Його війна почалася ще до незалежності: історія Сергія Ясинського — від радянських підвалів до найгарячіших ділянок фронту
У 15 років Сергія Ясинського затримувала радянська міліція за тризуб на рукаві. Згодом він долучився до боротьби за незалежність України, працював поруч із Вячеславом Чорноволом, брав участь у розбудові державних інституцій, а після початку повномасштабної війни став на захист України.
Під час відпустки, між службою та черговим поверненням до війська, Сергій Ясинський знайшов час для розмови з журналісткою «Вечірнього Києва». Ми говорили про шлях боротьби, який розпочався ще наприкінці 1980-х і триває досі, — від спротиву радянській системі та участі в національно-демократичному русі до захисту України під час повномасштабної війни.
ЗАГАРТОВАНИЙ СВОБОДОЮ
Патріотизм для Сергія Ясинського ніколи не був модою, політичним вибором чи реакцією на обставини. Він зростав у родині на Тернопільщині, де любов до України була такою ж природною, як повага до батьків чи щонедільна молитва.
«У нас питання патріотизму ніколи не обговорювалося, — згадує пан Сергій. — Воно само собою розумілося. Були три речі, на яких усе трималося: українська мова, церква і прагнення до самостійності».
Його світогляд формувався не з книжок і не з гучних політичних промов. Він виростав із сімейної історії. Рідний брат матері воював в Українській повстанській армії, пройшов через в’язниці часів Польської Народної Республіки, а згодом емігрував до Канади. У родині про це пам’ятали завжди.
Не менш промовистим був інший факт: серед чотирьох братів ніхто не став членом комуністичної партії.
Одного разу старший брат Сергія, успішний студент Вінницького політехнічного інституту, заговорив про вступ до комуністичної партії. У той час партквиток відкривав двері до кар’єрного зростання, престижної роботи та нових можливостей, згадує співбесідник:
«Батько вислухав його спокійно, без зайвих емоцій, а потім сказав: „Вступай. Це твоє життя. Але після цього додому можеш не приїжджати“. Брат здивувався і перепитав: „Чому?“. На це батько відповів: „Бо ми ходимо до церкви. А ти вже не зможеш. А такого бути не може“. На цьому розмова завершилася. Разом із нею зникло й бажання вступати до партії. Родинні цінності виявилися сильнішими за будь-які кар’єрні перспективи».
Наприкінці 1980-х Радянський Союз уже почав тріщати по швах. Перебудова, Чорнобильська катастрофа, перші прояви громадянського пробудження — усі ці події юнак сприймав гостро і болісно.
Він уважно стежив за тим, як змінюється країна, вбирав кожну новину, кожен подих свободи.
Особливо сильне враження на нього справив Львів. У 1988 році, ще школярем, він приїхав до брата і вперше опинився серед багатотисячних мітингів. Тут уже відкрито говорили про права українців, про національну гідність і майбутню незалежність.
«Мене це пробивало крізь серце», — зізнається Сергій Ясинський.
Саме тоді боротьба за Україну перестала бути для нього родинною традицією і стала особистим вибором.
П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ «ВОРОГ СИСТЕМИ»
Себе він називає не рухівцем, а національним демократом. На той час Народний Рух лише формувався, а його погляди вже були пов’язані з Українською Гельсінською спілкою — середовищем людей, які не боялися відкрито говорити про необхідність незалежної української держави. Спілку очолював Левко Лук’яненко, до її діяльності був причетний Вячеслав Чорновіл. Для радянської влади це були небезпечні люди. Для нього — авторитети.
Події, що остаточно визначили життєвий шлях Сергія Ясинського, відбулися 17 вересня 1989 року в Тернополі.
У Радянському Союзі цей день урочисто відзначали як «Золотий вересень» — річницю приєднання Західної України до УРСР. Для багатьох українців ця дата мала зовсім інше значення — вона символізувала початок радянської окупації та втрату свободи.
«Тоді, до речі, відбувалися дуже серйозні, доленосні події. Я поїхав до Тернополя. На площі біля обкому зібралося чимало людей, до яких вийшли працівники компартії — дискутувати на тему єдності влади й народу».
Серед присутніх був і п’ятнадцятирічний юнак із саморобним тризубом, прикріпленим до чорної стрічки — символу жалоби. На центральній площі міста партійні функціонери переконували людей, що номенклатура живе так само, як і пересічні громадяни, і між владою та народом немає жодної прірви.
«І мені, 15-річному, приділили увагу, що було навіть приємно», — усміхається сьогодні Ясинський.
Втім, атмосфера показової відкритості тривала недовго.
«Коли всі мирно почали розходитися, загін міліції скрутив мене просто на очах у людей і потягнув через площу. Одразу почався стихійний пікет. Тим часом мене вже били в підвалі», — розповідає він.
Саме того дня Сергій Ясинський вперше на власному досвіді відчув, як радянська система реагує на інакодумство. Але водночас він побачив і дещо значно важливіше — готовність людей виходити на захист тих, хто наважувався говорити правду вголос.
«Кілька разів втрачав свідомість. Пам’ятаю шланг, воду… Мене приводили до тями й били далі. Пізніше до мене зайшов чоловік у цивільному — співробітник КДБ і намагався вести майже дружню розмову, говорив про життя, про себе, намагався викликати довіру. Але це була звична тактика спецслужб».
Згодом Ясинського привели до начальника Тернопільського міського відділу міліції.
«Він почав переконувати мене, що вони такі самі люди, як і ми. Запитував, навіщо я все це роблю», — згадує співбесідник.
На слова полковника про те, що між владою і народом немає різниці, хлопець відповів коротко: «Ні, ви не такі самі люди».
Під час розмови юний активіст почав розпитувати про зброю та роботу силових структур. Усе сказане ретельно заносили до протоколу. Для радянської системи цього було достатньо, щоб побачити у неповнолітньому школяреві «небезпечного елемента».
Та найбільше його вразило інше. Начальник міліції несподівано відчинив вікно свого кабінету й наказав підійти ближче. Коли Сергій визирнув назовні, перед ним відкрилася несподівана картина — площа під будівлею була заповнена людьми. Тернополяни зібралися на стихійний мітинг і вимагали звільнення затриманого хлопця.
«Оце мене справді вразило. Тоді я зрозумів, що люди тримають руку на пульсі і мені точно нічого смертельного не загрожує», — каже Ясинський.
Після, його ще возили містом до пізньої ночі, не знаючи, що з ним робити: відпустити боялися, тримати далі теж не могли.
Додому він повернувся зі спиною, вкритою чорними від синців плямами.
Батьки дізналися про його затримання з радіо «Свобода».
Прокуратура обіцяла провести перевірку і покарати винних. Надходили офіційні відповіді, листи, пояснення. Проте хлопець запам’ятав інше: вся ця документація в Тернополі була складена російською мовою. Навіть там української майже не залишалося.
НАЙМОЛОДШИЙ КЕРІВНИК ОСЕРЕДКУ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ
Після цих подій його вже добре знали серед національно-демократичного середовища області.
Невдовзі до Збаража спеціально приїхав представник Української Гельсінської спілки Петро Маленький. Зустріч відбулася майже конспіративно.
«Усе, вступаєш до Української Гельсінської спілки. Із сьогоднішнього дня очолюєш районну організацію», — сказав він. Для мене це були доленосні слова», — не приховує Ясинський.
Так, без довгих розмов, він став наймолодшим керівником районного осередку однієї з найвпливовіших антикомуністичних організацій того часу.
Відтоді почалися постійні поїздки до Тернополя, підпільні зібрання, знайомства з колишніми політв’язнями та майбутніми народними депутатами.
Події вересня 1989 року стали для Сергія точкою неповернення. Відтоді він уже не був стороннім спостерігачем, а став активним учасником національно-демократичного руху.
ВІД РЕВОЛЮЦІЇ НА ГРАНІТІ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Коли восени 1990 року в Києві розпочалася Революція на граніті, Ясинський разом з однодумцями організував у Збаражі акцію підтримки студентів, які виступили за демократичні зміни та незалежність України.
«Ми не голодували, це була акція підтримки. Але для невеликого районного центру така подія стала безпрецедентною», — згадує Ясинський.
Попри погрози та застереження, жодних санкцій до учасників протесту не застосували. Навпаки, громадська активність молодого патріота зробила його добре відомим у національно-демократичному середовищі Тернопільщини.
Після школи Сергій мріяв стати юристом, однак вступити на юридичний факультет Львівського університету не вдалося. Це не змінило його життєвих пріоритетів — він продовжив громадську діяльність і вже у 1991 році долучився до організації Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта проголошення незалежності України.
У складі громадського штабу Ясинський координував роботу агітаційних груп, які по всій Україні проводили зустрічі, концерти та роз’яснювальну кампанію на підтримку незалежності. Саме тоді він отримав свій перший досвід масштабної організаційної роботи державного рівня.
У КОМАНДІ ЧОРНОВОЛА
Згодом Сергій вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де здобув освіту політолога. Під час навчання співпрацював із Народним Рухом України та готував аналітичні матеріали для парламентської фракції.
Його професійні здібності не залишилися непоміченими. Після завершення навчання Вячеслав Чорновіл запросив молодого фахівця на посаду помічника-консультанта народного депутата України.
«Вячеслав Максимович, до речі, був дуже обережною людиною, довго мене перевіряв. А потім довіряв настільки, що підписував документи, підготовані мною, не перечитуючи. Я цим і досі пишаюся. А далі був перший розкол в Народному Русі України, коли визначалися: бути Руху громадською чи політичною організацією. У 1999-му Чорновола вбили і правоцентристський табір остаточно втратив єдність. Сьогодні ж усі політичні процеси в українському суспільстві надзвичайно дискредитовані. Люди, які нині видають себе за патріотів України, насправді ними не являються. Я недарма відійшов від великої політики — мене завжди більше цікавила практична робота та реальні результати. Саме тому тривалий час працював в органах виконавчої влади», — підсумовує чоловік.
Після роботи у Верховній Раді він продовжив державну службу, працював у Державному управлінні справами, а згодом обіймав посаду заступника голови Полтавської обласної державної адміністрації, де відповідав за паливно-енергетичний комплекс, природні ресурси, житлово-комунальне господарство та розвиток інфраструктури регіону.
Після завершення роботи в органах державної влади Сергій Ясинський продовжив професійну діяльність у сфері енергетики, якій присвятив значну частину свого життя.
«Моє життя — це енергетика», — говорить він.
Повернувшись до Києва, Ясинський працював радником міністрів енергетики, займався питаннями альтернативних джерел енергії та розвитку відновлюваної енергетики. Згодом — заступник директора Київської ГЕС, ГАЕС ПАТ Укргідроенерго. Брав участь у реалізації низки державних проєктів.
Останнім масштабним проєктом на державній службі стала допомога у створенні та запуску у 2017 році державної установи «Український інститут книги». На прохання Міністерства культури Сергій Ясинський долучився до формування структури установи, підготовки бюджету та запуску її роботи.
«Ми провели відкритий конкурс, сформували команду, бюджет і програму діяльності. Це був важливий проєкт для розвитку української культури», — згадує він.
Після завершення державної служби зосередився на власних проєктах, поєднуючи професійну діяльність із громадською позицією.
ДЕРЖАВУ РЯТУВАЛИ ЛЮДИ
Для Сергія Ясинського війна почалася не 24 лютого 2022 року, а ще навесні 2014-го. Тоді він намагався вступити до батальйону «Айдар» і вирушити на фронт, однак не пройшов медичну комісію.
Втім, від військової справи не відійшов. Упродовж наступних років займався підготовкою резервістів, брав участь у навчаннях та був переконаний: рано чи пізно росія спробує розширити війну проти України.
«У 2014 році я рвався в „Айдар“. Навіть мав виклик за підписом тодішнього командира Сергія Мельничука. Але через стан здоров’я не пройшов медкомісію. До війська не потрапив, хоча весь цей час продовжував підготовку», — розповідає він.За два тижні до повномасштабного вторгнення Сергій вирішив поновити співпрацю з військкоматом. Уже тоді його вразив стан системи.
«Воєнком показує мені дах, що тече, затоплений підвал і каже: „У мене навіть немає де зберігати зброю раптом що…“. І це Печерськ — урядовий квартал столиці. Тоді я подумав: якщо тут така ситуація, то що ж відбувається в інших районах?»
23 лютого він по справах був у Верховній Раді. Двоє народних депутатів, які мали доступ до важливої інформації, запевнили його: наступ почнеться вже вночі.
«Я заїхав у військкомат і сказав воєнкому: сьогодні буде війна. Іншим говорити про це було незручно — тоді над такими прогнозами ще насміхалися».
Увечері цього ж дня Ясинський ще обговорював із товаришем тривожні новини та можливий розвиток подій. Розійшлися близько півночі. Перед сном він поставив будильник на 6:30, щоб відвезти сина до школи.
Та звичний ранок так і не настав.
«Прокинувся від дзвінка. Син кричав у слухавку: „Тату, війна!“. Тоді почув гул літаків, увімкнув телевізор і зрозумів — почалося», — згадує він.
КОЛИ ОБОРОНУ ДОВОДИЛОСЯ ОРГАНІЗОВУВАТИ З ХОДУ
Вже за годину Сергій Ясинський уже був у військкоматі. І саме там побачив один із наслідків багаторічної недооцінки повномасштабної воєнної загрози.
«Воєнком сказав: „У нас немає стрілецької зброї. Її треба терміново забрати зі складів на Чернігівщині, але немає чим“».
За лічені години чоловік разом із друзями знайшов великовантажний транспорт і водіїв, які погодилися вирушити до складів.
«Буквально через кілька годин доступу до цих складів уже не було — ворог їх оточив. Більшість зброї, яка потрапила до Києва 24 лютого, вдалося завезти саме в той проміжок часу».
Не меншою проблемою виявився транспорт для резервістів. До військкоматів масово прибували чоловіки з бойовим досвідом, але доставити їх до бойових бригад було нічим.
«Вирішити проблему допоміг мій давній товариш Андрій Странніков, якого я зустрів випадково у коридорі військкомату. Після кількох телефонних дзвінків до справи долучився „Київпастранс“, і автобуси почали перевозити мобілізованих до місць служби. У перші дні війни багато рішень приймалися буквально по телефону. Люди просто робили те, що було необхідно», — констатує співбесідник.
Перші місяці повномасштабного вторгнення Сергій Ясинський провів у системі комплектування та забезпечення військ. Пригадує, як щодня через військкомат проходили сотні людей.
«До травня ми фактично забезпечували до 250 військовослужбовців щодня: харчування, спальники, медикаменти, одяг, генератори, спорядження».
Згодом він служив у структурі командування Сухопутних військ, яка відповідала за оборону Києва.
Саме там остаточно переконався: головною несподіванкою для росіян стали не Збройні сили України, а українське суспільство.
«Вони очікували зустріти армію. Натомість зіткнулися з усією країною. Інформацію про ворога передавали мисливці, рибалки, місцеві жителі. Кожен робив свою справу. Фактично росія отримала не одну армію, а мільйони людей, які стали на захист держави».
ДОРОГА НА ФРОНТ
У лютому 2023 року розпочалося формування 32-ї окремої механізованої бригади, до якої увійшли військовослужбовці з Київської, Чернігівської, Сумської, Полтавської та частини Черкаської областей.
Після навчання на американській базі Рамштайн у Німеччині бригада вирушила на фронт.
«Уже 13 червня ми були під Куп’янськом. П’ять місяців тримали оборону на одному з найгарячіших напрямків», — говорить Сергій Ясинський.
Перші місяці служби припали на період запеклих боїв, коли головною силою на фронті залишалася артилерія.
«Тоді війна була зовсім іншою. Сьогодні всі говорять про безпілотники, а влітку та восени 2023 року ситуацію на полі бою багато в чому визначала артилерія», — згадує офіцер.
В умовах постійних артилерійських обстрілів та гострої нестачі боєприпасів військовослужбовці стримували російський наступ на Харківщині, не дозволяючи ворогу прорвати українську оборону вздовж річки Оскіл. Позиційні бої тривали місяцями, а кожен кілометр землі давався надзвичайно дорогою ціною.
За словами Ясинського, одним із найболючіших питань була нестача боєприпасів і засобів повітряної розвідки. У щоденних бойових донесеннях командування бригади постійно наголошувало на потребі в артилерійських снарядах та безпілотниках.
«Ми щодня писали про одне й те саме: потрібні снаряди, потрібні засоби розвідки. Без них значно складніше виконувати бойові завдання і зберігати життя людей», — каже офіцер.
Попри складну ситуацію, військовослужбовці стримували ворога, який мав значну перевагу в живій силі та техніці.
Саме там Ясинський вкотре переконався: успіх на фронті залежить не лише від мужності військових, а й від ефективності забезпечення, зв’язку та технологій, які рятують життя бійців щодня.
За його словами, однією з проблем того періоду була невідповідність окремих статутних вимог реаліям сучасної війни.
«Війна дуже швидко змінювалася. Люди, які безпосередньо перебували на позиціях, бачили одне, а документи часто вимагали діяти за зовсім іншими принципами», — пояснює військовослужбовець.
На його переконання, у деяких випадках командири на місцях пропонували більш гнучкі рішення для збереження особового складу, однак були змушені діяти відповідно до затверджених нормативів і наказів.
«Ті, хто перебував безпосередньо в зоні бойових дій, часто краще розуміли ситуацію. Але армія живе за наказами і статутами. На жаль…», — каже Ясинський.
ТОРЕЦЬК: ВАЖКІ РІШЕННЯ І ВЕЛИКІ ВТРАТИ
Після Куп’янського напрямку 32-гу окрему механізовану бригаду перекинули на Сумщину, де вона певний час виконувала завдання у другому ешелоні оборони державного кордону. Згодом військовослужбовці опинилися на Торецькому напрямку — одному з найгарячіших відтинків фронту, де тривали важкі міські бої.
Саме там бригада зазнала значних втрат. За словами Сергія Ясинського, сучасна війна вимагала швидких рішень і постійної адаптації до нових викликів, тоді як окремі підходи, закладені у військових нормативних документах, не завжди встигали за реаліями поля бою.
Після Торецька 32-га окрема механізована бригада продовжила виконувати бойові завдання на Покровському напрямку. Саме там захисник особливо гостро усвідомив справжню ціну війни.
«Ми часто говоримо про території, населені пункти чи лінію фронту. Але найбільша втрата — це люди. Їх неможливо повернути чи відновити», — констатує Ясинський.
Перед його очима війна змінювала цілі міста. Куп’янськ, де ще вчора працювали магазини, ринки та кав’ярні, поступово перетворювався на руїни. Та сама доля спіткала й багато населених пунктів Донеччини.
«Найболючіше — бачити, як зникає життя. Місця, де ще недавно ходили люди, працювали підприємства, росли діти, перетворюються на порожні вулиці та зруйновані будинки», — говорить військовий.
Попри всі випробування, він переконаний: сила України — насамперед у людях. Саме завдяки їм країна продовжує тримати удар уже п’ятий рік повномасштабної війни.
ФРОНТ, ЯКОГО НЕ ВИДНО
З Покровського напрямку наприкінці 2024 року Сергія Ясинського відкликали у зв’язку з новим призначенням.
Нині він проходить службу офіцером органу управління 37-го командного пункту протиповітряної оборони 12-го армійського корпусу.
Після місяців на передовій його служба набула іншого виміру. Сьогодні він бере участь у забезпеченні протиповітряної оборони столиці та координації захисту важливих об’єктів критичної інфраструктури.
«Люди часто бачать лише результат — збитий дрон чи ракету. Насправді за цим стоїть величезна система взаємодії, координації та управління. Це щоденна робота сотень людей», — говорить офіцер.
Він переконаний, що українська протиповітряна оборона постійно змінюється разом із характером війни. Росія безперервно вдосконалює засоби повітряного нападу, змінює маршрути, висоти польоту та тактику застосування безпілотників і ракет. Відповідно змушена адаптуватися й українська сторона.
«Це постійне технологічне змагання. Противник шукає нові способи прориву, ми шукаємо нові способи захисту. Зупинятися не можна ні на день», — зазначає Ясинський.
Особливу роль, за його словами, сьогодні відіграють сучасні технології, засоби радіоелектронної боротьби та нові системи перехоплення повітряних цілей. Водночас незмінним залишається головне — професіоналізм військових, які цілодобово несуть бойове чергування.
«Після фронту відповідальність нікуди не зникає. Просто змінюється ділянка роботи», — підсумовує офіцер.
…Понад три десятиліття тому п’ятнадцятирічний хлопець із тризубом на рукаві вперше кинув виклик радянській системі. Сьогодні Сергій Ясинський продовжує ту саму боротьбу — вже у військовій формі та під час найбільшої війни в новітній історії України.
Змінилися епохи, посади й фронти. Незмінним залишилося лише одне — його вибір бути на боці України.
*** У матеріалі використані фото із особистого архіву Сергія Ясинського.
Дякуємо книгарні «Сяйво» за чудову локацію та гостинність.
Також читайте:
- «Світові час прокидатися»: офіцер управління «Хорт» про ресурси, війну і Європу.
Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»