«Людина із шовку і сталі»: у Києві відспівали лідера ОУН Андрія Мельника та його дружину Софію. ФОТО, ВІДЕО

«Україна повертає додому не лише видатного діяча — ми повертаємо частину власної історичної пам’яті», — сказав голова ОУН Богдан Червак під час чину похорону Андрій Мельник та його дружини Софії Мельник (Федак) у Патріаршому соборі УГКЦ у Києві.

Для багатьох присутніх це стало не лише прощанням із діячем українського визвольного руху, а й розмовою про тяглість боротьби, повернення історичної пам’яті та країну, яка вчиться бути спадкоємицею власної історії.

Символічно, що відспівування відбулося саме 23 травня — у День Героїв та в річницю вбивства Євгена Коновальця — засновника ОУН, найближчого соратника й фактичного політичного наставника Андрія Мельника. Після загибелі Коновальця у Роттердамі внаслідок спецоперації НКВС саме Мельник очолив Провід українських націоналістів. Згодом, як відомо, в організації стався розкол: частину ОУН очолив Степан Бандера, а частину — Мельник. В українській історії вони залишилися як ОУН (м) і ОУН (б), однак обидва крила продовжували існувати в логіці боротьби за незалежність України.

У Патріаршому соборі Воскресіння Христового зібралися духовенство, військові, історики, представники держави, пластуни та родичі Мельників. У храмі можна було побачити людей у вишиванках, військових одностроях, пластових хустках. Говорили про пам’ять, вигнання, повернення додому і про покоління українців, яке боролося за незалежність задовго до нинішньої війни з росією.

Для багатьох молодших присутніх Андрій Мельник був передусім іменем із підручників або складної історичної дискусії. Водночас його біографія — це значною мірою історія самого українського ХХ століття: Січові трільці, Армія УНР, польські тюрми, еміграція, підпільна боротьба, життя між війнами та десятиліття поза Батьківщиною. Поет Євген Маланюк називав Мельника «людиною із шовку і сталі» — за поєднання стриманості, дисципліни та внутрішньої твердості.

Передувала похорону кількаденна церемонія повернення подружжя Мельників в Україну. 19 травня у Люксембурзі відбулася ексгумація останків Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. Влада Люксембургу надала офіційний дозвіл на перепоховання, а сама церемонія проходила за участі представників української держави, ОУН, Офісу Президента, МЗС та Українського інституту національної пам’яті.

Уже 22 травня домовини з останками прибули до Києва, де в Патріаршому соборі УГКЦ, із якою Андрій Мельник був тісно пов’язаний упродовж життя, розпочалися панахиди.

Заупокійне богослужіння 23 травня очолив владика Йосиф Мілян. Окремого змісту додавала присутність владики Ярослава Приріза з Дрогобиччини — саме звідти походив Андрій Мельник, який народився у селі Воля Якубова неподалік Дрогобича.

У проповіді єпископ Йосиф Мілян говорив про Мельника не лише як про політичного й військового діяча. Він нагадав про його зв’язок із митрополитом Андрей Шептицький: у міжвоєнний час полковник певний час працював управителем маєтностей митрополита Української греко-католицької церкви. За словами владики, саме це середовище теж формувало в ньому дисципліну, відповідальність і розуміння служіння.

Тому повернення Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник у Києві звучало ширше, ніж просто історія одного перепоховання.

«Народ, який повертає своїх героїв, повертає самого себе», — сказав владика Йосиф Мілян.

«НАС ВИВЕЗЛИ ДО СИБІРУ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО МИ БУЛИ МЕЛЬНИКИ»

Серед тих, хто прийшов до Патріаршого собору провести Андрія Мельника в останню путь уже на рідній землі, була й його родичка — Галина Мельник-Неілик. Для неї ця історія ніколи не була лише частиною великої політики чи далеким сюжетом із підручників.

Її дід був двоюрідним братом Андрія Мельника, а прабабця Павліна Мельник — рідною сестрою Атанаса Мельника, батька полковника. Каже: у їхній родині про Андрія Мельника пам’ятали завжди, навіть тоді, коли саме прізвище ставало причиною переслідувань.

«Нас вивезли до Сибіру лише через те, що ми були Мельники. Я народилася вже на Уралі. І тоді це прізвище означало не просто родинну пам’ять — воно означало небезпеку. Нам прямо говорили: у вас не буде майбутнього, бо ви — родина Андрія Мельника», — розповідає вона.

За її словами, страх і тавро «неблагонадійності» супроводжували родину ще десятиліттями після війни. Уже в молодості, під час навчання у Львові, вона відчула це на собі: активну студентку, яка готувала документи й організовувала групу на поїздку до Німеччини, просто не випустили за кордон — без пояснень і без офіційних причин.

«Тоді багато речей не треба було пояснювати словами. Людина й так усе розуміла. Переслідували не лише мене — переслідували саме через прізвище», — каже Галина Мельник-Неілик.

У родині, згадує вона, зберігали не лише пам’ять про самого Андрія Мельника, а й історії про близькі стосунки між родинами. Її дід служив в австрійській армії, працював касиром у Райфайзенці, а батько Андрія Мельника — Атанас Мельник — був старостою села Воля Якубова на Дрогобиччині. Родини товаришували й жили поруч.

Мого дідуся, каже жінка, вона вже не застала — він помер дорогою на Сибір, у товарному вагоні. Але про це в сім’ї говорили відкрито й пам’ятали навіть у ті роки, коли саме ім’я Мельника боялися вимовляти вголос.

«Для нашої родини це ніколи не була абстрактна історія з книжок. Це була жива пам’ять», — говорить вона.

Родичі Мельників за кордоном також підтримували зв’язок із полковником. Один із двоюрідних братів Галини, який емігрував до США, особисто зустрічався з Андрієм Мельником після війни — спочатку в таборах у Німеччині, а пізніше на українських конгресах у Канаді.

Сама ж Галина Мельник-Неілик каже: попри все, вона принципово не відмовилася від свого прізвища, хоча колись їй це радили зробити:

«Сьогодні вже важко уявити, наскільки люди боялися самого прізвища Мельник. Мені теж казали: може, варто його змінити. Але тепер я думаю — ні, сьогодні я б його ніколи не змінила».

І додає, дивлячись на людей у соборі: «Коли я сьогодні чую ім’я Андрія Мельника, то відчуваю гордість. Не лише за нього, а й за те, що наша родина вистояла і дочекалася часу, коли про це ім’я в Україні можна говорити відкрито — без страху».

КОМЕНТАРІ ДО ТЕМИ

Богдан Червак, голова ОУН:

— Повернення в Україну полковника Андрія Мельника та його дружини Софії — це момент, коли історична й національна справедливість перестають бути лише красивою формулою і стають доконаним фактом. Україна повертає додому людину, яка все своє життя присвятила боротьбі за її державність, але за життя так і не змогла вернутися на рідну землю.

Особливо важливо, що це відбувається саме тепер, під час великої московсько-української війни. Сьогодні ми знову боремося за те саме, за що боролося покоління Андрія Мельника: за право України бути незалежною державою, мати власну історичну пам’ять, власну ідентичність і власне майбутнє. Тому це не лише акт перепоховання. Це повернення до нас частини тієї боротьби, яку десятиліттями намагалися витіснити з української свідомості.

Андрій Мельник належав до покоління Української революції доби УНР. Він боровся з тим самим імперським ворогом, з яким сьогодні воюють українські воїни. Змінювалися назви, режими, форми російської державності, але суть цієї агресії проти України залишалася тією самою. Саме тому ми маємо бути не лише спадкоємцями слави таких людей, а й тими, хто завершує їхню справу.

Для сучасної України повернення Мельника має дати не тільки історичне знання, а й моральну опору. Передусім для наших військових, які нині зі зброєю в руках відстоюють незалежність. Бо вони бачать: їхня боротьба не вирвана з часу, вона має глибоке коріння. До них були покоління українців, які так само стояли проти Москви, так само платили за свободу високу ціну і так само вірили, що Україна буде.

З повернення Андрія Мельника, на моє переконання, починається дуже важливий процес — формування українського Пантеону Героїв. Це означає, що держава нарешті бере на себе відповідальність за тих Великих Українців, чиї могили досі розкидані по чужині. Ми маємо повернути їх не лише географічно, а й у власну історичну свідомість.

Україна цим показує світові й самій собі: питання національної честі та гідності для нас не є абстракцією. Це умова нашого виживання. Бо народ, який не пам’ятає своїх борців, дуже легко позбавити майбутнього. А народ, який повертає їх додому, відновлює перерваний зв’язок поколінь.

Не менш промовисто, що чин похорону відбувається у День Героїв і в день, пов’язаний із загибеллю Євгена Коновальця. Уже є заява Президента України Володимира Зеленського про підготовку до повернення в Україну полковника Коновальця. І це має надзвичайно велике значення, бо йдеться не просто про ще одну історичну постать, а про виконання давнього заповіту.

До речі, коли у 1938 році в Роттердамі ховали Євгена Коновальця, українці, які приїхали провести його в останню путь, дали присягу: щойно Україна відновить державну незалежність, прах полковника Коновальця буде перенесено до Києва. Минуло вже понад тридцять років незалежності, але цей заповіт досі не був виконаний.

Станом на сьогодні, наскільки мені відомо, Стрілецька громада Канади, яка опікується могилою Євгена Коновальця у Роттердамі, вже дала згоду на ексгумацію і процедуру перепоховання. Тепер очікуємо погодження нідерландської сторони, зокрема офіційний дозвіл міської влади Роттердама. Після цього треба буде пройти всі юридичні процедури, пов’язані з ексгумацією та перепохованням.

Я вірю, що в недалекому часі до України повернеться і полковник Євген Коновалець. І тоді буде виконано слово, яке українці дали на його могилі ще у 1938 році.

Сьогоднішній день, без сумніву, увійде в історію України як один із тих моментів, коли держава не просто говорить про пам’ять, а діє відповідно до неї.

Олександр Алфьоров, голова Українського інституту національної пам’яті, історик:

— Український інститут національної пам’яті долучився до цього процесу як центральний орган виконавчої влади, що формує і реалізує політику національної пам’яті. Безперечно, ми маємо важливе місце в цій роботі. Але ми не одні. Це була командна робота.

Йдеться про Офіс Президента, Міністерство закордонних справ, Міністерство у справах ветеранів, наше посольство, українську громаду і, звісно, Український інститут національної пам’яті. В нинішніх умовах одна інституція просто не змогла б здійснити таке повернення самостійно.

Ще рік тому я був військовослужбовцем. І, очевидно, був би надзвичайно радий дізнатися, що в Україну повертають ветеранів російсько-української війни минулого. Це дуже сильний мотиваційний і виховний процес.

Ця історія чітко показує: Україна не є штучною державою. Нас не «створив Ленін», як це роками намагалася довести російська пропаганда. Повертаючи таких людей, ми починаємо краще відчувати себе спадкоємцями власної державницької традиції.

Бо 35 років ми на рівні держави не хотіли по-справжньому приймати спадок тих, хто століття тому боровся проти росіян, будував Українську Народну Республіку, Українську державу і після поразки продовжував боротьбу за кордоном.

Якщо говорити простими словами, Андрій Мельник — це полковник української армії, яка сто років тому боролася з росіянами за незалежність нашої держави. Це людина, яка після поразки не припинила боротьбу, а продовжила її за кордоном. Він об’єднував українців, мислив стратегічно і мріяв, що українці за межами Батьківщини також зможуть стати єдиною силою.

Фактично він закладав фундаменти того, що сьогодні ми називаємо Світовим конгресом українців. Тепер кількадесят мільйонів українців за кордоном є нашими амбасадорами й адвокатами у світі. Вони говорять про Україну, пояснюють її боротьбу і підтримують її голос.

Дуже промовисто, що це відбувається саме 23 травня, у День Героїв. Це день на честь тих, кого вбивали й мучили російські системи. Ми говоримо про Миколу Міхновського, про вбивство полковника Євгена Коновальця, про вбивство Симона Петлюри.

Усі ці події справді наповнюють травень не лише заупокійним звучанням. Вони дають і сподівання: на пам’яті про цих великих лицарів ми будуємо нову українську державу.

Наступним після Андрія Мельника, кого мають перепоховати в Україні, буде полковник Євген Коновалець. Сподіваємося, що вже зовсім скоро станемо з вами свідками такої події.

Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ:

— Я переконаний, що Україна ніколи не мала простого часу. Наша історія справді виписана непростими, трагічними, але водночас героїчними подіями. І сьогоднішнє повернення Андрія Мельника та його дружини Софії я можу поставити поруч із тими великими моментами, коли Україна повертала собі своїх людей: із перенесенням тлінних останків Тараса Шевченка в Україну, із поверненням мощів патріарха Йосифа Сліпого з Риму до Львова. Йосиф Сліпий, згідно зі своїм заповітом, ще очікує на перенесення до Києва. І ось тепер ми є свідками повернення наших національних героїв.

Для мене це не просто історична подія. Це духовний момент. Бо такі люди, їхнє життя, їхній героїчний чин і їхня жертва стають тим ґрунтом, тією благодатною вологою, яка освячує українську землю. На цій землі мають зростати майбутні покоління будівничих української держави.

Я думаю, що сьогодні не одна людина задумається над біографією Андрія Мельника, над його служінням, над тим, яким був його шлях. Бо такі події повертають нам не лише імена, а й глибину цих імен. Ми починаємо уважніше дивитися на людину, яка стояла за історичною постаттю.

Сьогодні я згадував, що полковник Андрій Мельник був управителем столових дібр митрополита Андрея Шептицького. Уже віднайшлися архівні матеріали, зокрема листування митрополита Андрея з полковником Андрієм Мельником. Я не хотів сьогодні глибоко розвивати цю тему, бо це інший пласт і для нього потрібен окремий час. Але мушу чесно сказати: я сам не знав багатьох із цих речей. Я, священник, єпископ Греко-католицької церкви, людина, яка народилася в підпільній Церкві, не знав усієї глибини цього зв’язку.

І саме повернення останків Андрія Мельника до України стало поштовхом глибше копати його біографію. Воно змушує нас відкривати для себе не пласку історичну фігуру, а людину з дуже складним, глибоким і відповідальним життям.

Для мене ця подія архіважлива. Дуже часто сьогодні можна почути: «не на часі, бо війна». Але я ще раз скажу: Україна майже ніколи не мала такого спокійного, зручного, сприятливого часу, коли все можна було б робити без викликів. Треба робити те, що мусимо робити, саме тоді, коли настав час. І цей час — тепер.

Особливо важливим для мене є глибоке вкорінення Андрія Мельника в життя Церкви. Це не була випадкова деталь біографії. Середовище митрополита Андрея Шептицького формувало його внутрішньо. Там він вчився служінню, дисципліні, відповідальності, праці, порядності. Людина, яка згодом несла тягар національного проводу, вчилася передусім бути вірною: Богові, Церкві, своєму народові й українській державній справі.

Мені здається, це дуже промовиста річ. Бо український патріотизм у таких людей не був лише політичним гаслом. Він виростав із християнської відповідальності, з розуміння, що служіння народові — це також духовний обов’язок. І тому Андрій Мельник для нас важливий не тільки як військовий чи політичний діяч, а і як людина певної школи, певного морального формування.

Сьогодні ми зібралися у Патріаршому соборі Воскресіння Христового — у храмі, сама назва якого говорить, що смерть не має останнього слова. І це дуже важливо саме тепер. Бо ми стоїмо біля домовин людей, які прожили життя в боротьбі, у вигнанні, у вірності Україні, і водночас говоримо не лише про смерть, а про повернення, пам’ять і воскресіння національної гідності.

Сьогоднішня подія — це не лише акт перепоховання. Це поєднання сенсів. Це нагадування нам, живим, що держава не може існувати без пам’яті. Народ не може бути сильним без єдності. А свобода не має справжнього змісту без відповідальності.

Повернення Андрія Мельника і Софії Мельник — це знак великого поєднання: Церква молиться, народ пам’ятає, держава бере участь. І в цьому є дуже важливий заповіт для нас. Україна буде сильною тоді, коли її герої не будуть предметом взаємної боротьби, а стануть спільним шляхом відповідальності.

Бо історія не може бути лише чимось, що зберігається в архівах чи на сторінках книжок. Вона має бути живим вогником, який освітлює дорогу вперед. Народ, який повертає своїх героїв, повертає самого себе. А народ, який уміє молитися над домовинами своїх предків, має силу народжувати нових будівничих держави.

Тому сьогодні ми молимося не лише за упокій полковника Андрія Мельника та його дружини Софії. Ми молимося за Україну. За мудрість, єдність, мужність і вірність. Бо Україна починається там, де пам’ять стає обов’язком служити.

***

По темі: Пантеон визначних українців: головні думки Вахтанга Кіпіані про пам’ять, критерії і ризики

Олена ПЕТРИШИН, фото Борис КОРПУСЕНКО для «Вечірній Київ»