«Повернення, на яке чекали 88 років»: у Києві прощаються з Євгеном Коновальцем

Цими днями у столиці прощаються з полковником Армії УНР, командиром Січових стрільців і першим головою Організації українських націоналістів Євгеном Коновальцем. Через 88 років після загибелі у Роттердамі його останки повернули до України, а 16 серпня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ відбувся чин похорону та відспівування полковника.

Для багатьох присутніх це було не лише прощанням з однією з ключових постатей українського визвольного руху ХХ століття. У соборі говорили про покоління українців, яке втратило державу, але не відмовилося від боротьби за неї, про пам’ять, яку десятиліттями зберігала еміграція, і про сучасну Україну, яка вже сама повертає додому тих, чиї могили тривалий час залишалися далеко за межами України.

Особливого символізму цій події додає те, що лише у травні Україна повернула з Люксембургу Андрія Мельника та його дружину Софію Федак-Мельник. Саме під час їхнього прощання у Патріаршому соборі 23 травня — у річницю вбивства Коновальця — знову прозвучала давня обіцянка: після відновлення незалежності полковник має повернутися до Києва. Тоді це ще звучало як намір. Менше ніж через три місяці він став реальністю.

ДОРОГА З РОТТЕРДАМА ДО КИЄВА

11 серпня на кладовищі «Кросвейк» у Роттердамі провели ексгумацію останків Євгена Коновальця. У церемонії взяли участь представники української держави, дипломати, духовенство, українська громада Нідерландів, пластуни, представники Української стрілецької громади Канади та Українського національного об’єднання Канади.

13 серпня домовину зустріли вже на українському кордоні з військовими почестями. Прикордонники на руках внесли її на українську землю, тричі схилили на знак пошани, накрили державним прапором та українськими рушниками.

У цьому була своя історична логіка. Коновалець повертався не лише як політичний діяч чи засновник ОУН, а передусім як український військовик — полковник Армії УНР і один із командирів Січових стрільців, який понад століття тому зі зброєю боровся за українську державність. Тепер першими на рідній землі його зустрічали українські військові.

16 серпня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового відбулося відспівування Євгена Коновальця. На церемонію прийшли духовенство, військові, історики, представники держави, українських громад та організацій, які десятиліттями зберігали пам’ять про полковника.

Одним із головних мотивів цього дня було не лише повернення самого Коновальця, а й повернення до історії покоління, яке боролося за українську державу задовго до її відновлення у 1991 році. Для присутніх постать полковника звучала і як нагадування про ціну втраченої державності, і як розмова про те, чому питання єдності, національної гідності та політичної суб’єктності знову мають для України цілком сучасне значення.

Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ Йосиф Мілян почав свою промову зі слів про довгу дорогу полковника додому.

«Сьогодні Україна зустрічає одного зі своїх синів. Зустрічає після довгої дороги, після десятиліть чужини. Його ім’я намагалися стерти, спотворити, а його самого залишити далеко від землі, за яку він боровся і якій присвятив усе своє життя», — сказав владика.

Він нагадав, що Коновалець належав до покоління українців, якому історія не дала власної держави, але яке відважилося повірити, що вона можлива. Коли ця державність постала у вирі Української революції, він став одним із творців Січових стрільців і полковником Армії УНР, а після поразки визвольних змагань не припинив боротьби, а шукав для неї нові форми.

У своїй промові Йосиф Мілян говорив і про природу імперії — уже крізь досвід сучасної України.

«Імперії бояться не тільки армії. Імперії бояться людей, які не бажають бути рабами. Імперії бояться людей, які не погоджуються назвати рабство миром. Імперії бояться націй, які знають, ким вони є», — наголосив він.

Водночас владика зауважив, що Церква не може ототожнювати Євангеліє з будь-якою політичною ідеологією. Але так само вона не може залишатися байдужою, коли людину чи цілий народ позбавляють свободи, права на життя і власної гідності. У цьому сенсі постать Коновальця сьогодні прочитується не лише через історію політичних організацій, а й через відповідальність людини за долю свого народу.

Окремого змісту церемонії додала присутність представників української діаспори — середовищ, які десятиліттями зберігали пам’ять про Коновальця, коли його могила залишалася далеко від України.

Андрій Соханівський, національний президент Української стрілецької громади Канади, який спеціально приїхав на прощання, нагадав, що українці, які стояли біля могили Коновальця у Роттердамі після його загибелі, вірили: одного дня він повернеться до незалежної України. Ця обіцянка не зникла разом із поколінням його соратників — її передавали далі ветерани, емігранти та українські організації у Канаді.

«Ті, хто стояв біля його могили, висловили сподівання, що одного дня він повернеться до рідної та незалежної України. Протягом десятиліть ця обіцянка залишалася нереалізованою, проте її ніколи не полишали. Наступні покоління передавали її далі — і сьогодні вона нарешті стала дійсністю», — сказав Соханівський.

За його словами, покоління українців у Канаді не лише берегли пам’ять про Коновальця, а й створювали та підтримували інституції, які зберігали українську культуру, історію, мову і зв’язок із державницькою традицією. Тому нинішнє повернення має ще один важливий вимір: те, що майже дев’ять десятиліть значною мірою оберігала еміграція, тепер бере на себе незалежна українська держава.

ПАМ’ЯТЬ, ЯКУ ДЕРЖАВА ПОВЕРТАЄ СОБІ

Про цей ширший процес говорив і керівник Офісу Президента України Кирило Буданов, який був присутній на церемонії прощання. Для нього повернення Коновальця — частина значно більшого процесу повернення українцям власної історичної тяглості.

«Це повернення нашої історії. Це повернення свідомості нашої нації. Розумієте, це такі певною мірою стовпи нашої новітньої історії. Були борці, є сучасні борці. Були борці радянських часів, були визвольних змагань, були козацької доби, Київської Русі і так далі. І всі вони є наша історія, невід’ємна частина. Допоки ми їх усіх не повернемо і не зрозуміємо, як вони жили і за що вони боролися, нічого не буде», — сказав Буданов у коментарі журналістам.

На запитання, кого з визначних українців держава може повернути наступним, він відповів коротко: «Всі повернуться».

Ці слова особливо промовисто звучать після двох подій останніх місяців. У травні до України повернули Андрія Мельника, у серпні — Євгена Коновальця. Людей, чиї біографії були тісно переплетені за життя, майже одночасно повернули до держави, за яку вони боролися.

Саме тому нинішня церемонія виходить далеко за межі одного перепоховання. Вона продовжує розмову про український Пантеон, про відповідальність держави за власну пам’ять і про тих українців, чиї могили досі залишаються за кордоном.

Після церемонії прощання останки Євгена Коновальця перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі. Водночас у Києві вже розпочато процес створення Українського національного пантеону на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Передбачається, що Український інститут національної пам’яті разом із МЗС верифікуватимуть постаті борців за незалежність України та інших визначних українців, похованих за кордоном, щодо яких може бути доцільним подальше перепоховання на території Пантеону.

КОМЕНТАРІ ДО ТЕМИ

Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів:

— У ці дні вдбувся акт національної та історичної справедливості щодо полковника Євгена Коновальця. У 1938 році його соратники у Роттердамі під час поховання чітко заявили: коли Україна відновить державну незалежність, тіло полковника буде перепоховане у Києві. Відтоді ця обіцянка переходила від одного голови ОУН до іншого, і кожен мав за обов’язок робити все, щоб вона була виконана.

Це можна було зробити вже після відновлення незалежності України у 1991 році. Але, на превеликий жаль, тодішня влада, а згодом і наступні, не виявляли для цього політичної волі. Пригадую, коли я звертався з такими ініціативами, мені відповідали: «Не на часі». Те саме чув і мій попередник.

І лише московсько-українська війна знову гостро актуалізувала це питання. З’явилася політична воля — і обіцянка, дана понад 80 років тому у Роттердамі, нарешті була виконана. Тобто, з одного боку, ми виконали слово наших попередників, а з іншого — відновили історичну й національну справедливість щодо Євгена Коновальця, який, на мою думку, є однією з найвизначніших постатей українського національно-визвольного руху ХХ століття.

Усе, що відбувалося під час його повернення, було дуже гідним і величним. Полковнику Євгену Коновальцю віддала належну честь українська держава, і особливо важливо — українські військові. Коновалець сам був військовиком, полковником Армії УНР, який захищав Українську Народну Республіку від московських більшовиків під час Української революції. Тому цілком природно, що серед перших, хто зустрічав його на рідній землі, були саме українські військові. І церемонії, які відбуваються цими днями в Україні, зокрема у Патріаршому соборі, коли українські військові складають присягу здійснити заповіти Євгена Коновальця, лише підтверджують: цей крок був правильним. Так, він дуже запізнився, але постать Коновальця сьогодні дає нам духовну і моральну силу у війні з Росією.

Я радий, що військовик Коновалець повернувся. Радію, що це зробила українська держава. І для мене дуже важливо, що для сучасних українських військових, для Збройних сил України постать Євгена Коновальця залишається символічною, визначальною і своєрідним дороговказом у війні з нашим одвічним ворогом — Москвою.

Дуже символічно й те, що майже одночасно в Україну повернули Андрія Мельника та Євгена Коновальця. Їхні біографії неможливо розглядати окремо — вони постійно перетинаються. Коновалець і Мельник були друзями, бойовими соратниками. Після того як у 1938 році у Роттердамі Євген Коновалець загинув унаслідок замаху, його прапор підняв полковник Андрій Мельник.

Саме він став другим головою Організації українських націоналістів і продовжив національно-визвольну боротьбу в надзвичайно складний період Другої світової війни. Тому для мене цілком природно, що ці дві постаті повернулися в Україну майже поруч у часі, а їхні могили у Києві будуть поруч. Вони нерозривні і в нашій історії, і в історії українських визвольних змагань.

Це також свідчить про те, що ми почали глибше відчувати власну історію, уважніше її осмислювати і віддавати належну шану людям, без яких сьогоднішня українська держава навряд чи була б можливою.

Найперший і найважливіший урок Коновальця для сучасної України полягає у тому, що він дуже добре розумів: незалежність України може здобути тільки українська нація й український народ, а не якась окрема політична група чи сила. Він був соборником, і саме ідея соборності була одним зі стрижнів його діяльності.

Його організаторський хист полягав у здатності об’єднувати довкола боротьби за незалежність дуже різні середовища — західняків і східняків, волинян, галичан, закарпатців, таврійців. Ми бачимо це ще у період Української Народної Республіки, коли Коновалець створив Січових стрільців — один із найдієвіших підрозділів української армії. Так само було і після поразки визвольних змагань, коли довелося шукати нові форми та методи боротьби: спочатку постала Українська військова організація, згодом — Організація українських націоналістів. Він був твердо переконаний, що незалежність треба утверджувати у Києві, що саме Київ є столичним центром України. Символічно він висловлював це словами: «Шлях до Львова лежить через Київ».

Це був політик національного масштабу, який мислив категоріями державності та соборності. І таких політиків нам бракує сьогодні. Їх бракувало й тоді, але зараз постатей формату Євгена Коновальця особливо не вистачає — саме з огляду на потребу єднання перед ворогом, яким для України знову є Московська імперія.

Владислав Дутчак, позивний Доцент, начальник хорунжої служби 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», історик, кандидат філософських наук:

— Євген Коновалець стояв біля витоків професійної української армії — тієї армії, яку ми будуємо зараз. Це полковник, герой визвольних змагань, людина, яка показала приклад гуртування українців не лише під знаменами бойових підрозділів, а й у громадському житті.

Він стояв також біля створення Української військової організації, а згодом — потужного організованого націоналістичного руху, який поставив своєю метою здобуття української держави. Тому сьогоднішню подію важко переоцінити. Вона епохальна. Комендант Києва повернувся до Києва.

Коновалець був державником, який ставив здобуття української незалежності вище за регіональні інтереси. Наприкінці 1930-х Європа вже наближалася до великої війни, і українські націоналісти були небезпечними для імперій саме тому, що в цьому хаосі могли спробувати вибороти незалежну Україну. Незалежна Україна не була потрібна ні Райху, ні Совєтському Союзу, ні тодішній Польській державі. Лише українцям вона була потрібна.

Коновалець був надзвичайно авторитетним політичним діячем і військовим, який міг об’єднувати молодь і старше покоління. Його авторитет цементував Організацію українських націоналістів, тому радянські спецслужби не могли не бачити в ньому серйозної загрози.

Якщо говорити про найважливіший урок Коновальця для нас сьогодні, то це єднання. Ми дуже волелюбна нація, але нам часто бракує здатності об’єднуватися заради однієї великої ідеї. Чому так важливо втримати і зберегти державу? Тому що держава — це обладунок нації. Не буде нашої української держави — ми перестанемо бути політичним суб’єктом і станемо об’єктом. І нашу історію писатимуть інші нації.

Як історик, серед наступних постатей я назвав би Степана Бандеру. Я не є його прихильником, але віддаю йому належне як людині, як постаті, яка боролася за незалежність України. А як військовослужбовець хотів би, щоб в Україну повернулися визначні полководці Дієвої армії Української Народної Республіки, могили яких досі знаходяться на чужині. Україна повинна зустріти своїх Героїв!

Сергій Притула, волонтер:

— Я б не розглядав цю подію з погляду географічного поділу на захід, схід, північ чи південь. Відбувається дуже важлива історія, коли люди, які є визначальними постатями у формуванні свідомості українців, повертаються з чужини додому. Дуже багато років Євген Коновалець був похований у Роттердамі. Зараз, коли формується Пантеон українських героїв, — кому, як не йому, там місце.

Можливо, люди, які сьогодні живуть в Україні, ще не до кінця оцінять важливість цього процесу. Думаю, справжній його масштаб стане зрозумілішим років через 20, 25 чи 30, коли українські діти народжуватимуться, підростатимуть, приїжджатимуть до цього Пантеону і знайомитимуться зі своїми героями.

Для них усе це буде одним спільним знаменником. Не так, як для нашого покоління, коли історичних діячів часто розділяли за географією, ідеологією чи іншими ознаками.

Наступним я хотів би бачити генерала Марка Безручка. Він один із багатьох українців, яких наше суспільство і наша нація, на жаль, досі не до кінця оцінили.

Мені здається особливо важливим говорити про Безручка зараз, зокрема й у контексті українсько-польських відносин. Без вояків Української Народної Республіки під його командуванням не було б того внеску українців у зупинення більшовицької навали 1920 року, про який ми досі говоримо значно менше, ніж мали б. Треба вшановувати таких людей. І Марку Безручку так само місце у Пантеоні українських Героїв.

Олена ПЕТРИШИН, відео Даша ГРИШИНА, фото Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»