Пантеон визначних українців: головні думки Вахтанга Кіпіані про пам’ять, критерії і ризики

Останніми тижнями тема Національного пантеону знову повернулася в український публічний простір — уперше за багато років уже не як декларація, а як предметна розмова про перепоховання, місце, формат і сам принцип такого простору.

Серед учасників цієї зустрічі на рівні держави був Вахтанг Кіпіані — історик, журналіст, публіцист і нині військовослужбовець 2-го корпусу НГУ «Хартія». Згодом у Хартія Хаб у Києві він провів окрему лекцію, де говорив про Пантеон уже не як про державну ініціативу, а як про складне і давно відкладене питання політики пам’яті.

У центрі цієї розмови — не лише можливі перепоховання, а значно складніші речі: кого і за якими критеріями Україна готова включати до такого простору; що робити з родинними похованнями; як працювати з іменами, чиї останки втрачені; і як не перетворити Пантеон на чергове поле політичних суперечок.

У цьому тексті зібрані головні тези Вахтанга Кіпіані про те, як різні країни будують Пантеони, чому Україна досі не має власного, які юридичні та моральні пастки стоять перед цією ідеєю. І власне, чому найнебезпечнішим тут може виявитися не тільки зволікання, а й поспіх.

Як ідея Пантеону поверталася в українську політику пам’яті

Ідея Національного пантеону в Україні не нова. Про необхідність «повернути своїх» — тих, хто опинився за межами країни через війни, еміграцію чи політичні переслідування, — говорять ще з кінця 1980-х. Йшлося не лише про перепоховання, а про спробу відновити зв’язок із власною історією.

Втім, навіть ті поодинокі повернення, які вже відбулися, залишаються майже непомітними. Часто суспільство просто не знає, що ці люди вже поховані в Україні, як от Лев Ребет разом з дружиною, тіла яких для широкого загалу досі нібито за кордоном. І це ставить під сумнів сам підхід: проблема не тільки в тому, де мають лежати видатні постаті, а в тому, чи присутні вони в публічній пам’яті.

Серйозніша спроба осмислити створення Пантеону була після Помаранчевої революції. Тоді формували робочі групи, обговорювали списки, шукали місце. Але процес так і не просунувся далі — держава не була готова ухвалити ключове рішення і виділити землю. Навіть за політичної кон’юнктури, яка декларувала проукраїнський курс, ця ідея не стала практикою.

Питання місця залишається відкритим і сьогодні. Найчастіше називають Київ як центр держави, але звучать і альтернативи: передусім Канів, пов’язаний із постаттю Тараса Шевченка. Та попри символічну цілісність такого варіанту, державна логіка — з її вимогами до безпеки, протоколу й доступності — наразі схиляє дискусію саме у бік столиці.

Нинішнє повернення до теми відбувається на тлі іншого досвіду — створення Національного військового меморіального кладовища неподалік Києві. І хоча сама ідея не викликає заперечень, спосіб її реалізації вже спричинив достатньо критики. Це підсилює увагу до Пантеону: йдеться про значно делікатніший простір, де помилки можуть мати довготривалі наслідки для довіри.

Це про модель пам’яті, яку держава формує на 100 років вперед, і про те, кого вона вважає гідними бути її частиною.

Як різні країни будують Пантеони — і що почерпнути Україні

У світовій практиці Пантеон — це не обов’язково кладовище. Часто це символічний простір або будівля, де зосереджена пам’ять про визначних постатей.

Досвід інших країн показує: універсального рішення не існує. В Італії Пантеон — це обмежений простір для дуже вузького кола постатей. У Польщі — національний символ і місце, де формується ієрархія пам’яті: поруч із королями лежать ті, хто створював націю як ідею.

У Франції Пантеон працює за іншою логікою: такі рішення там визрівають довго, але водночас країна готова з часом переглядати власний погляд на історію і включати до цього простору тих, кого раніше недооцінили або залишили поза увагою.

Ці приклади підкреслюють головне: Пантеон завжди є відбором, і цей відбір ніколи не буває нейтральним. Він формує ієрархію пам’яті і водночас показує, як країна бачить саму себе.

Це видно і в інших державах. У Венесуелі більшість похованих — військові, і це відображає історію, побудовану навколо боротьби за незалежність. У Португалії центральними постатями стають мореплавці — символи імперського розширення. Тобто Пантеон — це не просто місце пам’яті, а концентрат ідентичності: відповідь на питання, ким була і ким хоче бути країна.

Ще одна важлива річ — час. У багатьох країнах до Пантеону не потрапляють одразу після смерті чи великого вчинку. Іноді для такого визнання потрібні десятиліття, бо суспільство має час осмислити постать і домовитися про її місце в історії.

Водночас у світі є й інші способи вшанування, не лише перепоховання. Якщо останки втрачені або місце поховання невідоме, пам’ять можуть оформлювати символічно — через кенотаф, меморіальний знак чи іншу форму. Бо для пам’яті важлива не тільки фізична присутність тіла, а й сам жест вшанування.

Це показує ще одну важливу річ: жоден Пантеон не може вмістити всю історію. Імен, гідних пам’яті, завжди буде більше, ніж місць у такому просторі. Тому поряд із окремими похованнями з’являються й інші форми вшанування — стіни імен, спільні меморіали, символічні знаки.

Грузинський досвід демонструє, що Пантеон не обов’язково має бути великим, щоб мати вагу. У Грузії це відносно невеликий простір, але він працює як зібраний образ нації. Особливе місце там посідає Ілія Чавчавадзе — постать, у якій для грузинського суспільства поєдналися культура, політика і національне лідерство. Водночас цей Пантеон не виглядає лише як місце «про минуле» — він залишається живим простором, куди приходять не тільки згадати, а й відчути зв’язок.

США показують іншу модель — стриману і рівну за формою. На військових кладовищах усі поховання оформлені однаково, незалежно від звання чи статусу. Навіть могили таких людей, як Джон Кеннеді, не вирізняються надмірною урочистістю. У цьому є своя логіка: пам’ять не має перетворюватися на змагання пам’ятників.

Ще один важливий урок дає досвід постсоціалістичних країн. Пантеон ніколи не буває нейтральним: він завжди відображає певне уявлення про державу, історію і «своїх» героїв. У Чехії та Болгарії після падіння комуністичних режимів такі простори фактично втратили сенс: їх ліквідували, а останки повернули родинам. Це нагадує, що Пантеон, побудований на ідеології, яка не переживає час, може зникнути разом із нею.

Пам’ять без правил, або чому ж Україна досі не має свого Пантеону

Формально в Україні вже є простори, які могли б виконувати функцію Пантеону — наприклад, Байкове кладовище. Але це радше приклад того, як пам’ять існує без чітких правил.

За іронією поруч можуть лежати люди, які формували українську державність, і ті, хто виступав проти неї. Дисиденти — поруч із представниками силових структур чи політиками з протилежними цінностями. В одному просторі опиняються постаті, які не мають нічого спільного ні за масштабом, ні за змістом.

Це не випадковість, а наслідок відсутності принципів. Коли рішення ухвалюються ситуативно, простір пам’яті перестає бути простором сенсу. Навіть сильні символічні місця втрачають свою функцію: вони не об’єднують, а розмивають значення, бо не дають відповіді, чому саме ці люди лежать поруч.

Саме тому ідея створення окремого Пантеону виглядає не як амбіція, а як спроба виправити системну проблему. Але одразу виникає інше питання — де і як його створювати.

Одна з перших ідей: поєднати Пантеон із Національним військовим меморіальним кладовищем — викликала спротив. І не випадково: йдеться про різні рівні пам’яті. Військове вшанування і національний символ — це різні функції, які не варто змішувати.

Пантеон не може бути «ще однією ділянкою» існуючого простору. Він потребує окремої логіки, і окремого рішення. Саме тому від цієї ідеї зрештою відмовилися, а процес бачать наразі таким: визначення місці, архітектурний конкурс, пошук форми. І в цьому випадку повільність — не слабкість, а шанс не повторити старих помилок.

Чому Україна втрачала свої поховання за кордоном і що робити зараз

За дискусією про Пантеон стоїть ще одна, менш помітна, але принципова проблема: Україна роками майже не працювала зі своїми похованнями за кордоном.

За час незалежності тисячі могил у Європі були втрачені. Причини часто прозаїчні — несплачена оренда, відсутність системного обліку, брак уваги. У багатьох країнах місце поховання не є постійним: його потрібно регулярно продовжувати юридично і фінансово. Якщо цього не робити, могила просто-на-просто зникає…

На відміну від Америки, де поховання зазвичай мають гарантований статус, у Європі все тримається на процедурах. І якщо держава, громада чи родина їх не підтримує, наслідки можуть бути незворотними.

У частині випадків прах переносять до спільних поховань. В інших — поверх старих могил з’являються нові. Після цього повернення стає або вкрай складним, або взагалі неможливим — через юридичні, етичні та фінансові обмеження.

Це змінює сам масштаб розмови. Пантеон — не лише про символи. Це ще й про ресурси, інституції та політичну волю. Кожне перепоховання це окремий процес: перемовини з родинами, експертизи, дозволи, витрати і відповідальність.

Водночас важливо розуміти: Пантеон не розв’яже всієї проблеми пам’яті. За своєю природою він елітарний і не може вмістити всіх, хто заслуговує на вшанування.

Тому паралельно постає інше завдання — що робити з тими, хто не увійде до цього вузького кола, але також має право на повернення і пам’ять. Тут ідеться вже про ширшу систему: локальні перепоховання, ініціативи громад, роль регіонів, участь держави.

Вахтанг Кіпіані звертає увагу, що перепоховання часто впирається не лише в політичне рішення чи пошук останків, а й у родинні обставини. Багато людей поховані поруч із дружинами, дітьми або іншими близькими, і тоді постає складне питання: чи можна роз’єднувати такі поховання. До того ж українське законодавство поки не дає чіткого механізму для спільного перепоховання родичів, тож без окремих юридичних рішень тут не обійтися.

Спочатку критерії, потім імена: кого і за якою логікою Україна включатиме до Пантеону

Найскладніше в дискусії про Пантеон — не місце і не форма, а відбір. Саме тут, наголошує Вахтанг Кіпіані, починаються питання, на які поки не існує безспірних відповідей. Якщо виходити з посад, виникає ризик механічного підходу: чи означає це автоматичне включення всіх президентів або керівників держави? Якщо ж орієнтуватися на внесок, кожне рішення стає предметом оцінки — а отже, і суперечки.

Сам Кіпіані пропонує починати не з імен, а з принципів. Один із ключових — не походження, а внесок в Україну. Йдеться не про етнічність і не про символічне представництво, а про реальну роль у творенні держави, політичної нації, культури чи історичної пам’яті. Водночас принципово важливий не формальний статус, а масштаб постаті — той рівень, який описує як пошук «рівних гетьманам, рівних князям, рівних королям». Тобто йдеться не просто про відомих чи впливових, а про тих, без кого сама українська історія виглядала б інакше.

Із цієї логіки випливає ще один важливий критерій: Пантеон — це не про бездоганність. Герої не мусять бути «святими» чи позбавленими суперечностей. Навпаки, майже кожна велика постать має складну біографію, неоднозначні рішення і конфліктні оцінки. Але це не скасовує її значення. Важливішим є масштаб дії — особливо в моменти, коли йшлося про саме існування держави.

Саме тому в його оптиці в центрі Пантеону мають бути передусім люди боротьби — ті, хто безпосередньо виборював і захищав українську державність. Досвід війни, який Україна переживає зараз, лише підсилює цю логіку: суспільство неминуче інакше дивиться на тих, хто «дістав шаблю і робив те, що треба було робити тут і зараз». Інші категорії — письменники, інтелектуали, політики — також можливі, але лише тоді, коли їхній вплив співмірний із цим рівнем.

Ще один важливий момент у його підході — небуквальність. Пантеон не зводиться лише до перепоховання. Якщо прах втрачений або місце поховання невідоме, це не означає відмову від постаті. Можливі символічні форми: кенотафи, земля з місця загибелі, речі, пов’язані з людиною. Тобто питання не тільки в тому, «де лежить», а в тому, чи нація знаходить спосіб визнати і пояснити цю постать.

І, зрештою, ще один його принцип — час. Пантеон за своєю природою річ консервативна, і такі рішення не можуть ухвалюватися поспіхом. У більшості країн вони визрівають роками або десятиліттями, проходячи через суспільне обговорення, експертні оцінки і політичні рішення. Для України це означає відмову від швидких символічних жестів на користь довгої логіки, яка має витримати випробування часом.

Але навіть ці принципи не дають готових відповідей. Бо майже кожне ім’я одразу відкриває складний випадок.

Окрему групу становлять постаті, важливість яких не викликає сумніву, але їхнє місце в Пантеоні — дискусійне. Серед них — Нестор Махно: фігура значуща для історії, але неочевидна в межах державницької логіки.

У цьому ж ряду — Володимир Винниченко. Один із лідерів Української революції, автор ключових текстів і водночас політик із суперечливою репутацією, він показує, як складно поєднати масштаб впливу і неоднозначність рішень. Саме такі постаті й демонструють, чому критерій «герой не мусить бути бездоганним» є принциповим.

Ще складнішим є кейс Симон Петлюра — тут питання виходить за межі символіки і впирається в родинне поховання та юридичні обмеження: перепоховання означає втручання в цілісний простір могили, для якого в Україні досі немає чітких процедур.

Інший тип ситуації — Віктор Курманович: відсутність збереженого місця поховання змушує говорити не про повернення, а про символічні форми вшанування.

Між поспіхом і бездіяльністю: головні ризики створення Пантеону зараз

На запитання «Вечірнього Києва» про ризики створення Пантеону Вахтанг Кіпіані окреслює дві крайнощі: рухатися надто швидко — або затягувати процес настільки, що він втрачає сенс.

Завдання тут знайти баланс, який дозволить вийти на реалізацію в найближчі роки. І водночас — не звести все до символічних жестів.

Йдеться про системну роботу: не поодинокі поїздки чи ініціативи, а послідовну співпрацю з країнами, де розташовані українські поховання, з чітким планом і пріоритетами. Частину з них, зокрема ті, що перебувають під загрозою, можна і потрібно переносити на Національне військове меморіальне кладовище — як паралельний процес.

Найбільший ризик, з його слів, це почати і не завершити. Інший — політизація відбору. Не варто орієнтуватися і на те, що скажуть інші країни чи спільноти, бо це також може паралізувати рішення ще на старті.

На запитання «Вечірнього Києва» про роль державних установ у створенні Пантеону Вахтанг Кіпіані говорить доволі чітко: ключовим гравцем у цьому процесі, як і в процесі децентралізації, може стати Український інститут національної пам’яті.

Саме ця інституція, за його словами, має відповідний статус центрального органу виконавчої влади у сфері політики пам’яті, а отже, і необхідні інструменти: законодавчі, експертні та кадрові. У цьому сенсі Інститут може бути не просто учасником, а фактично точкою збору всього процесу.

Втім, навіть цього недостатньо без координації. Йдеться про спільну роботу парламенту, уряду і профільних міністерств — культури, ветеранів, оборони. Окрема роль належить Міністерству закордонних справ, адже мова йде про десятки країн, де розташовані українські поховання: як потенційні для перепоховання на Національному військовому меморіальному кладовищі, так і для Пантеону.

Кіпіані наголошує: створювати новий орган під цю задачу не потрібно. Важливіше — лідерство і здатність координувати. Якщо є політична воля і узгоджена робота, цей процес цілком реалізовуваний.

Серед моделей, які, на його думку, можуть бути близькими Україні, — досвід країн, де ключове місце відведене тим, хто боровся за незалежність. Зокрема він звертає увагу на приклад Венесуели, де більшість постатей Пантеону — військові.

У перенесенні цієї логіки на український контекст, вважає Кіпіані, можливий суспільний консенсус: у центрі мають бути не політики, а ті, хто безпосередньо виборював державність.

Йдеться про довгу історичну лінію — від воїнів Русі, включно з часто невідомими за іменами, до учасників сучасної війни. Від січових стрільців і армії УНР до УПА і нинішніх Сил оборони.

Роль військових у становленні і збереженні держави сьогодні, за його словами, є визначальною — більшою, ніж роль політиків, письменників чи духовних діячів.

Це не означає виключення інших категорій, але задає ієрархію: визначає, хто саме має бути в центрі цього простору пам’яті.

Чекати ідеальних умов не треба: з чогось доведеться починати

На уточнення «Вечірнього Києва» про головну проблему цієї ініціативи Кіпіані відповідає прямо: готового рішення не існує.

Сьогодні немає ні готового проєкту, ні спільно погоджених критеріїв, ні зрозумілого механізму, який дозволив би винести цю ідею на ширше обговорення. Тож усе доведеться напрацьовувати фактично з нуля — від правил відбору до самого вигляду Пантеону. Це означає складну і потенційно конфліктну розмову. Але водночас — неминучу.

Повномасштабна війна змінює контекст: питання пам’яті більше не можна відкладати «на потім». Ідеальних умов не буде, і це, за словами Кіпіані, не причина зупинятися.

Зрештою, йдеться не лише про вшанування мертвих, а про здатність країни чесно й відповідально назвати тих, на кому тримається її історія.

Олена ПЕТРИШИН, відео і фото Даша ГРИШИНА для «Вечірній Київ»