«Я людина, якій не байдуже». Історія 22-річного Артема Берестового, який перетворив досвід окупації на громадський рух для молоді Києва

Герой цього інтерв’ю родом із Донецька. Частину свого дитинства він провів в окупації, а сьогодні живе і працює в Києві, де фактично починав усе з нуля.

За кілька років він пройшов шлях від студента Національного транспортного університету до працівника «Укрзалізниці», викладача, здобувача освіти Академії патрульної поліції.

Сьогодні він продовжує працювати у сфері освіти та громадської діяльності, а також обіймає посаду заступника директора у дитячій музичній школі №36. Його діяльність поєднує роботу з молоддю, розвиток освітнього середовища та реалізацію соціальних ініціатив.

АРТЕМ БЕРЕСТОВИЙ: «ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ НАВЧИЛО МЕНЕ НЕ ВІДКЛАДАТИ НІЧОГО НА ЗАВТРА »

— Артеме, Ви дуже активна людина. За Вашими плечима вже чимало цікавого досвіду, особливо зважаючи на Ваш вік. Ви встигли спробувати себе в різних сферах. Розкажіть, будь ласка, про себе, що привело Вас до того, чим Ви займаєтеся сьогодні?

— Мені здається, що про мене більше говорять мої справи, проєкти та вчинки, ніж я сам.

Я родом із Донецька. У 2021 році переїхав до Києва та вступив до Національного транспортного університету. Значна частина мого дитинства пройшла в окупації. На жаль, мої батьки досі залишаються в Донецьку, і ми не бачилися вже п’ять років. Через складнощі зі зв’язком інколи немає навіть можливості поговорити з ними.

На жаль, для багатьох в Україні та і не лише для мене після повномасштабного вторгнення, навіть така звична річ, як подзвонити батькові й запитати, як він, стала недоступною.

Хтось не може цього зробити, бо його батько на фронті, а хтось, як у моєму випадку через те, що рідна людина залишилась на окупованій території.

— Я поділяю ваш біль. Сподіваюсь і впевнений, що з Вашими батьками все добре. Тоді хто став твоєю головною опорою в Києві?

У Києві я фактично залишився сам. Поруч лише бабуся, яка завжди підтримує мене в усіх починаннях і громадській діяльності.

— Я переконаний, що дуже сильно. Найголовніше, чого мене навчило життя в окупації, — не відкладати нічого на завтра. Якщо є ідея, її потрібно реалізовувати. Якщо є можливість діяти — треба діяти зараз.

Ти ніколи не знаєш, що буде завтра. Не знаєш, чи прокинешся вранці, чи будуть поруч твої друзі та близькі. Саме тому я звик швидко приймати рішення та працювати над своїми задумами одразу.

Цей досвід сформував у мені внутрішню дисципліну та відповідальність за власний час.

— Чи підтримуєте зв’язок із людьми, з якими навчалися в Донецьку? Може з однокласниками, з кимось із паралельних класів або з ким товаришували та гуляли?

— Майже ні. Чесно кажучи, коли я переїхав до Києва і вже під час повномасштабного вторгнення почав більше усвідомлювати події навколо, я був переконаний, що більшість мого оточення з Донецька має проукраїнську позицію.

Але з часом я був неприємно здивований. Я побачив, що мої однолітки та колишні однокласники, з якими я буквально ще кілька місяців тому сидів за однією партою, почали писати зовсім інші речі в чатах у «ВКонтакте», який тоді ще використовувався. Це стало для мене дуже різким і непростим усвідомленням того, наскільки по-різному можуть формуватися погляди людей, навіть якщо ти їх добре знав.

Після повномасштабного вторгнення я припинив спілкування з більшістю колишніх знайомих. Залишилися лише кілька близьких друзів, які виїхали до України або за кордон.

— А Ви взагалі цікавились, чим займаються люди, які залишились у тимчасово окупованому Донецьку?

—Якщо чесно, я навіть не знаю, як склалося життя багатьох моїх однокласників. Хтось залишився в окупації, хтось виїхав, про когось узагалі немає жодної інформації.

— Чи хотіли б Ви повернутися до Донецька?

— Чесно кажучи, для мене зараз дім — це те місце, де я перебуваю. Тут моє оточення: друзі, колеги, партнери, велика кількість людей, з якими я щодня взаємодію. І через це я вже сприймаю це місто як своє рідне. Не те, де я народився, а те, де я живу зараз і де проходить моє життя.

Але в Донецьку залишилися батьки.Звичайно, я дуже хочу, щоб батьки змогли переїхати до мене. Але для людей, які прожили все життя в одному місті, це надзвичайно складне рішення. Тому поки що вони залишаються там.

Я не сприймаю своє минуле як щось негативне. Навпаки, саме воно сформувало мене як людину й дало той досвід, який сьогодні допомагає рухатися вперед.

— Як проходила Ваша адаптація після переїзду? Це ж складно, враховуючи, коли між батьками або рідними людьми велика дистанція.

— Від самого переїзду я був активним студентом. Попри те, що між батьками в мене велика дистанція, але тут я одразу знайшов коло спілкування. Мене це підтримало в складний емоційний момент. Уже на першому курсі разом із командою та однодумцями ми створили музей історії розвитку залізниці України на базі університету. Тоді ж я почав працювати в «Укрзалізниці».

АРТЕМ БЕРЕСТОВИЙ: «ЗАЛІЗНИЦЯ НЕ БУЛА МОЄЮ МРІЄЮ ДИТИНСТВА, АЛЕ СТАЛА БЕЗЦІННИМ ЖИТТЄВИМ ДОСВІДОМ»

— Ого, а ким саме ви працювали в «Укрзалізниці»?

— Моя перша посада була доволі простою — оператор поста централізації на станції «Почайна». На той час моя зарплата становила близько 5 000 гривень, а робота була суто робітничою. Доводилося носити умовно гальмові башмаки та виконувати фізично важкі завдання. Я не цурався цієї роботи. Мені хотілося зрозуміти взагалі, як устроєна залізниця і що таке взагалі важка праця Пропрацював там приблизно пів року, після чого вирішив рухатися далі.

— Що саме Ви обрали?

— Згодом мене рекомендували до виробничого підрозділу «Київська дитяча залізниця». Там я працював черговим по станції, а пізніше отримав викладацьку посаду майстра виробничого навчання.

— Мені щось підказує, що саме цей період і вплинув на вашу діяльність у майбутньому. Я все правильно зрозумів?

— Так. Саме цей період став для мене визначальним.Працюючи з дітьми та молоддю, я зрозумів, наскільки мені подобається допомагати людям розвиватися, навчатися та реалізовувати свої ідеї.

Попри те, що за першою освітою я залізничник, майже вся моя професійна діяльність була пов’язана з молоддю, освітою та соціальною сферою.

Для мене це був передусім простір для спілкування, розвитку та дружби. Саме там я знайшов друзів, із якими підтримую зв’язок уже понад десять років.

 — Розкажіть детальніше, а чому Ви все ж таки обрали саме залізничний напрям?

— Насправді в дитинстві я мріяв стати юристом. Але життя розпорядилося трохи інакше.

Коли настав час вступати до університету, ситуація була непростою. Я навчався в окупованому Донецьку, де освітній процес після 2014 року часто проходив дистанційно, із постійними перебоями та складними умовами.

Навчальний процес часто переривався через обстріли та інші безпекові загрози. Навіть коли ми повернулися до очного навчання, уроки були скорочені — по 30 хвилин, із постійними спусками в укриття.

Тому скажу відверто: через такі умови моя підготовка була далекою від ідеальної. Математику на ЗНО я не склав, а з інших предметів набрав лише мінімальні прохідні бали. Вибір закладів вищої освіти, куди я міг вступити, був досить обмеженим. Саме тому я вступив до залізничного.

— Уявляю, як Вам складно було, адже умовно ти мрієш і фантазуєш ким станеш, а тут розпочата війна росією та ковід вносять корективи. Це боляче. Ви не жалкуєте, що зрештою не поступили на юридичний? Це абсолютно дві різні сфери.

— Сьогодні можу сказати, що рішення було правильним. Університет дав мені не лише освіту, а й можливість працювати вже з першого курсу. Саме завдяки навчанню я потрапив до «Укрзалізниці» у 2022 році, в один із найскладніших періодів для країни.

Тому залізниця стала для мене важливим етапом життя. Не мрією дитинства, але дуже цінним досвідом, який багато чому навчив.

АРТЕМ БЕРЕСТОВИЙ: «ПОЛІЦІЯ НАВЧИЛА МЕНЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КОЖНЕ РІШЕННЯ ТА ЙОГО РЕЗУЛЬТАТ»

— У вашій біографії є ще один цікавий етап — навчання в Академії патрульної поліції. Чому вирішили піти саме цим шляхом?

— Насправді бажання працювати у сфері права було зі мною ще з дитинства. Я завжди цікавився юриспруденцією і певною мірою мріяв стати поліцейським.

Мабуть, як і багато дітей, уявляв цю професію через образ людини, яка захищає інших, допомагає тим, хто опинився в біді, відновлює справедливість.

Коли з’явилася можливість вступити до Академії патрульної поліції, я вирішив спробувати себе в цьому напрямку. Хотілося зрозуміти систему зсередини, побачити, як вона працює на практиці, а не лише в теорії.

Сьогодні можу сказати, що це був один із найважливіших етапів мого життя.

— Що найбільше запам’яталося під час навчання?

— Передусім атмосфера та рівень підготовки. Академія патрульної поліції — це не просто навчальний заклад. Це середовище, яке формує характер. Нас навчали не лише законодавству, роботі зі зброєю чи алгоритмам дій у різних ситуаціях. Нас навчали відповідальності, дисципліні та вмінню працювати під тиском.

Багато людей сприймають поліцію лише через призму новин або окремих резонансних випадків. Але всередині системи є велика кількість професійних людей, які справді прагнуть допомагати громадянам і служити державі.Саме це нам постійно доносили викладачі.

— Ви були командиром групи. Наскільки складно керувати людьми, які старші за тебе?

— Це був дуже цікавий досвід.У моєму взводі було 22 людини. Серед них були зовсім молоді здобувачі освіти, а були люди, яким уже за сорок років, які мали сім’ї, дітей та значний життєвий досвід. Звичайно, керувати такими людьми непросто. Кожен має власні погляди, власний характер і власне бачення того, як потрібно діяти.

У таких умовах авторитет не можна отримати лише завдяки посаді чи статусу. Його потрібно заслужити.

Для мене лідерство завжди полягало не в тому, щоб наказувати, а в тому, щоб підтримувати команду. Якщо виникали труднощі, ми вирішували їх разом. Якщо хтось припускався помилки, ми не шукали винного, а шукали спосіб виправити ситуацію.

— Ви назвали навчання в академії випробуванням. Що маєте на увазі?

— Темп навчання був надзвичайно високим.Часом після занять я приходив додому настільки виснаженим, що засинав буквально за кілька хвилин. Ми постійно перебували в умовах інтенсивної підготовки: лекції, фізичні тренування, тактичні заняття, стрілецька підготовка, відпрацювання алгоритмів дій у кризових ситуаціях.

Особливістю навчання було те, що нас постійно вчили діяти в умовах стресу.

У реальному житті ніхто не створить для поліцейського комфортних умов. Навпаки, людина може поводитися агресивно, спровокувати конфлікт або створювати загрозу для оточення.

Саме тому багато вправ проходили в максимально наближених до реальності умовах. Потрібно було залишатися зосередженим незалежно від зовнішніх факторів.

Це навчило мене контролювати себе навіть у найскладніших ситуаціях.

— Які навички, отримані в поліції, допомагають вам сьогодні?

— Насамперед дисципліна. Під час навчання ми звикли дуже рано прокидатися та жити за чітким графіком. Ця звичка залишилася зі мною й досі. Я переконаний, що продуктивність напряму залежить від організації часу. Якщо правильно планувати день, можна встигати значно більше.

Друге — це стресостійкість. Сьогодні в громадській діяльності доводиться працювати з великою кількістю людей, вирішувати складні організаційні питання, реагувати на кризові ситуації. Завдяки навчанню в академії я навчився зберігати спокій і приймати рішення без зайвих емоцій.

Третє -відповідальність. Поліція навчила мене тому, що кожне рішення має наслідки. І якщо ти берешся за певну справу, потрібно бути готовим відповідати за результат.

— Ви також згадували, що саме академія вплинула на ваш перехід на українську мову.

— Так, і я цього не приховую. До 2024 року я переважно спілкувався російською мовою. Це було пов’язано і з моїм походженням, і з середовищем, у якому я виріс. Українську я знав, але майже не використовував у повсякденному житті.

В Академії патрульної поліції єдиною мовою спілкування є українська. І дуже швидко я зрозумів, що маю зробити свідомий вибір.

Спочатку було непросто. Я помилявся, підбирав слова, іноді переходив на суржик. Але принципово не повертався до російської.

Я попросив своїх друзів, рідних і знайомих підтримати мене в цьому рішенні. І поступово українська стала природною мовою мого щоденного спілкування.

Звичайно, я й зараз можу припускатися мовних помилок, але для мене важливо інше — я зробив цей крок свідомо і не шкодую про нього.

АРТЕМ БЕРЕСТОВИЙ: «Я ХОЧУ, ЩОБ ДІТИ ПРИХОДИЛИ У НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД НЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО „ТРЕБА“, А ТОМУ ЩО ЇМ СПРАВДІ ЦІКАВО»

— Ви зараз працюєте у сфері освіти. Розкажіть, ким саме і які у вас цілі?

— Зараз я працюю у дитячій музичній школі №36 на посаді заступника директора. Моє завдання — допомагати робити державну освіту сучаснішою

— Чому обрали працювати у школі?

Я хочу, щоб діти приходили у навчальний заклад не просто тому, що «треба», а тому що їм справді цікаво. Щоб школа асоціювалася не із застарілими підходами, а із сучасним простором, хорошими викладачами та можливостями розвитку.

У нас працюють чудові викладачі, які дуже віддані своїй справі. І коли бачиш їхню енергію та бажання працювати з дітьми — це дуже мотивує.

Я намагаюся переносити досвід із громадського сектору в державний. Це і комунікація, і зовнішній вигляд закладу, і робота із соціальними мережами, і створення позитивного образу школи.

Люди часто оцінюють заклад саме з першого враження: як він виглядає, яка атмосфера, які можливості він дає. І навіть такі прості речі, як комфортні умови чи порядок у приміщенні, показують якість управління.

«МИ СТВОРИЛИ НАПРЯМ, ДЕ МОЛОДЬ МОЖЕ ПОБАЧИТИ ПРОФЕСІЇ НЕ ЧЕРЕЗ ЛЕКЦІЇ ЧИ СУХУ ІНФОРМАЦІЮ, А ЧЕРЕЗ РЕАЛЬНИЙ ДОСВІД»

— Після роботи в «Укрзалізниці» та навчання в Академії патрульної поліції ви створили власну громадську організацію. Як виникла ця ідея?

— Під час роботи на Київській дитячій залізниці я постійно спілкувався з молодими людьми, які мали цікаві ідеї, прагнули реалізовувати власні проєкти, але часто не знали, з чого почати або де знайти підтримку.

Я бачив величезний потенціал у цих людях. Багатьом із них бракувало не мотивації, а середовища, яке допомогло б зробити перший крок.

Саме тоді з’явилося розуміння, що потрібен майданчик, де молодь зможе не просто обговорювати ідеї, а втілювати їх у життя. Так з’явився «Молодіжно-парламентський рух України».

— Ви розповідали про різні етапи свого життя: Донецьк, залізницю, поліцію. Складається враження, що всі ці події поступово підводили вас до громадської діяльності. Коли з’явилася думка створити власну організацію?

— Насправді це сталося досить спонтанно. Був березень 2024 року. Ми сиділи з друзями та говорили про те, що хочеться робити щось корисне для суспільства. Було бажання діяти, але ще не було розуміння, у якому саме форматі.

Однією з перших стала ініціатива зі збору коштів для дітей-сиріт. Ми виходили на Майдан Незалежності, спілкувалися з людьми, розповідали про нашу ідею та пропонували символічні значки за донат.

Хтось давав дві гривні, хтось — п’ятдесят, хтось — сто. У результаті нам вдалося зібрати близько трьохсот доларів. На ці кошти ми придбали солодощі та необхідні речі для дитячого будинку.

Але ми свідомо обрали не звичайний заклад, а будинок, де перебувають діти з особливими потребами.

— Чому саме такий вибір?

— Тому що саме ці діти часто залишаються поза увагою суспільства. Ми звикли бачити, як до дитячих будинків приїжджають політики чи публічні особи, привозять подарунки, фотографуються і їдуть далі.

Але є заклади, куди майже ніхто не приїжджає. Там живуть діти, які потребують не менше, а іноді навіть більше уваги та підтримки.

Коли ми зателефонували до адміністрації й запитали про потреби, відповідь була дуже простою: найбільше дітям бракує уваги.

І ця фраза мене дуже зачепила.

— Чому ви обрали саме таку назву — «Молодіжний парламент України»?

— Перша назва була «Молодіжний парламент України», але під час реєстрації ми з’ясували, що така назва вже існує. Проте законодавство дозволяє нам використовувати скорочену назву, тому в статуті закріплена назва МПУ — Молодіжний парламент України.

Чому саме парламент? Тому що парламент — це місце, де приймаються рішення, де збираються люди, обговорюють проблеми й шукають рішення.

Коли ми говоримо про великий парламент, то там є представники народу, які мають повноваження ухвалювати рішення. Для нас це була певна символіка — показати, що молодь також може бути залучена до процесів прийняття рішень.

— У чому головна особливість вашої організації?

— Ми не нав’язуємо молоді власні проєкти. Навпаки, наша головна місія — допомагати реалізовувати ініціативи самих молодих людей.

Часто громадські організації працюють за принципом: є готовий проєкт, і під нього шукають учасників. Ми пішли іншим шляхом.

До нас приходить людина і каже: «У мене є ідея». Ми слухаємо, аналізуємо, оцінюємо можливості та допомагаємо знайти ресурси для реалізації. Якщо проєкт справді може принести користь суспільству, ми готові долучатися до його розвитку.

Для мене це дуже важливо. Коли людина працює над власною ідеєю, вона вкладає в неї набагато більше сил і відповідальності.

І в цьому, на мою думку, полягає головна цінність нашої організації.

— Я звернув увагу на ваші соціальні мережі. У вас є форма, і це відрізняє вас від багатьох інших молодіжних організацій. Чому ви обрали саме такий формат?

— У першу чергу форма показує нашу ідентичність і приналежність. Коли ми приходимо на якийсь захід, нас одразу видно. Люди розуміють, хто ми, що ми представляємо. У нас є знаки розрізнення — гілка калини, на якій кількість бруньок показують рівень участі людини в організації: чи це новий учасник, чи спеціаліст, чи керівник напрямку, чи голова організації.

Тобто є певна система розвитку. Людина, яка приходить до нас, бачить цю структуру й розуміє, що вона може розвиватися далі.

Форма для нас — це символ готовності працювати. У моєму житті форма була і Укрзалізниця, і в поліції. І я завжди сприймав її як показник приналежності. Ти дивишся за своєю формою — вона чиста, охайна, випрана. Це показує твоє ставлення до справи, якою ти займаєшся.

— Як ви розробляли цю форму? Хто цим займався? Скільки часу пішло на створення? Що вас надихнуло саме на таку айдентику?

— Насправді це був процес, який формувався поступово. Для нас було важливо, щоб форма не була просто красивим одягом. Вона мала передавати нашу ідею. Ми хотіли створити щось, що одразу показувало б: хто ми, чим займаємося і які в нас цінності.

Тому ми звертали увагу на кожну деталь. Важливими були кольори, символи, знаки розрізнення.

Калина для нас — це не просто елемент дизайну. Це символ України, символ сили, відродження, єдності. Нам хотілося мати щось, що буде пов’язувати молодіжний рух із нашою культурою та ідентичністю.

Коричневий колір став максимально нейтральним рішенням. Він поєднує в собі практичність, зручність і водночас помітність. Коли ми приходимо на захід у цій формі, нас одразу видно. Тому ми і зупинилися саме на цьому кольорі.

— Я бачу, що на формі також багато різних шевронів. Що вони означають?

— У нас кожен шеврон має свою історію. Перший рівень — це відповідність регіону. Наприклад, зараз це Київська філія. Але в кожному регіоні є своя символіка: Дніпро, Харків, Миколаїв та інші. Також є шеврони окремих проєктів. Наприклад, у нас є напрям «Медіа молоді». Це наш окремий медіасуб’єкт, який створює матеріали, пише статті, знімає відео, висвітлює події.

Також ми створили обмежену колекцію шевронів із символікою Чорнобильської атомної станції та аркою, яка накрила саркофаг. Їх виготовили всього 10 штук.

Їхня унікальність у тому, що ці шеврони були не просто сувенірами — вони були пов’язані з людьми, які були безпосередньо на території Чорнобиля, на четвертому енергоблоці, у Прип’яті. Його створили для презентації документального фільму «Наслідок. Спадок», присвячений роковинам Чорнобильській катастрофі.

— А хто займається дизайном? Чи є у вас окрема людина?

— Так, у нас є дизайнер.Це мій найкращий друг, з яким ми ще з Донецька.

Він уже багато років працює в дизайні. Зараз працює в Німеччині, але саме він створив більшість айдентики Молодіжного парламенту.

— У кожного члена організації я бачу є посвідчення. Скільки у вас зараз учасників?

— У Києві приблизно 300 людей. Якщо брати всю організацію — близько 600 учасників. Найбільша філія — Київ. Друга за масштабом — Дніпро. Потім Харків, Черкащина, Одеса, Суми.

— Посвідчення — це теж пов’язано з вашим досвідом у поліції?

— Частково так. У посвідченні є номер, дата, QR-код із посиланням на нашу інформацію. У нас є внутрішня база, але ми не відкриваємо її публічно через персональні дані.

— Який вік учасників організації?

— Наймолодшим учасникам приблизно 11 років. А найстарший учасник — 78 років.Тобто у нас є різні покоління.І це показує, що молодіжний парламент — це не лише про вік, а про бажання бути активним і робити зміни.

— Ви вже розповіли про масштаби організації та кількість учасників. З якою мотивацією найчастіше молодь приходить до вас?

— Дуже багато людей приходять із таким самим бажанням, яке свого часу було і в мене: хочеться щось робити, хочеться бути корисним, але не завжди розумієш, у якому напрямку рухатися.

І саме для цього існує наша організація. Людина приходить із бажанням діяти, а наше завдання — допомогти їй знайти той напрямок, де вона може реалізувати себе.

Хтось знаходить себе у волонтерстві, хтось у соціальних проєктах, хтось створює власні ініціативи. Для мене головне — щоб у людини було бажання щось змінювати. Якщо є бажання — далі вже можна знайти можливості.

 — Які найбільші проєкти вам вдалося реалізувати?

— Один із напрямків, який мені особливо близький, — це профорієнтація молоді.

Мені 22 роки, і за цей час у мене було багато різного професійного досвіду. Я працював у різних сферах і досі не можу сказати, що знаю точно, ким буду через кілька років. Але саме через це я розумію проблему багатьох молодих людей: вони не знають, куди вступати, яку професію обирати, де себе реалізувати.

Тому ми створили напрям, де молодь може побачити професії не через лекції чи суху інформацію, а через реальний досвід.

Ми організовуємо поїздки на підприємства, у державні установи, різні служби. Наприклад, ми відвідували підприємства, які займаються транспортуванням газу Україною, де молодь могла побачити роботу інженерів, спеціалістів, людей різних професій.

Ми їздимо до поліції, пожежників, прикордонників, різних служб. Молодь може побачити, як виглядає робота зсередини, які там є можливості, які навички потрібні.

Нам важливо показати, що професія — це не просто назва в дипломі. Це реальна людина, реальна робота і реальний шлях. І, зрештою, хто, як не ми?

Читайте також: Столична молодь з «Київських кажанів» допомагає містянам після обстрілів: що роблять юні волонтери.

Владислав МОШКІВСЬКИЙ, «Вечірній Київ»