«Історія ОУН знову стає дуже сучасною»: Богдан Червак про Коновальця, Мельника, Бандеру і війну за державу

Україна довго не мала спільного простору для пам’яті про людей, які творили її державність. Багато з них були вбиті, поховані на чужині, витіснені з пам’яті або залишені в полі старих суперечок. Але нині, під час великої війни, розмова про Пантеон видатних українців нарешті вийшла на державний рівень.

Дуже символічно, що саме в цей час Україна повернула додому полковника Андрія Мельника — одну з ключових постатей визвольного руху ХХ століття, голову ОУН, військового і державника, який десятиліттями був похований у Люксембурзі. Разом із ним повернулася його дружина Софія.

Це було не просто перепоховання. У цій події було багато офіційного: документи, дозволи, протоколи, церемонії, участь державних інституцій. Але було й інше — те, що важче описати сухою мовою новин. Військові, які пішки приходили до Мельника як до свого попередника. Молоді люди, які біля його могили складали присягу. Відчуття, що Україна повертає не лише прах людини, а частину самої себе.

Саме з цієї точки почалася наша розмова з Богданом Черваком — головою ОУН, автором книжок про Андрія Мельника та Олену Телігу, громадським і політичним діячем, журналістом. Він був серед тих, хто особисто працював над поверненням полковника в Україну, і багато років до цього відстоював історичну пам’ять не як архівну тему, а як частину сучасної політики.

Але ця розмова значно ширша за одну постать чи одну церемонію. Вона про Коновальця як символ єдності, Мельника в тіні Бандери, радянські міфи довкола ОУН, старі розколи, майбутній Пантеон і сучасну війну за державу.

Бо коли Україна бореться за саме право існувати, історія визвольного руху перестає бути лише минулим. Вона знову стає дуже сучасною — як опора, як застереження і як нагадування про те, що незалежність не почалася вчора, і за неї вже заплатили велику ціну.

«НІКОЛИ НЕ ВВАЖАВ СЕБЕ ГАЛИЧАНИНОМ ЧИ КИЯНИНОМ. ПЕРЕДУСІМ — Я УКРАЇНЕЦЬ»

— Пане Богдане, ви належите до покоління, яке формувалося ще в радянській Україні, де Мазепу називали зрадником, а про ОУН або мовчали, або говорили мовою пропаганди. Коли для вас почалося відкриття забороненої історії?

— Моя національна свідомість почала радикально змінюватися наприкінці 1980-х років. Незалежної України ще не було, але на Галичині вже відбувалися процеси національного відродження. Поверталася історична пам’ять, поверталася українська символіка. Я добре пам’ятаю, як із обкомів і райкомів виносили комуністичну символіку, як прибирали пам’ятники Леніну. Усе це мало на мене великий вплив.

Безпосередньо з ідеями ОУН та українського націоналізму познайомився через літературу, яку почали привозити представники української діаспори. Частину цих видань друкували в Литві та інших країнах Балтії. Для мене це відкрило цілий пласт історії, про який раніше практично не говорили.

Але ґрунт я мав уже був підготовлений. Виріс у родині, де до українського визвольного руху ставилися з повагою. Мій батько завжди говорив, що Мазепа — не зрадник, а герой. Розповідав про Євгена Коновальця, про Симона Петлюру. Тому ті сторінки історії, які радянська влада ганьбила або замовчувала, для мене ніколи не були чужими.

А вже на початку 90-х до Львова приїхав останній президент УНР в екзилі та голова ОУН Микола Плав’юк. Після одного із заходів він заїхав до Трускавця, де ми й познайомилися особисто.

Ми довго говорили про ОУН, український націоналізм, майбутнє України. І під час тієї розмови Микола Васильович запропонував мені вступити до Організації українських націоналістів.

— І ви погодилися одразу, без вагань?

— Так. Для мене це не було входженням у щось чуже чи незнайоме. Я вже розумів, за що боролися ці люди і чому їхня справа не завершилася з проголошенням незалежності. Це було не лише питання історії, а й питання відповідальності за те, якою буде Україна далі. Тому рішення я прийняв одразу. Так усе й почалося.

— Ви родом із Дрогобиччини — краю, з якого походив і полковник Андрій Мельник. Але ваша біографія давно пов’язана з Києвом, журналістикою, громадською діяльністю та політикою пам’яті. Як для вас поєднуються ці два виміри — локальне коріння і загальноукраїнська справа?

— Річ у тім, що я ніколи не вважав себе галичанином чи киянином. Передусім я українець. Скажу навіть більше. Маючи можливість багато подорожувати східною і південною Україною, я зустрічав там людей, у яких національна свідомість і розуміння української проблематики були значно глибшими, ніж у деяких дуже патріотичних галичан. І це теж правда про Україну.

Звичайно, рідна Дрогобиччина для мене важлива. Важлива і Воля Якубова — село, де народився полковник Андрій Мельник. Це місця, які я добре знаю і з якими пов’язана частина мого життя. Але я ніколи не сприймав ні Мельника, ні Коновальця як діячів регіонального масштабу. Для мене вони завжди були постатями загальноукраїнськими.

Саме тому я свого часу виступав проти спроб перепоховати Євгена Коновальця десь на Прикарпатті. Пам’ятаю, один народний депутат навіть говорив: якщо Київ чи Львів не хочуть цього робити, то він перепоховає Коновальця у своєму окрузі. Я тоді сказав: це неприпустимо. Не тому, що йдеться про Івано-Франківщину. А тому, що ми не маємо права робити з Коновальця містечкового героя. Коновалець належить усій Україні.

— Ви багато років говорите про історичну пам’ять не як про архівну тему, а як про частину сучасної політики. Коли для вас стало очевидно, що Україна недооцінює цю сферу?

— Історична пам’ять — це не лише про минуле. Це частина сучасної політики. І в Україні її дуже довго недооцінювали. Особливо гостро я це відчув під час дискусій довкола Волинської трагедії. Тоді стало очевидно: польська сторона має підготовлених істориків, дослідників, спікерів, а український голос часто звучить слабше. Саме тоді я зрозумів, що національна пам’ять має бути частиною і внутрішньої, і зовнішньої політики держави.

Другий важливий момент — вшанування героїв ОУН. Ціле покоління людей віддало життя за незалежність і соборність України, але ми досі знаємо про них надто мало. Для мене це має і особистий вимір.

Після загибелі Євгена Коновальця у Роттердамі українці дали обіцянку: коли Україна стане незалежною, його прах повернуть до Києва. Для мене це не просто історичний факт, а моральний обов’язок.

Про вагу цих понять багато років говорив і Микола Плав’юк. Він одним із перших у незалежній Україні порушив питання перепоховання Коновальця і створення Пантеону українських героїв. Але довго не було політичної волі.

Лише після початку великої війни прийшло розуміння, наскільки це важливо. Я й досі зворушений тим, що бачу біля могили полковника Андрія Мельника: туди приходять молоді військові, складають присягу, обіцяють завершити справу покоління українських державників. Для них повернення Мельника — не просто історична подія. Це джерело моральної сили.

«ВЕЛИКА ВІЙНА ЗМУСИЛА ПО-НОВОМУ ПОДИВИТИСЯ НА ОУН»

— Пане Богдане, ОУН створювалася для боротьби за державу, якої тоді не існувало. Сьогодні українська держава існує, але знову воює з тим самим імперським ворогом. У чому, на вашу думку, полягає місія ОУН у XXI столітті?

— Щоб зрозуміти сучасну місію ОУН, треба згадати, для чого вона була створена. У 1929 році установчий Конгрес українських націоналістів у Відні визначив дві засадничі ідеї. Перша — Україна має здобути й захистити незалежність силою. ОУН відверто говорила: самої дипломатії чи міжнародної політики недостатньо, якщо українці не готові боротися за власну державу. Друга ідея — незалежна Україна має бути національною за формою, духом і змістом.

Сьогодні ці позиції не втратили актуальності. Ми побачили, що дипломатія діє лише тоді, коли спирається на сильну армію. А держава може вистояти лише тоді, коли українська мова, історія, культура й національна пам’ять не вважаються другорядними.

Після 1991 року ці питання часто відсували на другий план, надаючи перевагу економічним чи політичним реформам. Я не кажу, що вони неважливі. Але велика війна показала, що люди беруть зброю до рук не заради фінансової системи чи ринкової економіки. Вони захищають свою державу, мову, право жити у власній країні й шанувати власних Героїв.

Тому сучасна місія ОУН, на мою думку, — не в тому, щоб жити минулим, а в тому, щоб довести до кінця ідею, з якою організація народжувалася: захистити незалежність і наповнити її українським змістом. Сьогодні для цього є значно більше можливостей, ніж у 1929 році: ми маємо армію, інституції й суспільство, яке вже знає ціну свободи.

— Як думаєте, чи змінила війна після 2022 року ставлення українців до ОУН та УПА? Чи стали ці теми ближчими для людей, які раніше могли не цікавитися визвольним рухом?

— Безумовно. Війна змусила українців більше задумуватися над власною історією, шукати в ній відповіді на сучасні виклики й повертати собі своїх героїв. Тому цілком закономірно зріс інтерес до Української Народної Республіки, перших визвольних змагань, ОУН і УПА.

Мене особливо тішить, що змінилася не лише кількість розмов, а й їхня якість. З’явилося багато документальних проєктів, історичних дискусій, якісного контенту. Про ОУН та УПА дедалі рідше говорять лише радянськими штампами або в чорно-білих категоріях. Сьогодні аналізують конкретних людей, їхні рішення, суперечності й складні сторінки історії.

Нація, яка бореться за своє існування, неминуче шукає моральну опору у власному минулому. Пригадався мені один промовистий епізод. Під час перепоховання полковника Андрія Мельника на Національному військовому меморіальному кладовищі я зустрів свого побратима і друга — офіцера Збройних сил України, командира роти УВО ім. Євгена Коновальця — Євгена.

Усі приїжджали на церемонію транспортом, а він прийшов пішки. Я запитав: «Євгене, чому ти не під’їхав, як усі?» Він відповів: «Богдане Остаповичу, ця подія для мене настільки важлива, що я вирішив прийти до полковника пішки. Як офіцер до офіцера. Щоб віддати йому шану».

Тоді я ще раз зрозумів, що постать Андрія Мельника означає для сучасних українських військових. Це вже не лише історія. Це відчуття тяглості боротьби. Це опора.

— Ви згадали, що сучасні військові по-іншому сприймають постать Андрія Мельника. А чи бачите ви ширше: чи справді для нинішнього війська постаті ОУН, УНР, визвольного руху перестають бути лише підручниковою історією?

— Так. Я бачу це дуже чітко. Сьогодні для багатьох військових ці постаті — вже не просто імена з минулого. Це люди, які воювали з тим самим ворогом, під тим самим тризубом і за ту саму ідею української держави.

У військових вишколах, у розмовах із рекрутами, солдатами, сержантами, офіцерами ми говоримо про Коновальця, Петлюру, Мельника, Шухевича, Ольжича, Телігу. Це частина культурного й історичного мінімуму, який має знати український воїн.

Бо військо тримається не лише на зброї. Воно тримається і на пам’яті, на відчутті тяглості. Коли воїн розуміє, що перед ним були люди, які боролися за ту саму Україну, це дає силу.

І саме тому повернення таких постатей, як Андрій Мельник чи Євген Коновалець, має значення не лише для істориків. Це важливо для сучасної армії, для її самоусвідомлення.

Ще один цікавий момент — про Мельника як «соборника», людину, яка між Львовом і Києвом обрала Київ як центр української справи. Але у вас це вже частково є в першому блоці про «не галичанин чи киянин, передусім українець». Тому я б не додавала окремо, щоб не дублювати.

Не раджу додавати зараз великий блок про арешт Мельника, Шептицького, тюрму чи роботу в митрополичих лісах. Це цікаво, але поведе інтерв’ю в біографічний екскурс і зіб’є головний нерв: повернення Мельника, ОУН сьогодні, розкол, Коновалець, Пантеон.

«МИ ТІЛЬКИ ЗАРАЗ ВЧИМОСЯ КУЛЬТУРІ ПОВЕРНЕННЯ СВОЇХ ГЕРОЇВ»

— Ви були одним із тих, хто безпосередньо працював над перепохованням полковника Мельника та його дружини. У таких процесах є офіційна частина — документи, дозволи, протоколи. А є моменти, які залишаються у пам’яті зовсім інакше. Який епізод для вас став найсильнішим особисто?

— Насамперед треба сказати принципову річ: перепоховання Андрія Мельника могло відбутися лише за участі української держави. Жодна окрема організація чи людина не змогла б зробити це так, як зробила держава. І це ще раз показує, наскільки важливо мати власну Українку, яка здатна належно подбати про своїх героїв.

Було багато нарад і дискусій. Пригадую одну з них в Офісі Президента. Там були люди, які добре знали, хто такі Коновалець і Мельник, але були й чиновники, які, можливо, вперше по-справжньому відкривали для себе ці імена.

Я ніколи не забуду, як ухвалювали рішення про перепоховання. Кирило Буданов не запитав: «Хто за те, щоб перепоховати Андрія Мельника?» Він поставив питання інакше: «А є хтось проти?» Заперечень не було.

А найзворушливіший момент для мене стався, мабуть, у Люксембурзі. Коли я переглядав документи про його поховання, звернув увагу, що церемонію прощання описали дуже детально. Настільки, що її можна було відтворити. Я запропонував це Ірині Верещук, і вона погодилася, що було б правильно зберегти символіку й атмосферу того часу.

Під час церемонії звучали ті самі пісні. Була така сама кількість дівчат у вишиванках. На домовину поклали бойовий прапор ОУН — так само, як під час поховання Андрія Мельника. Але була одна головна відмінність. Тоді після прощання його везли ховати в чужу люксембурзьку землю. А тепер — в рідну, українську.

Пригадую, як виступав представник мерії Люксембурга. Там не було перекладача, і відверто, з усієї промови, я не зрозумів жодного слова. Але я бачив ті емоції на його обличчя, сльози в очах. Це було дуже промовисто і зворушливо.

Коли домовини Андрія Мельника і його дружини Софії поклали в машину й усе було готове до дороги, я дуже чітко відчув: цього разу вони їдуть не в чужу землю. Вони їдуть додому. Це запам’яталося мені на все життя.

— Під час прощання з полковником у Патріаршому соборі помітила таку композицію емоцій: з одного боку, це похорон, траурна церемонія. А з іншого — у людей було відчуття полегшення, навіть радості, що це нарешті сталося. Ви теж це відчували?

— Так, і це дуже точне відчуття. Розкажу вам, як під час підготовки церемонії постало питання: яка мелодія має звучати, коли домовина перетинатиме український кордон. Прикордонники тоді дуже правильно сказали: це не має бути лише трагічна подія. Це подія повернення. Голова ОУН повертається в Україну. Тому має звучати марш Збройних сил — «Зродились ми великої години». Тобто з одного боку — прощання, траур і пам’ять. А з іншого — радість, бо ми повертаємо Героя на його землю, у його державу.

Дуже символічною була і зустріч домовин на словацько-українському кордоні. Їх зустрічали бійці Карпатської Січі й віддавали честь. У 1939 році саме Андрій Мельник посилав членів ОУН творити Карпатську Січ для боротьби з окупантами. А тепер уже карпатські січовики у лавах Збройних сил України віддавали честь полковникові Мельнику. У цьому відчувалася тяглість боротьби.

Але в нас ще немає затвердженої і усталеної традиції такого рівня перепоховань. Ми тільки зараз набуваємо такого досвіду. На нарадах, коли обговорювали церемонію, з’ясувалося, що вона ніде по-справжньому не описана. Я тоді сказав: як ми зараз зробимо, так воно далі й буде.

Фактично на наших очах формується культура повернення українських героїв. Раніше ми її не мали, бо довго не мали власної держави. А коли вже мали державу, не було політичної волі це робити. Тепер є і держава, і воля.

— На прощання у Патріаршому соборі ви сказали мені, що й самі не думали, що станете свідком такої події…

— Так. Я досі не можу до кінця оговтатися від того, що відбулося. Роками домагаєшся цього, говориш, переконуєш, доводиш. А потім усе стається дуже швидко. Від першої наради, де це питання було предметно порушене, до самого перепоховання минуло зовсім небагато часу. А всі церемонії відбулися фактично впродовж одного тижня.

Коли багато років чекаєш на таку подію, а вона стається так швидко, це сприймається майже як щось нереальне.

Я дуже сподіваюся, що наступні перепоховання, зокрема, повернення Євгена Коновальця, а згодом і створення Пантеону Героїв, уже матимуть певну усталеність.

«МЕЛЬНИК І БАНДЕРА ПРОГРАЛИ РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ»

— Ви багато років досліджуєте Андрія Мельника. Але в суспільній свідомості він часто залишається «другим після Бандери». Як так сталося, що одна з ключових постатей українського ХХ століття так довго перебувала в тіні?

— Це правда. Хоча саме перепоховання показало, що інтерес до Андрія Мельника є. Про нього почали більше писати, говорити, шукати інформацію.

Мені телефонував знайомий із Запоріжжя, який давно й ґрунтовно досліджує Мельника. Так от, він звернув увагу, що лише за два дні — під час ексгумації в Люксембурзі й дороги домовин в Україну — сторінку Андрія Мельника у вікіпедії переглянуло стільки людей, скільки зазвичай переглядає за два роки.

Але для значної частини українців він досі залишається малознаною постаттю. Про нього говорять історики, він є у підручниках, але такого твердого суспільного усвідомлення його масштабу поки немає.

Я пригадую свою останню розмову з Юрієм Шухевичем, коли він уже був на лікуванні за кордоном. Він тоді сказав: «Пане Богдане, ми багато зробили за ці 30 років для збереження історії ОУН і вшанування наших постатей. Але багато й не зробили».

Особливо він говорив про Євгена Коновальця: ми повернули в суспільну пам’ять імена Бандери, Шухевича, Ольжича, Теліги. Але як сталося, що Коновалець досі в тіні? Адже без Коновальця не було б ні Бандери, ні Шухевича, ні Ольжича, ні Теліги.

Те саме я можу сказати і про Андрія Мельника. Частину відповідальності я беру й на себе: нам не вдалося раніше належно повернути цю постать у суспільну свідомість. Але треба загадати і про силу радянської, а тепер московської пропаганди. Андрія Мельника десятиліттями намагалися представити як людину, яка нібито співпрацювала з нацистами, а ОУН — як організацію, що перебувала в них на службі. Ці тези повторювали не лише противники українського руху, а іноді й люди, які вважали себе патріотами. Коли ж я просив назвати конкретні історичні факти, які це підтверджують, часто чув у відповідь лише: «Про це ж пишуть, про це ж говорять».

Подібний шлях ми вже проходили з Оленою Телігою. Сьогодні в Бабиному Яру стоїть її пам’ятник, кияни приносять туди квіти. Але коли ОУН у 1992 році встановила там пам’ятний хрест і сказала, що тут має бути пам’ятник Олені Телізі, ми багато чого наслухалися… Її називали прислужницею гестапо, говорили про нібито антисемітські статті в «Українському слові». Я просив знайти хоча б одну таку статтю Олени Теліги — і ніхто не міг цього зробити.

Телігу знищили не тому, що вона була поетесою. Її знищили тому, що вона була національно свідомою українкою, належала до ОУН і боролася за самостійну Україну.

Так само, напевно, нам треба пройти свій шлях і з Андрієм Мельником. Саме тому я написав про нього книжку. Вона базується на документах з архіву ОУН, частину з яких раніше або недооцінювали, або неправильно тлумачили.

Для мене було важливо показати Мельника не через міфи й пропагандистські штампи, а через документи. Не оминаючи складних, драматичних і дискусійних сторінок його біографії.

— Як ви гадаєте, розкол між Андрієм Мельником і Степаном Бандерою був історично неминучим? Чи існувала реальна можливість його уникнути?

— Це питання дуже боліло самому Андрію Мельнику. Він багато про нього думав і важко переживав те, що сталося у 1940 році.

Після Другої світової війни його взаємини зі Степаном Бандерою стали значно кращими, ніж були під час війни. Мені здається, Мельник хотів би, щоб остаточну відповідь на питання про причини й наслідки розколу знайшло вже наше покоління.

А мій особистий висновок досить простий: будь-який розкол, який ділить українців на ворогуючі табори, не посилює українську справу, а послаблює її. Це, на мою думку, один із головних уроків історії ОУН. Особливо сьогодні, під час великої війни, коли національна єдність стоїть в одному ряду зі зброєю, армією та міжнародною підтримкою. Якщо Москві вдасться пересварити нас між собою, Україна може зазнати поразки навіть без поразки на фронті.

Андрій Мельник багато років намагався загоїти рану розколу. Він не підтримував радикальних закликів своїх прихильників покарати Бандеру. Мало хто знає, але коли трибунал ОУН виніс Степанові Бандері смертний вирок за порушення організаційної дисципліни й розкол організації, остаточне рішення мав затвердити саме Андрій Мельник. Він цього не зробив.

Мельник вважав, що українці не можуть проливати кров у час, коли над Україною нависли значно більші загрози.

Після війни діалог між обома керівниками ОУН частково вдалося відновити, але історія розпорядилася інакше: Бандеру вбили, а об’єднання так і не відбулося. Хоча мені здається, що і Мельник, і Бандера зрештою дійшли одного висновку: українці не повинні воювати між собою, особливо тоді, коли вирішується доля держави.

І тут важливо згадати Євгена Коновальця. Для мельниківців і бандерівців він завжди залишався беззаперечним авторитетом, бо саме йому вдалося об’єднати різні націоналістичні середовища й створити ОУН. У цьому сенсі Коновалець є символом єдності.

— Можливо, перепоховання Коновальця у цьому сенсі має теж якусь свою роль…

— Так. Це буде не лише акт історичної справедливості, а й важливий символ для сучасної України.

— Чи думали ви коли-небудь над тим, як могла б розвиватися історія, якби Мельник і Бандера зберегли єдність? І що український визвольний рух найбільше втратив через цей розкол?

— З висоти часу можемо сказати точно: розкол ОУН не привів до створення незалежної української держави.

Якщо заглянути у витоки конфлікту, то одним із мотивів Бандери було переконання, що Андрій Мельник не знає, як діяти, а інша частина організації знає і зможе здобути державу. Але цього не сталося. Так само не вдалося реалізувати ідею незалежної держави й Андрію Мельнику.

Як розвивалася б історія, якби єдність ОУН вдалося зберегти, сказати важко. Я дуже сумніваюся, що навіть єдина організація могла б здобути незалежність у протистоянні з двома тоталітарними режимами — Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. У тих умовах це було практично неможливо.

Але одного точно вдалося б уникнути — взаємопоборювання і тих сторінок нашої історії, якими ми не можемо пишатися.

Єдність не обов’язково привела б до незалежної України вже тоді. Але вона могла дати національно-визвольному руху змогу вийти з Другої світової війни з меншими втратами й, можливо, з більшими здобутками.

— А чи існує сьогодні поділ між мельниківцями й бандерівцями? Чи залишилися всередині націоналістичного середовища конфлікти або протистояння?

— Ні. Тієї ситуації, яка існувала між мельниківцями й бандерівцями під час війни або пізніше в еміграції, сьогодні вже немає.

В Україні й далі діють дві організації під назвою ОУН. Одну очолюю я, іншу — Олег Медуниця. Організація, яку очолюю я, офіційно зареєстрована в Міністерстві юстиції України.

Світоглядних, ідеологічних чи політичних розбіжностей я сьогодні не бачу. Ми зустрічаємося, проводимо спільні заходи, підтримуємо контакти. Є розуміння, що в перспективі варто відновити ту єдину ОУН, яку свого часу створив Євген Коновалець. Думаю, після завершення війни ми повернемося до цього питання серйозніше. Зараз обидві організації працюють на перемогу України й допомогу фронту

Чесно кажучи, в незалежній Україні для старого протистояння вже немає ґрунту. Я іноді наводжу жартівливий приклад: уявіть, якби хтось сьогодні запропонував поставити пам’ятник бандерівцям на два сантиметри вищий за пам’ятник мельниківцям. Або навпаки. Навряд чи таку дискусію хтось сприйняв би серйозно. Бо яке це має значення?

Сьогодні українці вшановують бандерівців, мельниківців, петлюрівців, бульбівців передусім тому, що всі вони боролися за Україну. До якої саме організації належала людина — це вже питання другорядне.

Тому ґрунт для порозуміння є. Ґрунт для об’єднання теж є. А все решта — думаю, це лише питання часу.

— На недавній тематичній лекції Вахтанга Кіпіані, де ви також були спікером, із залу постійно звучали питання про мельниківців і бандерівців. І мені здалося, що в якийсь момент ви сказали: ця дискусія вже вичерпала себе…

— Так і є. Якщо підняти документи того часу — частину з них я опублікував у своїй книжці, — можна побачити, які саме претензії Степан Бандера висував Андрію Мельнику. Вони буквально розписані по пунктах. Але сьогодні більшість із них втратили будь-який сенс. Якщо зараз серйозно сперечатися через те, хто що сказав у 1940 році, хто кого підтримував або хто на кого образився, це виглядатиме просто смішно. Минуло понад вісімдесят років.

Тому, на мою думку, треба не відновлювати старі суперечки, а відновлювати єдність. Повертатися до тієї ОУН, яку створив Євген Коновалець, — до ОУН, що об’єднувала, а не розділяла українців.

— Ще такий момент. Москва послідовно і успішно полювала на українських лідерів — від Петлюри й Коновальця до Бандери. Тоді логічно виникає питання: чому Андрій Мельник, попри свій статус, усе ж помер своєю смертю?

— Відповідь на це питання вже є. Служба зовнішньої розвідки розсекретила документи, які дають змогу говорити про це предметно. Історик Олександр Скрипник опублікував ці матеріали у своїй книжці.

З документів випливає, що одразу після вбивства Євгена Коновальця Павло Судоплатов написав до Москви службову записку про необхідність ліквідувати його наступника — Андрія Мельника.

Після цього НКВД створило спеціальний підрозділ, який готував убивство полковника. У 1944 році до Берліна відрядили терористичну групу з підробленими документами, грошима, конспіративними квартирами й чітким завданням — убити голову.

Збереглися навіть звіти цієї групи.Вони намагалися виконати завдання, але не змогли, бо Мельник дуже серйозно ставився до власної безпеки. У документах зазначалося, що до нього неможливо підійти: він не зустрічався з невідомими людьми, а вийти на нього через близьке оточення не вдалося. Тобто спецоперація провалилася.

Після цього Мельника оголосили у так званий всесоюзний розшук. Фактично це давало радянським спецслужбам можливість ліквідувати його в будь-якій точці світу — якщо вони зможуть до нього дістатися.

Треба віддати належне і владі Люксембургу. Вона не лише надала полковнику помешкання, а й попереджала його та його дружину про можливі провокації й загрози.

— Отже, Андрія Мельника справді хотіли вбити. Просто не змогли. Зробив висновки після вбивства Коновальця…

— Так, а згодом — і після вбивства Бандери. Мельник добре розумів, із ким має справу, і не ставився до загрози легковажно. В цьому десь і його характер, і підходи. Його послідовність. Саме тому радянським спецслужбам не вдалося його ліквідувати.

— До речі, як ви думаєте, чи підтримав би Євген Коновалець Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові в тому вигляді, в якому його проголосили?

— Мені важко дати однозначну відповідь. Усе, що я скажу, певною мірою буде припущенням, адже Коновальця на той час уже не було серед живих. Тому можу спиратися лише на позицію Андрія Мельника, яка добре задокументована.

Відомо, що вже на другий чи третій день після проголошення Акта Мельник скликав засідання Проводу українських націоналістів і виступив із промовою. Її суть була простою: якщо справді постала незалежна українська держава, яка має власні закони й легітимну владу, то ОУН повинна підпорядковуватися цій державі та діяти в її інтересах.

Сказати це тоді було непросто. Акт проголосили його політичні опоненти, рана після розколу ОУН залишалася болючою, емоцій і амбіцій було багато. Але попри це Мельник заявив про готовність підтримати державу, якщо вона справді постала.

Щоправда, згодом його оцінка змінилася. Він побачив, що німецька влада не підтримує цю ініціативу, державне правління ліквідують, а проти українських націоналістів починаються арешти, переслідування й розстріли.

У результаті Мельник дійшов висновку, що ця спроба не привела до створення реальної державності, а жертви, яких вона коштувала, виявилися марними. Тому спочатку його ставлення було стримано-позитивним: якщо виникла українська держава, її треба підтримати. Але після подальшого розвитку подій він став оцінювати цю історію значно критичніше.

Я лише переказую позицію Андрія Мельника такою, якою вона зафіксована в документах і спогадах.

«УГКЦ СТАЛА СЕРЕДОВИЩЕМ, У ЯКОМУ ВИХОВУВАЛАСЯ УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА»

— Ще одна річ, яка впадає в око, коли дивишся на біографії багатьох діячів ОУН — Бандери, Шухевича, Мельника та інших. Усі вони виросли в середовищі, тісно пов’язаному з Українською греко-католицькою церквою. Чому, на вашу думку, УГКЦ так впливала на світогляд?

— Думаю, відповідь треба шукати не лише в релігії, а й у тому місці, яке Українська греко-католицька церква займала в житті українців того часу.

На початку ХХ століття УГКЦ була для Галичини значно більшою, ніж просто церковною інституцією. Великою мірою завдяки митрополиту Андрею Шептицькому вона виконувала функції, які за нормальних умов мала б виконувати власна держава. Але української держави тоді не існувало.

Церква підтримувала освітні й культурні ініціативи, громадські товариства, гуртувала людей навколо української ідентичності. У цьому середовищі формувалося покоління, яке вчилося відповідальності за свою громаду, народ і країну. Тому не дивно, що з нього вийшло так багато діячів українського національного руху.

Водночас не варто спрощувати. ОУН не була винятково греко-католицьким явищем — серед її провідних діячів були й православні. Йдеться не стільки про конфесійну належність, скільки про середовище, яке формувало світогляд.

Так само не можна сказати, що УГКЦ та ОУН завжди були беззастережними союзниками. Митрополит Андрей Шептицький відкрито висловлював застереження щодо окремих дій ОУН, зокрема політичних атентатів у міжвоєнний період. Між Церквою і націоналістичним рухом були дискусії та розбіжності.

Але не було взаємного заперечення. ОУН визнавала моральний авторитет Церкви, а Церква, попри застереження, розуміла мотиви людей, які боролися за українську справу.

Тому феномен УГКЦ полягає в тому, що в умовах бездержавності вона стала одним із середовищ, де виховувалася українська еліта — не лише релігійна, а й суспільна та політична.

«ПАНТЕОН — ЦЕ НЕ ПРО МОГИЛИ. ЦЕ ПРО ТЯГЛІСТЬ ДЕРЖАВИ»

— Зараз навколо Пантеону визначних українців багато дискусій. Говорять про критерії; про те, хто має там бути; яким має бути сам простір — меморіал, кладовище чи символічне місце пам’яті. А розкажіть, який є для вас цей Пантеон?

— Думаю, Верховна Рада все ж ухвалить закон про Пантеон великих українців. Я знайомий із проєктом документа і подавав до нього свої пропозиції, тому певне уявлення про майбутню концепцію маю, але озвучувати деталі поки не можу.

Насамперед мають бути чіткі й доволі суворі критерії. Навіть якщо йдеться про керівників держави, їхнє можливе вшанування в Пантеоні варто розглядати лише через певний час після смерті. Історія потребує дистанції. Мають минути емоції, політичні симпатії й антипатії, щоб суспільство могло спокійно оцінити справжнє місце людини в українській історії.

Для мене принципово важливо інше: Пантеон великих українців — це не кладовище у звичному розумінні. Ми маємо сотні, якщо не тисячі видатних українців. Усіх неможливо й не потрібно збирати в одному місці. Пантеон має бути передусім символом.

Я бачу його як простір, де будуть присутні постаті, які повернулися додому після десятиліть або навіть століть вигнання. Люди, які творили українську державу, боролися за неї, формували українську націю, але були поховані на чужині.

Саме тому повернення Андрія Мельника чи майбутнє повернення Євгена Коновальця — це не просто перепоховання. Це повернення української історії додому.

У такому Пантеоні природно бачити постаті масштабу князя Володимира, Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця — людей, без яких неможливо уявити українську державницьку традицію.

Тому Пантеон — це не про могили. Це про пам’ять, яка допомагає нації усвідомити власну тяглість і захистити державну історію.

— Чи повинна Україна, формуючи власний Пантеон і політику пам’яті, озиратися на позицію сусідів? Особливо коли йдеться про постаті, які в інших країнах сприймають суперечливо або навіть вороже? Маю на увазі останні дискусії у Польщі щодо УПА.

— Ми повинні слухати аргументи інших, знати їхню позицію й бути готовими до діалогу. Але остаточні рішення маємо ухвалювати самі.

Політика національної пам’яті — це відповідальність української держави. Її неможливо формувати, постійно думаючи лише про те, як відреагують у сусідніх країнах.

Ми вже давно перестали чекати дозволу з Москви на те, кого нам вшановувати. Так само не повинні просити такого дозволу в будь-якій іншій столиці.

Якщо хтось намагається нав’язати Україні власне бачення нашої історії — наприклад, у Варшаві — ми маємо спокійно, але твердо відстоювати свою позицію.

Візьмімо хоча б польсько-український діалог довкола Волині. Поляки мають своє бачення цих подій, українці — своє. Навряд чи ці інтерпретації колись повністю збігатимуться. Але це не означає, що одна зі сторін повинна відмовитися від власного погляду на історію.

Поляки мають право відстоювати свою пам’ять. Українці мають право відстоювати свою. Тому якщо ми справді є незалежною державою, то не повинні чекати дозволу ззовні на те, кого нам шанувати і як будувати власну політику пам’яті. Це наше право і наша відповідальність.

— Ми сьогодні багато говорили з вами про людей, які не дочекалися української незалежності: Коновальця, Мельника, Бандеру, Шухевича. Якби вони побачили сучасну Україну, що, на вашу думку, здивувало б їх найбільше?

— Не хотілося б спекулювати на цьому питанні. Але в одному я переконаний: люди, які зі зброєю в руках боролися за незалежність України, зраділи б самому факту, що Україна існує як держава.

Очевидно, вони могли б бути незадоволені багатьма процесами всередині країни. Могли б мати претензії до політики, суспільства, до того, як ми розпоряджаємося незалежністю. Але, думаю, у жодного з них не було б сумніву в головному: цю державу треба захищати. Лише власна держава дає українцям можливість бути повноцінними громадянами, реалізовувати свої прагнення й жити так, як вони хочуть.

Тому я переконаний: якби ці люди жили сьогодні, вони були б на передовій. Вони воювали б за незалежність України й раділи б самому факту її існування.

— На завершення хочу запитати таке: покоління УНР, ОУН і УПА часто програвали конкретні битви, але не дали зникнути самій ідеї України. Що наше покоління не має права програти сьогодні?

— Наше покоління повинно завершити справу своїх попередників. Ви маєте рацію: найбільша цінність покоління УНР, ОУН і УПА в тому, що вони не розміняли ідею незалежної України ні на що. Вони зберегли її у первісному вигляді: Україна має бути самостійною, соборною і національною державою.

Ми повинні пронести цю ідею крізь нинішню війну. Так само, як вони, маємо бути послідовними й твердими.

У них було набагато менше шансів. У нас шансів більше, бо ми вже маємо власну державу, маємо армію і багато років показуємо світові, що здатні боротися за незалежність.

Тому наше завдання — не просто продовжити їхню справу, а завершити її. Реалізувати те, про що вони мріяли, за що молилися і за що так невідступно боролися.

Вірю, що нам це вдасться, бо сьогодні ідея незалежної України вже не є мрією окремих середовищ чи політичних організацій. Вона стала спільною справою мільйонів людей. Її захищають на фронті, утримують у тилу, передають дітям, відстоюють у світі.

І якщо ми збережемо єдність, не втратимо віри в себе й не дозволимо нікому знецінити саму ідею української державності, то переможемо. Бо за нами стоїть не лише наше покоління, а вся історія української боротьби.

Олена ПЕТРИШИН, фото Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»