Фестиваль барокової поезії у столиці: Київ відкриває культурну спадщину XVII століття. ФОТО

21 червня в Музеї гетьманства на Подолі відбудеться перший «Фестиваль барокової поезії: від Зиморовича до Сковороди». Назва поєднує ім’я добре відомого Григорія Сковороди з іменем майже забутого львівського поета початку XVII століття Симеона Зиморовича — і це поєднання не випадкове. Команда проєкту «Історія зі смаком» поставила собі завдання: показати, що українська поезія має значно глибше коріння.

«У школі вчать, що батько української літератури — це Котляревський, а ми хочемо показати, що наша література має давнє коріння, насичена багатьма жанрами», — каже Ганна Гороженко, кураторка проєкту та організаторка фестивалю.

За її словами, у XVII–XVIII століттях українці писали не лише героїчну й ліричну поезію, а й еротичну, і геральдичну — і робили це не тільки чоловіки, а й жінки.

«У нас було все, що і в Європі. Українці в ранньомодерний час писали про все — і про кохання і плотські утіхи, і про героїчні вчинки, жалобу і біль», — наголошує Гороженко. Парадокс, який команда фестивалю хоче показати глядачам: усе XVII століття українці воювали, і водночас саме тоді стався справжній культурний сплеск.

Фестиваль став можливим завдяки перемозі в мистецькому конкурсі Українського інституту книги. Вхід для відвідувачів — безкоштовний.

«Наша мета — показати, наскільки високою і вишуканою була українська культура цього періоду, зокрема література. Поезія — це екстракт культури, і вона найкраще виявляє увесь її смак», — пояснює кураторка.

НАУКОВА ЧАСТИНА: РЕКТОРИ, ШЛЯХТИЧІ ТА ЗАБУТІ ПОЕТКИ

Програма фестивалю поєднує академічну й розважальну складові. У науковій частині — лекції та дискусії за участі літературознавців, істориків, філософів і музикознавців: Ростислава Семківа, Ольги Петренко-Цеунової, Тараса Лютого, Назара Федорака, Галини Крук та інших. Лекції транслюватимуть як онлайн, так і офлайн — безпосередньо у Музеї гетьманства.

Серед тем — літературний доробок ректорів Києво-Могилянської академії, зокрема Лазаря Барановича; геральдична поезія, присвячена родинам шляхтичів і козацької старшини; любовна й еротична лірика; посполитська, побутова поезія; а також творчість ренесансних і барокових поеток.

ВИСТАВА ПРО НАРЕЧЕНИХ, РОЗДІЛЕНИХ ТРЬОМА СТОЛІТТЯМИ

Центральна подія розважальної частини — вистава за поемою Симеона Зиморовича «Роксоланки то є руські панни». Сам твір має драматичну історію: Зиморович написав поему у 20 років як весільний подарунок своєму брату Бартоломею, а невдовзі помер від спалаху холери у Львові. Саме брат, отримавши пізніше посаду львівського урядника, надрукував вірші — так твір і дійшов до нас.

«Це був час, коли українці поверталися з перемогою з Московії, чоловіки одружувалися, створювали сім’ї, закохувалися. І так вийшло, що вона стала досить популярною для сучасників, бо це був такий час, коли у всіх була одна хвиля — перемога, кохання», — розповідає пані Гороженко.

У постановці організатори вирішили поєднати два століття. Жіночі ролі XVII століття гратимуть акторки безпосередньо біля Музею гетьманства, а чоловічі — актори Театру ветеранів, які виступають у ролі «віртуальних наречених з майбутнього» і надсилають листи своїм коханим. Цю частину транслюватимуть на екрані.

Режисерка-постановниця Влада Самойлова, яка очолює Студію старовинних танців Joyssance, описує задум так: «Це вистава про людей XVII і XXI століть, які опинилися в досить схожих реаліях. Це вистава про жінок і чоловіків, їхні зв’язки, розірвані війною… і попри все, це поезія про кохання».

ВЕРТЕП, ЛЮТНІ ТА КАНТИ СТАРШІ ЗА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Окрім вистави, на фестивалі покажуть театральні інтермедії з Галаганівського вертепу — у виконанні лялькарки Інесси Кужом, яка створила копії персонажів XVIII століття (оригінали зберігаються у фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України). Звучатимуть старосвітські інструменти — лютні, дуди, ліра — у виконанні Ансамблю давньої музики Костянтина Чечені та його учнів.

Окрему лекцію-презентацію про українські канти готує дослідниця Євгенія Ігнатенко разом з ансамблем «Візантіно-Славіка», який спеціалізується на середньовічній монодії — української та візантійської. За словами пані Ігнатенко, останні кілька місяців колектив досліджує, як візантійська гімни знайшли відгук у народній творчості — і саме звідси з’явилася ідея додати в репертуар канти.

Канти — це шар напівпрофесійної музики барокової доби, так зване «низове бароко»: те, що співали поза церквою, на відміну від офіційного партесного співу. Осередком цієї традиції були студенти й освічені городяни, а серед авторів кантів — імена, які зазвичай асоціюються з зовсім іншими сферами: майбутній Димитрій Ростовський (у миру Дмитро Туптало), Київський митрополит Тимофій Щербацький, книжник Єпифаній Славинський.

Окрема історія — анонімні канти, що ближчі до народної пісні. «Мало хто знає, що пісня „Ой, під вишнею, під черешнею“ із „Наталки Полтавки“ — це кант, який значно старіший за саму п’єсу», — розповідає Євгенія Ігнатенко.

На фестивалі ансамбль виконає два канти, пов’язані саме з вертепною традицією — «Рахіль, не плач Рахіль» та «Ангели снижайтеся». Продюсер проєкту «Візантіно-Славіка» Руслан Кірш пояснює зв’язок між цими формами: вертеп, зокрема Сокиринський-Галаганівський, був своєрідним «прототеатром», із яким студенти Києво-Могилянської академії ходили по маєтках, виконуючи канти.

Дослідники досі не зійшлися на одній думці щодо того, у якому напрямку відбувався обмін — чи канти переходили з богогласників (збірників духовних пісень) у вертеп, чи навпаки. Частина оригінальних рукописів, на які спираються дослідники, нині зберігається на території Росії, тож українські науковці працюють з матеріалами, скопійованими ще українським музикознавцем і дослідником Юрієм Медведиком до того, як доступ до архівів було втрачено.

ЧОМУ КИЇВ — ЦЕ БАРОКО, ЯКЕ НІКУДИ НЕ ЗНИКАЛО

Завершуючи розмову про фестиваль, Євгенія Ігнатенко звертається до питання, чому саме зараз барокова естетика переживає новий спалах інтересу в Києві — з’являються барокові хорові колективи, аматорські ансамблі.

Відповідь, за її словами, лежить буквально на поверхні — у архітектурі самого міста. «Якщо ви хочете побачити українське бароко, то Київ перед вами», — цитує вона свого вчителя, музикознавицю Ніну Герасимову-Персидську. Більшість історичної забудови Києва — це саме барокові споруди: козацьке бароко церков, італійське бароко Андріївської церкви, дзвіниця Софійського собору. Знайти в місті, наприклад, візантійську чи готичну архітектуру значно складніше — хіба що неоготичний собор Святого Миколая є винятком.

«Нам не треба довго шукати дух бароко, тому що він є в Києві. Ми його зустрічаємо на вулицях, ми бачимо це в архітектурі. Тому він нам близький, ми його розуміємо», — пояснює дослідниця.

Є й другий чинник, на її думку — глибший. Українська ідентичність, за спостереженнями дослідників, формувалася саме в епоху бароко — на зламі XVI–XVII століть, коли в Європі взагалі відбувалося становлення новочасних націй. А сьогодні, у час війни, питання ідентичності знову постало гостро — і саме звернення до бароко стає тим ґрунтом, на якому ця ідентичність свого часу зросла.

Організатори сподіваються, що фестиваль стане щорічним. Лекції планують записувати і викладати на ютуб-каналі проєкту «Історія зі смаком».

Детальну програму «Фестивалю барокової поезії: від Зиморовича до Сковороди» читайте тут.

Читайте також:

Від англійського Йорка до київського Музею Гетьманства: волонтерський проєкт «Історія зі смаком» перевертає радянські кліше про козацьку добу

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»