументом для впливу на компартію був такий: у Москві Єльцин почав розправу над комуністами, тож краще вам перебувати у незалежній державі. Це справді подіяло.

Кілька депутатів Народної ради Лариса Скорик, Сергій Головатий та інші казали, що спочатку треба розправитися з комуністами, добити їх до кінця, а вже потім проголошувати незалежність. Утім більшість наших парламентарів схилялися до думки, що не можна гаяти час і поки є вікно можливостей, необхідно ним скористатися, а стосунки з комуністами з’ясувати пізніше.

Після голосування за Акт незалежності всі підхопилися та почали обійматися. Зал охопила ейфорія. Це був день найвищої радості та піднесення.

Під кінець робочого сесійного дня Роман Лубківський запропонував внести до зали Верховної Ради національний прапор. Люди принесли його під стіни парламенту. У президії не почули, тому В’ячеслав Чорновіл повторив цю пропозицію. А потім депутати урочисто внесли синьо-жовтий прапор, розміром 8 на 4 метри, і накрили ним трибуну. Це сталося ввечері 24 серпня, а не 23-го.

Дуже неправильно, що президент Леонід Кучма своїм указом призначив святкування Дня Державного прапора 23 серпня — у цей день не відбулося жодної події, пов’язаної з національним стягом. Я переконаний, що саме Дмитро Табачник протягнув цю ідею, щоб розмити головне свято країни — День Незалежності. Суто кагебістська капость. Я вважаю, що День прапора має бути призначений на ту дату, коли столиця всенародно піднесла національний стяг над Київрадою, а це сталося 24 липня 1990 року.

Увечері 24 серпня 1991-го на Майдані Незалежності відбувся загальноукраїнський мітинг, на який люди з’їхалися з усіх областей. Було і шампанське, і сльози, а головне — внутрішнє піднесення та усвідомлення того, що сталося щось неймовірне.

Але незалежність не впала нам з неба, дуже багато поколінь віддали за неї своє життя. Ми всі були приречені й лише дивом залишилися живими у ХХ столітті. Вся політика Москви була спрямована на те, щоб винищити українську націю під корінь. Їм потрібна тільки українська земля та її багатства. Таку саму політику росія веде і сьогодні.

— Крім Акту про незалежність Верховна Рада того дня приймала ще якість рішення?

— Так, були проголосовані важливі постанови — про департизацію, тобто усунення контролю КПУ над держорганами, радіо та телебаченням, а також про опечатування кабінетів партійних секретарів і їхніх сейфів по всій Україні.

Через кілька днів, здається 28-го, коли у будинку ЦК КПУ опечатували приміщення, я від Української Республіканської партії проводив мітинг на площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності). Аж раптом мого плеча торкнувся народний депутат Юрій Збітнєв: «Олесь Євгенович, дивіться що ми вам принесли, тільки що зняли червоний прапор з будинку ЦК КПУ. Передаю його вам, бо цей прапор по праву тепер належить вам».

Збітнєв разом із групою депутатів Київради на чолі з колишнім політв’язнем Євгеном Пронюком опечатали кабінети комуністів і зняли червоне полотнище з серпом і молотом з даху ЦК КПУ. Я показав його людям на площі та проголосив у гучномовець: «Ось прапор із ЦК КПУ!» Одразу до мене кинулися люди з пропозиціями спалити, пошматувати. Хтось запропонував порізати червоний прапор та роздати кожному по шматочку. Але я оголосив, що прапор ЦК КПУ передається у музей Української Республіканської партії, і передав його у руки Анатолія Шибіка.

— Після проголошення незалежності України до Києва 28 серпня 1991 року прибула делегація з Москви, але явно не для того, щоб привітати. Чого насправді вони хотіли?

— Москва прислала делегацію з чотирьох осіб. Серед них був Анатолій Собчак — перший демократично обраний мер тодішнього Ленінграда, за яким путін тоді носив портфель. Також приїхав віцепрезидент рф Олександр Руцькой.

Позиція росії полягала у збереженні України під своїм патронатом. Навіть тодішнім російським «демократам» (утім, як і нинішнім) важко було уявити незалежність нашої країни від рф. Російські гості говорили нам, що не треба поспішати з незалежністю, мовляв, українцям і росіянам потрібно триматися разом і що є шанс ще зберегти СРСР.

Люди знали, що прилетіла делегація з Москви, а тому зібралися на багатотисячний мітинг під Верховною Радою. Вже стемніло, закінчилася нарада, і я взяв Собчака під руку та запропонував вийти на вулицю, щоб поспілкуватися з українцями. Ми вийшли на ґанок Верховної Ради. Я закликав людей заспокоїтися та запросив Собчака до мікрофона.

Він почав: «Дорогие друзья, я пришел вам сказать, что не нужно спешить. Поймите меня правильно, я ведь тоже наполовину хохол». Як тільки він це сказав, натовп вибухнув обуренням. Близько 20 тисяч людей почали скандувати: «Україна без Москви!».

Заглушили Собчака так, що вже не було чутно, що він говорив далі. Я просив людей заспокоїтись, але марно. Так ганебно закінчився виступ Собчака та візит російських «демократів» до Києва. А в Україні розпочався новий етап державотворення.

Читайте також:

«Маргарет Тетчер у Києві та втеча голови ВР: як приймали Декларацію про державний суверенітет України».

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»