«Ми знали, що одного дня він повернеться»: українець із Канади про могилу Коновальця, якою 88 років опікувалася діаспора

18 серпня на Національному військовому меморіальному кладовищі поховали Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових стрільців і першого голову Організації українських націоналістів. Через 88 років після загибелі у Роттердамі він повернувся в Україну.

У цієї дороги додому був і свій діаспорний вимір. Десятиліттями пам’ять про Коновальця зберігали за кордоном його побратими, ветерани визвольних змагань, а згодом — їхні нащадки та українські організації. Однією з них стала Українська стрілецька громада Канади, яка багато років опікувалася могилою полковника у Роттердамі.

Організацію заснували ще у 1928 році українські ветерани, серед яких були люди, що знали Коновальця особисто. Уже наступного року він сам приїздив до Канади, зустрічався з громадою і закликав українців не втрачати зв’язку з національною справою.

Сьогодні Українську стрілецьку громаду Канади очолює Андрій Соханівський, який спеціально прилетів до Києва, щоб провести Євгена Коновальця в останню дорогу.

Наше інтерв’ю записували майже експромтом — під час відспівування у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

Встигли поговорити про те, як українська діаспора десятиліттями опікувалася могилою Коновальця, як готували його повернення і чому цей процес залишався непублічним. А ще — про українське життя в Канаді, родинну пам’ять, військову традицію і зв’язок з Україною, який не обірвався навіть через кілька поколінь за океаном.

«НАШІ ВЕТЕРАНИ ЗНАЛИ КОНОВАЛЬЦЯ ОСОБИСТО»

— Пане Андрію, для початку пояснімо читачам: що таке Українська стрілецька громада Канади, яку ви сьогодні очолюєте, і звідки в неї такий тісний зв’язок із Євгеном Коновальцем?

— Українську стрілецьку громаду Канади заснували у 1928 році у Вінніпезі. Це найстаріша українсько-канадська ветеранська організація. Серед її засновників було багато ветеранів українських визвольних змагань — людей, які воювали у Січових стрільцях, Українській Галицькій армії, Армії Української Народної Республіки. Дехто служив разом із Євгеном Коновальцем або безпосередньо під його командуванням.

Для цього покоління він не був постаттю з підручника. Вони знали його як військового, командира, провідника, з яким мали спільний досвід боротьби за українську державність. Коли ці люди опинилися у Канаді, вони не залишили українську справу в минулому. Почали створювати організації, розбудовувати громаду, підтримувати культуру, мову й історичну пам’ять.

З часом Українська стрілецька громада допомагала створювати й інші українські організації в Канаді, підтримувала ветеранів та їхні родини, а також пояснювала канадському суспільству й уряду, що відбувається в Україні. Ця традиція збереглася і сьогодні: ми підтримуємо українських ветеранів, маємо зв’язки з канадськими військовими та намагаємося бути містком між двома країнами.

— І вже наступного року після створення організації Коновалець сам приїхав до Канади. Що залишилося від того візиту у пам’яті громади?

— У 1929 році він справді відвідав Канаду і зустрічався з членами Української стрілецької громади. Закликав їх залишатися активними в громадському житті й надалі працювати для української національної справи.

Є слова, які наша організація пам’ятає майже сто років. Вони походять із листа Євгена Коновальця до Української стрілецької громади від 24 червня 1929 року, вже після його поїздки Канадою: «Будьте і ви гідними носіями тої ідеї на канадському ґрунті. Держіть ваш прапор високо і єднайте під ним усіх, хто не словом, а чином хоче добувати українському народові кращу долю».

Це не залишилося просто красивою цитатою. Кілька поколінь українців у Канаді намагалися продовжувати цю традицію — через громадські інституції, виховання молоді, збереження мови та зв’язку з Україною.

— Коли у 1938 році Коновальця вбили у Роттердамі, звідки взялася обіцянка, що одного дня він має повернутися до незалежної України?

— Після вбивства біля могили зібралися побратими, ветерани та представники українських організацій. Україна тоді не мала власної державності, але серед присутніх жила надія: колись полковник має повернутися на Батьківщину — вже у вільну і незалежну Україну.

Минали десятиліття. Люди, які стояли біля могили у 1938 році, відходили, але саму надію не полишали. Ветерани перенесли цю пам’ять до Канади, передали її своїм наступникам, а ті — далі.

Тому для нас нинішнє повернення має особливий сенс. Обіцянка пережила тих, хто її дав, і через 88 років усе-таки була виконана.

— Ваша громада багато років опікувалася могилою в Роттердамі. Що це означало на практиці?

— Українська стрілецька громада протягом багатьох років брала на себе відповідальність за утримання могили, зокрема й фінансову. Звичайно, були організаційні питання, витрати, постійна відповідальність за догляд. Але я не хотів би оцінювати це через гроші — для нас ніколи не було важливим, скільки саме це коштує.

За цим стояло зовсім інше відчуття. Перші члени організації знали Коновальця особисто, воювали разом із ним, шанували як командира. Наступні покоління вже не мали такого безпосереднього зв’язку, але успадкували від них обов’язок берегти пам’ять.

Тому могила у Роттердамі була не просто місцем поховання. Вона залишалася частиною великої історії, завершення якої всі чекали.

— Коли стало зрозуміло, що цього разу повернення справді може відбутися? Хто ініціював процес?

— Конкретна ініціатива цього разу надійшла з України. Кілька місяців тому з нами зв’язалися через Посольство України в Канаді й повідомили, що з’явилася можливість знову повернутися до питання перепоховання.

Ми обговорили це всередині організації. Рішення не приймала одна людина — воно проходило через нашу раду, національну екзекутиву. Після цього почалася вже детальна спільна робота з українською стороною.

Довгий час процес залишався непублічним. Ми домовилися, що деталі знатимуть лише ті, хто безпосередньо залучений до підготовки. Йшлося про складну процедуру, тому не хотіли говорити раніше, ніж стане зрозуміло, що все справді відбудеться.

— Тепер, коли Коновалець уже похований в Україні, ви сказали дуже промовисту фразу: «ця передача завершилася». Що саме, на вашу думку, діаспора передала Україні?

— Передусім — відповідальність. Майже дев’ять десятиліть значну частину цієї пам’яті зберігали люди за межами України. Тепер ми бачимо, що незалежна українська держава готова сама брати відповідальність за такі постаті, повертати їх у власну історію і віддавати їм належну шану.

Для українців Канади Коновалець завжди залишатиметься частиною і нашої історії. Але тепер він удома. І для нас це дуже важливий момент.

«Я ВИРІС ЗА ОКЕАНОМ, АЛЕ ВДОМА ГОВОРИЛИ ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКОЮ»

— А тепер трохи про вас. Ви народилися в Канаді? Звідки походить ваша родина і як вона опинилася в еміграції?

— Я народився і виріс у Канаді. З маминого боку родина виїхала після Другої світової війни. Мама народилася у Перемишлі. Через воєнні події вони опинилися серед displaced persons — переміщених осіб, певний час перебували у таборах у Німеччині. Потім спочатку поїхали до Сполучених Штатів, а вже пізніше — до Канади.

Батькова родина походить із Тернопільщини, з невеликого села неподалік Бучача. Батько народився в Україні, а згодом разом із братами та сестрами переїхав до Канади. Родина оселилася в Торонто.

Я досі маю родичів в Україні й підтримую з ними контакт. Тобто для мене цей зв’язок не існує лише на рівні історії чи походження. І, по правді кажучи, я дуже трепетно ставлюся до свого українського коріння.

— Ви цього разу спеціально приїхали на прощання з Коновальцем. А до України часто навідувалися раніше?

— Ні, насправді це лише третій мій приїзд. Двічі я був тут приблизно двадцять років тому.

Тому нинішня поїздка зовсім інша. Я приїхав не просто як канадець українського походження, а як представник організації, що багато років була пов’язана з цією історією. Для мене це і громадський обов’язок, і дуже особистий момент.

— Ви добре говорите українською, хоча народилися й виросли за океаном. Як у вашій родині вдалося не втратити мову?

— Ми говорили українською в хаті. Батьки привчали нас до мови, ми ходили до української школи, були членами Пласту, брали участь у житті громади.

І тут важливо, що це не обмежувалося родиною. Навколо існувало ціле українське середовище — школа, церква, Пласт, громадські організації, різні інституції. Мова була частиною повсякденного життя.

Ця система існує в Канаді й сьогодні. Саме завдяки таким інституціям можна не тільки пам’ятати, звідки походить твоя сім’я, а й передавати мову, культуру та історію наступним поколінням.

— Тобто збереження української ідентичності за океаном тримається не лише на сім’ї?

— Родина дуже важлива, але самої родини недостатньо. Потрібна громада, у якій людина може жити цією культурою, а не просто знати про неї.

У Канаді українці створили цілу систему організацій та інституцій. Через них люди беруть участь у громадському житті, цікавляться Україною, знають історію, виховують дітей у цьому середовищі. І завдяки цьому українська громада сьогодні має не лише культурну, а й певну суспільну та політичну вагу.

— А як ви самі визначаєте свою ідентичність: канадець, українець, канадець українського походження?

— Для мене тут немає суперечності. Ми є канадцями й водночас гордо говоримо про своє українське походження.

Знати власну історію, підтримувати зв’язок з Україною, берегти мову не означає бути менш канадцем. Навпаки, я вважаю, що розуміння свого походження допомагає бути добрим громадянином Канади.

Канада складається з різних громад, і це дозволяє людям зберігати свою культуру, залишаючись повноцінною частиною канадського суспільства.

— Ви очолюєте Українську стрілецьку громаду Канади з 2015 року. Як самі прийшли до історії?

— Для мене це середовище близьке не лише через українське походження, а й через власний військовий досвід. У 1984–1997 роках я служив у Королівських військово-повітряних силах Канади як офіцер систем повітряного бою. Командував екіпажем морської патрульної авіації, брав участь у міжнародних операціях.

Тому ветеранська тематика, військова служба, відповідальність командира — це речі, які я розумію не лише з історії. І, мабуть, саме тому для мене природно бачити зв’язок між ветеранами визвольних змагань, які створили нашу організацію, і сучасними українськими військовими.

«ЗМІНИЛИСЯ ОДНОСТРОЇ, АЛЕ НЕ СПРАВА»

— Після початку великої війни роль української громади Канади, очевидно, стала ще важливішою. Що сьогодні означає для вас підтримувати Україну з-за океану?

— Для нас стало ще важливішим розуміти, що тут відбувається, і пояснювати це канадському суспільству. Ми говоримо з політиками, працюємо з громадою, підтримуємо Україну тими можливостями, які маємо.

Українська стрілецька громада сьогодні також безпосередньо працює з військовими й ветеранами. Ми організовували заходи на знак вдячності канадським військовим місії UNIFIER, розвивали співпрацю з Canadian Forces College, щоб допомагати українським офіцерам, які там навчаються, підтримували українських поранених ветеранів під час Invictus Games у Торонто.

Для нас важливо поєднувати старше покоління українсько-канадських ветеранів із новим поколінням ветеранів України. Організація виникла з військового середовища майже сто років тому, але її відповідальність не залишилася лише в минулому.

Українська громада в Канаді має певний громадський і політичний вплив. І коли добре знаєш історію, набагато легше пояснити іншим, що нинішня війна не виникла нізвідки, чому Україна бореться і чому підтримка цієї боротьби важлива. Сьогодні це теж форма відповідальності українців за кордоном.

— Ви самі військовий у минулому, а вашу організацію створювали ветерани визвольних змагань. Коли дивитеся на нинішніх українських військових, чи бачите між цими поколіннями пряму тяглість?

— Безумовно. Понад сто років тому Євген Коновалець і його покоління боролися за право українців жити у власній незалежній державі. Сьогодні нове покоління захисників несе ту саму відповідальність.

Змінилися обставини, поле бою, однострої. Але справа залишилася тією самою — захист України, свободи і права українців жити у власній суверенній державі.

Для нашої організації цей зв’язок дуже виразний: від Січових стрільців і воїнів Армії УНР — до сучасних Збройних сил України. Це різні історичні покоління, але традиція служіння державі не перервалася.

— До Коновальця Україна вже повернула Андрія Мельника та Софію Федак-Мельник. Чи сприймаєте ви це як початок ширшого процесу повернення українців, похованих за кордоном?

— Так. Думаю, це значно більший процес, ніж окремі перепоховання. Україна сьогодні має можливість глибше осмислити власну історію і повернути до неї людей, які через різні обставини залишилися похованими далеко від Батьківщини. Є також питання майбутнього Українського національного пантеону.

Ми вже маємо певне розуміння щодо подальших консультацій з Українським інститутом національної пам’яті, до цього процесу залучені й інші українські організації. Тому нинішнє поховання Коновальця не виглядає для нас останньою крапкою.

— І все ж для вас особисто: ви спеціально прилетіли з Канади, щоб провести Коновальця в останню дорогу. Що було найважливішим у той момент, коли ви стояли у Києві біля домовини?

— Усвідомлення того, що надія кількох поколінь нарешті здійснилася. Люди, які стояли біля могили у Роттердамі в 1938 році, вірили, що одного дня полковник повернеться до вільної України. Вони цього не побачили. Але передали свою віру далі — ветеранам, організаціям, наступним поколінням. І тепер ця довга дорога завершилася. Євген Коновалець повернувся в Україну, за незалежність якої боровся.

Водночас у цьому є дуже сучасний зміст. Покоління Коновальця захищало право України на власну державу понад сто років тому. Сьогодні українці знову змушені відстоювати те саме право зі зброєю в руках. Тому це повернення говорить не лише про минуле — воно дуже прямо перегукується з тим, що переживає Україна зараз.

Я дуже тішуся, що сьогодні я тут, що маю змогу спілкуватися з вами, з українською пресою. Для мене велика честь розділяти такі історичні події із землею, яка є мені рідною.

ПО ТЕМІ: «Повернення, на яке чекали 88 років»: у Києві прощаються з Євгеном Коновальцем

Олена ПЕТРИШИН, фото Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»