Привиди київського бароко: трагічна доля храму Петра і Павла на Подолі
До дня Святих Петра і Павла згадуємо одну з найбільших втрат Подолу — Петропавлівську церкву, знищену радянською владою у 1935 році. Як домініканський костел із готичним корінням став православним бароковим шедевром та чому пам’ять про нього збереглася лише в еміграції — читайте в матеріалі.
Сьогодні, гуляючи затишною подільською вулицею Микільсько-Притиською, важко уявити, що ще століття тому око перехожого неодмінно чіплялося за розкішний кам’яний храм із витонченими готичними рисами та пишним бароковим оздобленням.
Це була церква Святих Апостолів Петра і Павла — архітектурна перлина з дивовижною історією та трагічною долею. Сьогодні від цієї величі не залишилося й сліду, а її унікальна краса досі живе лише на старих, пожовклих фотографіях та в архівах емігрантських досліджень…
Таємниця латинського фундаменту: від костелу до стайні
Історія цього місця розпочалася не з православних бань, а з латинського хреста. За свідченнями істориків, ще у XII столітті на Подолі облаштувалися ченці-домініканці. Згодом, отримавши у 1509 році королівський привілей від польського монарха Сигізмунда І Старого, вони почали активно розбудовувати свою місію під Київським замком, поблизу галасливого Житнього торгу.
Спочатку костел Святого Миколая був дерев’яним, але близько 1610 року за сприяння київського латинського єпископа Кшиштофа Казимирського розпочалося масштабне кам’яне будівництво. Матеріал для майбутньої святині збирали буквально по цеглині, причому з вельми несподіваного джерела — для зведення стін використали руїни давньоруської Борисоглібської церкви у Вишгороді.
Будівництво тривало довгих тридцять років і завершилося лише у 1640-му. Храм постав у вигляді прямокутної шестистовпної базиліки — форми, характерної для німецько-польської готики, що сильно вирізняло його з-поміж інших подільських споруд.
Проте домініканцям не судилося довго молитися в цих стінах. Спалахнула Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, католиків вигнали з Києва, а сам комплекс був розграбований.
Подальші роки принесли споруді повне запустіння: міська легенда стверджує, що в колишньому храмі розгублені подільські міщани часом влаштовували звичайні стайні та шинок.
Епоха розквіту: рука Григоровича-Барського та щедрості монархів
Нове життя занедбана святиня отримала у 1691 році. Комплекс передали православній громаді Києва, а саму церкву переосвятили на честь Святих Апостолів Петра і Павла. Головним рушієм цього відродження став Київський Митрополит Варлам (Ясинський), який доклав неймовірних зусиль, аби перетворити понівечений костел на ошатний православний храм.
Справжній золотий вік для Петропавлівської церкви настав у середині XVIII століття. Київ готувався до візиту імператриці Єлизавети Петрівни. Правителька не пошкодувала грошей на київські святині, пожертвувавши на перебудову храму солідну на той час суму — 2500 карбованців. Тоді за справу взявся геній українського бароко — архітектор Іван Григорович-Барський.
Саме за його проєктом у 1744–1750 роках тут звели шедевральну триярусну дзвіницю, яка водночас слугувала парадною надбрамною вежею.
Своїми легкими, витонченими формами у стилі бароко вона дуже нагадувала славетну дзвіницю на Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. Сам храм отримав неймовірне оздоблення: західний фронтон прикрасили пишним рослинним ліпним орнаментом, витонченими медальйонами та розписами в картушах. Всередині ж вірян зустрічав грандіозний чотириярусний різьблений іконостас, покритий позолотою у вишуканому стилі рококо. Головний вхід прикрашав розкішний портал, який, щоправда, у ХІХ сторіччі сховали за прибудованим парканом.
Крізь полум’я пожеж до радянського фіналу
Храм Петра і Павла володів дивовижною стійкістю. Коли у 1811 році Поділ охопила страшна пожежа, яка спопелила майже весь нижній город, ця церква практично не постраждала. Вогонь лише обпалив верхній ярус дзвіниці. Під час відновлення його вирішили осучаснити — відбудували у стилі класицизму, а церковну баню увінчали високим, стрімким шпилем, що надав ансамблю особливої динаміки.
У наступні десятиліття храм змінював господарів: з 1787 року він належав Грецькому монастирю Святої Катерини, а з 1829-го став парафіяльним для Київської духовної семінарії. У 1832 році на подвір’ї з’явилася будівля Києво-Подільського духовного училища. Саме цій суворій кам’яній споруді судилося стати єдиним німим свідком, що пережив усі майбутні катастрофи й зберігся до наших днів.
Трагічний фінал цієї трьохсотлітньої історії написала радянська влада. У 1920 році, з приходом більшовиків, храм закрили. Спочатку унікальні приміщення планували віддати під Центральний міський архів. Проте логіка тоталітарного режиму виявилася безжальною.
У 1935 році, під час масштабної хвилі нищення релігійних пам’яток, церкву Петра і Павла разом з унікальною дзвіницею Григоровича-Барського просто підірвали.
Пам’ять про святиню, збережена в еміграції
Найбільший біль істориків полягає в тому, що радянські ідеологи перед руйнуванням не дозволили провести ані належних наукових досліджень, ані професійної фотофіксації. Унікальний пласт культури просто стерли на порох.
І лише завдяки науковому подвигу українського історика та києвознавця в еміграції Тита Геврика, ми сьогодні маємо змогу побачити хоча б креслення та поодинокі світлини цієї святині. Його фундаментальна праця «Втрачені пам’ятки Києва», видана у 1982 році в Нью-Йорку, повернула цю споруду з небуття.
Як писав сам Геврик, цей храм був однією з небагатьох споруд, за якими взагалі можна було скласти уявлення про київське будівництво XVI–XVII століть. З його втратою Київ назавжди втратив частину своєї автентичної архітектурної душі.
До теми: Втрачені святині Києва: церква Миколи Доброго на Подолі.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»