Київ стає доступнішим, але поки що це точкові рішення — уповноважена Київради з прав осіб з інвалідністю

Наприкінці травня у Києві пройшов Національний тиждень безбар’єрності — серія просвітницьких, освітніх та культурних заходів, покликаних привернути увагу до створення доступного міського середовища.

Для столиці ця тема набуває особливого значення, адже після чотирьох років повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю постійно зростає. Станом на початок 2025 року в Києві проживає понад 181 тисяча людей з інвалідністю.

Про те, наскільки доступнішим став Київ за останні роки, які питання сьогодні є найгострішими та як місто готується до нових викликів, у спільному проєкті «Київ FM» та «Вечірнього Києва» поговорили із Лесею Петрівською, уповноваженою Київської міської ради з прав осіб з інвалідністю.

МІСЬКУ СТОМАТОЛОГІЮ ТА ЗАКЛАДИ ОСВІТИ ПЕРЕВІРЯТЬ НА ВІДПОВІДНІСТЬ ПРИНЦИПАМ БЕЗБАР’ЄРНОСТІ

— Під час Національного тижня безбар’єрності в Києві провели низку заходів, присвячених формуванню доступного міського середовища. Які меседжі особисто для Вас було найважливіше донести до аудиторії під час цих заходів?

— Один із головних меседжів, який хотілося донести до киян, гостей столиці та загалом до всіх українців, — безбар’єрність не стосується лише людей з інвалідністю. Точніше, не тільки їх. Це не про окрему категорію населення. Це про всіх нас. Про комфорт, безпеку та гідну якість життя.

Другий не менш важливий меседж — безбар’єрність не обмежується пандусами чи тактильною плиткою. Це не лише про фізичний або інформаційний простір. Насамперед це про емпатію та ставлення людей одне до одного.

Дуже часто можна побачити ситуацію, коли пандус начебто є і навіть відповідає нормам, але біля нього стоїть рекламна конструкція або смітник. Або ж на тактильній навігації для людей із порушеннями зору розміщують стихійну торгівлю. Таких прикладів, на жаль, чимало.

Коли я проводжу моніторинги доступності в установах чи закладах, моя мета — не покритикувати, а виявити проблемні моменти та підказати, що можна покращити. Але нерідко у відповідь чую: «У нас усе добре». І навіть коли звертаєш увагу на конкретні недоліки, людина не цікавиться, що саме не так і як це виправити, а просто заперечує проблему.

Саме тому я завжди наголошую: безбар’єрність — це не лише про інфраструктуру. Адже місто може створювати безперешкодний простір, але якщо бракує розуміння та емпатії, виникають нові бар’єри, які не менш серйозні за фізичні.

— А як виглядають Ваші інспекції та моніторинги? Це офіційні перевірки? Ви попереджаєте заклад про свій візит?

— Так, обов’язково попереджаємо. Адже якщо просто прийти до закладу і почати щось вимірювати, фотографувати та перевіряти, цілком логічно виникне запитання: хто ви і на якій підставі це робите?

Ми офіційно повідомляємо про моніторинг, але самі об’єкти для перевірки обираємо доволі випадково. Наприклад, цього року вирішили зосередитися на закладах Київської міської стоматології та закладах освіти.

Вже провели моніторинг у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Підсумкові рекомендації ще готуються, тому поки не хочу розкривати всі результати. Далі плануємо перевіряти школи та дитячі садки.

Головна мета таких моніторингів — не покарати, а допомогти закладам стати доступнішими. Дуже часто трапляється ситуація, коли балансоутримувач користується формальним підходом: відкриває чек-лист і бачить, що пандус є. Отже, ставить позначку, що вимогу виконано. Але на практиці цей пандус може не відповідати жодним нормативам і бути фактично непридатним для використання.

Саме тому до моніторингів ми залучаємо консультантів з безбар’єрності, які входять до складу Ради безбар’єрності та Комітету доступності. Після обстеження ми готуємо детальний звіт із фотографіями та конкретними рекомендаціями: що саме не відповідає вимогам і які зміни потрібно внести, щоб об’єкт став справді доступним для людей.

НАЙБІЛЬШЕ СКАРГ ЦЬОГО РОКУ — НА ВІДСУТНІСТЬ ПАНДУСІВ ТА НЕСПРАВНІ ЛІФТИ

— Після чотирьох років повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю в Києві значно зросла. Станом на 1 січня 2025 року в столиці проживало понад 181 тисяча людей з інвалідністю. Якщо говорити відверто, чи стало наше місто за останні роки більш доступним для них?

Безумовно, Київ стає доступнішим. Сьогодні вимоги доступності враховують під час нового будівництва, реконструкцій і капітальних ремонтів. Тобто створення безбар’єрного простору вже є обов’язковою складовою більшості міських проєктів. Водночас варто чесно сказати: наразі це переважно точкові рішення.

Якщо говорити про конкретні результати, то лише за останній рік у місті облаштували понад 450 наземних пішохідних переходів з тактильною навігацією, створили 28 безбар’єрних підходів до соціально важливих об’єктів, встановили майже 300 пристроїв звукового супроводу на світлофорах. Це не просто цифри — це можливість для людей безпечніше пересуватися містом і самостійно користуватися міською інфраструктурою.

Сподіваюся, що з часом усі ці маршрути та об’єкти будуть поєднані між собою, і тоді ми зможемо говорити вже не про точкові зміни, а про комплексний системний підхід до безбар’єрності.

— А що зараз турбує самих людей з інвалідністю, з якими скаргами найчастіше до Вас звертаються?

— Знаєте, останнім часом і кількість, і характер звернень суттєво змінилися. Якщо порівнювати 2024 і 2025 роки, то пріоритети людей стали зовсім іншими.

У 2024 році найбільше звернень стосувалося несвоєчасного отримання або взагалі неотримання засобів реабілітації, медичних виробів та засобів особистої гігієни. На другому місці була доступність — встановлення пандусів, облаштування входів до будівель, безбар’єрність міського простору.

У 2025 році ситуація кардинально змінилася. Найбільше звернень почало надходити щодо призначення та продовження пенсій, державних допомог і соціальних виплат. Люди скаржилися на незаконне припинення виплат або тривалі затримки. Бували випадки, коли людина не отримувала належні кошти сім-вісім місяців.

Значною мірою це пов’язано з реформою, яка запрацювала з 1 липня 2025 року. Тоді функції призначення та виплати державних допомог були передані від органів соціального захисту до Пенсійного фонду. На мою думку, ця реформа виявилася недостатньо підготовленою. Вона не врахувала багатьох потреб людей з інвалідністю, а її впровадження під час війни лише загострило наявні проблеми.

Якщо ж говорити про конкретні проблеми, з якими люди звертаються до мене останнім часом, то дуже багато скарг стосується відсутності пандусів або необхідності їх ремонту, а також непрацюючих ліфтів у житлових будинках. Найбільше таких звернень надходило від мешканців Оболонського, Деснянського та Дарницького районів столиці.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОСТУПНІСТЬ КОНКРЕТНОГО ОБ’ЄКТА НЕСЕ ЙОГО БАЛАНСОУТРИМУВАЧ

— Які інструменти маєте для того, щоб реально допомагати людям у таких ситуаціях? Наприклад, якщо людина звертається до Вас через те, що сім місяців не отримує пенсію чи соціальну допомогу, що Ви можете зробити?

У таких випадках ми звертаємося до відповідних органів, зокрема до Пенсійного фонду. У нас є відділ забезпечення діяльності уповноваженого — п’ятеро фахівців, які опрацьовують звернення та супроводжують людей у вирішенні їхніх проблем.

Наведу конкретний приклад. До нас звернулася людина, якій тривалий час не призначали житлову субсидію. Вона стукала у всі можливі двері — приходила до установ, писала листи, але питання не вирішувалося. Ми також долучилися до цієї роботи, направляли звернення, комунікували з відповідними органами, і зрештою проблему вдалося вирішити.

Звичайно, ми не маємо прямих важелів впливу чи повноважень ухвалювати рішення замість інших органів. Але через офіційні звернення, листи, комунікацію, нам часто вдається допомогти людям відновити свої права.

— Окрім Вас і Вашої команди, хто сьогодні в Києві системно займається питаннями доступності та безбар’єрності? Ми знаємо, що працює Рада безбар’єрності, є також Комітет доступності. У чому різниця між цими структурами?

— Рада безбар’єрності — це координаційний орган, який об’єднує представників міської влади, профільних департаментів, громадських організацій, людей з інвалідністю та консультантів із питань безбар’єрності.

Її завдання значно ширші, ніж може здатися на перший погляд. Рада займається всіма аспектами безбар’єрності — від фізичної доступності до освіти, інформаційних технологій, цифрових сервісів та комунікації.

Натомість Комітет доступності має більш вузький профіль і зосереджується насамперед на питаннях фізичної доступності міського простору — будівель, вулиць, транспортної інфраструктури та інших об’єктів.

Загалом відповідальність за доступність конкретного об’єкта несе його балансоутримувач. Водночас тут є важливий нюанс. На етапі проєктування та виконання робіт обов’язково здійснюється технічний нагляд. І виникає закономірне питання: чому деякі порушення залишаються непоміченими ще на цьому етапі?

На жаль, місто не має достатніх важелів впливу на організації, які здійснюють технічний нагляд. Якби існувала можливість оперативно реагувати на неякісну роботу або навіть позбавляти ліцензії тих, хто систематично допускає порушення, результат був би значно кращим.

Втім, я завжди наголошую: найкращий контролер — це сам користувач. Тому закликаю киян не залишатися байдужими. Якщо ви бачите порушення доступності, варто не просто обговорювати це між собою, а звертатися до міської влади, районних адміністрацій, фіксувати проблему та подавати офіційні звернення. Дуже часто саме завдяки таким сигналам вдається домогтися реальних змін і виправити недоліки.

ПОВНІСТЮ КРИТЕРІЯМ ДОСТУПНОСТІ ВІДПОВІДАЮТЬ ЛИШЕ 12 ІЗ 52 СТАНЦІЙ КИЇВСЬКОГО МЕТРО

— На останніх засіданнях Ради безбар’єрності багато говорили про транспорт і метро. Наскільки реально сьогодні людині на кріслі колісному користуватися київським метрополітеном? Адже навіть офіційно визнають, що не всі станції залишаються доступними.

— Так, це справді так. На сьогодні повністю критеріям доступності відповідають лише 12 із 52 станцій київського метро. На решті впроваджені окремі елементи безбар’єрності — тактильна навігація, звукові маячки, мнемосхеми при вході на станції. Але це лише окремі рішення, а не комплексна доступність.

Значною мірою проблема пов’язана з тим, що більшість станцій будувалися десятки років тому, коли вимоги безбар’єрності взагалі не враховувалися. Через особливості конструкції багатьох станцій сьогодні дуже складно знайти технічні рішення, які б забезпечили повноцінний доступ для всіх категорій пасажирів.

Особливо це стосується станцій глибокого залягання. У багатьох випадках встановлення ліфтів або інших підйомних механізмів є технічно складним і потребує значних фінансових ресурсів. Це колосальні витрати для міського бюджету.

Водночас є речі, які можна реалізовувати швидше. Наприклад, облаштування тактильної навігації. Поки що вона є не на всіх станціях, але, наскільки мені відомо, цього року метрополітен планує додатково обладнати тактильними елементами ще десять станцій.

Що стосується звукових маячків та систем сповіщення, то вони вже встановлені практично на всіх станціях метро.

ЦЬОГО РОКУ КИЇВ ОБЛАШТУЄ ВХІДНІ ГРУПИ ПІД ПОТРЕБИ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ У ПОНАД 150 ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ

— Ще одна важлива тема — адаптація житла під потреби людей з інвалідністю. Очевидно, що це складний процес. Але чи є приклади, коли таку роботу вдається зробити?

— У Києві діє міська цільова програма, яка передбачає облаштування доступності в багатоквартирних будинках. Якщо людина з інвалідністю, ветеран чи ветеранка, які пересуваються на кріслі колісному, звертаються із відповідною потребою, у будинку можуть встановити пандус або переобладнати вхідну групу, щоб забезпечити безперешкодний доступ до житла. Цього року запланували провести такі роботи у 150 житлових будинках.

Втім, найбільшим викликом залишається старий житловий фонд. Будинки, зведені десятки років тому, часто мають вузькі під’їзди, сходові клітини та інші конструктивні особливості, які суттєво ускладнюють адаптацію простору.

Ця проблема настільки серйозна, що я зверталася до Міністерства розвитку громад та територій із пропозицією напрацювати окремі рішення щодо розумного пристосування саме таких будинків. На жаль, отримана відповідь мене не задовольнила. Її суть зводилася до того, що якщо забезпечити доступність для людей, які користуються кріслами колісними, неможливо, то варто зосередитися на створенні умов для людей з порушеннями зору чи слуху.

Але ми розуміємо, що така відповідь не вирішує проблему. Тому питання адаптації старого житлового фонду для ветеранів і людей з інвалідністю залишається одним із найскладніших викликів, над яким ще потрібно системно працювати.

— Попри всі складнощі, Ви кажете, що приклади успішної адаптації житла все ж є. Можете навести кілька конкретних історій?

— Один із найкращих прикладів — Святошинський район. До депутатки Київської міської ради Олесі Зубрицької звернувся ветеран, який не міг самостійно потрапити до свого будинку. Ми разом виїхали на місце, оглянули ситуацію і побачили, що існуюче рішення фактично не працює: біля входу були лише два металеві швелери, а всередині під’їзду залишався сходовий марш.

Після цього голова району направив фахівців, які обстежили об’єкт і знайшли можливість встановити пандус, хоча окремого фінансування на це не було передбачено. У результаті облаштували рішення, яке влаштувало людину і зовні будинку, і всередині.

Ще одна історія — з Дніпровського району. До мене звернулася бабуся, яка самостійно доглядає дорослого онука з важкою формою ДЦП. Хлопець повністю залежить від сторонньої допомоги, а з віком переносити його сходами ставало дедалі важче. Жінка була змушена просити сусідів постояти біля крісла колісного, поки вона заносила онука до квартири.

Йшлося про стару п’ятиповерхівку з вузькими коридорами та сходовими маршами. Ми навіть розглядали це питання на Комітеті доступності. Після звернення до керівництва району вдалося знайти рішення. Воно не забезпечило повної самостійності пересування, але суттєво полегшило жінці можливість виводити онука на вулицю та возити його на реабілітацію.

— Чи завжди кияни з розумінням ставляться до робіт, пов’язаних із створенням доступності? Адже часто це означає певні зміни у дворі чи будинку, які можуть подобатися не всім мешканцям.

— На жаль, не завжди. Саме тому я на початку нашої розмови наголошувала, що безбар’єрність — це не про окрему категорію людей. Це про кожного з нас. Звичайно, є багато людей, які ставляться до таких змін із розумінням і підтримкою. Але є й ті, хто не усвідомлює, навіщо вони потрібні.

Наприклад, мешканці можуть бути незадоволені обрізкою гілок дерев, хоча прекрасно знають, що в цьому будинку живе ветеран або ветеранка з порушенням зору. Для такої людини низькі гілки становлять реальну небезпеку і можуть призвести до травмування.

Бувають і ситуації, коли люди виступають проти перенесення клумби, необхідного для встановлення пандуса. Тобто комфортний доступ людини з інвалідністю до власного будинку для когось виявляється менш важливим, ніж звичне розташування елементів благоустрою.

На жаль, такі випадки трапляються. І вони ще раз доводять, що безбар’єрність — це не лише про інфраструктуру чи будівельні норми. Це також про готовність суспільства розуміти потреби інших людей і шукати рішення, які дозволять кожному почуватися повноцінною частиною громади.

КИЇВ ПЕРШИМ В УКРАЇНІ ЗАБЕЗПЕЧИВ ДОСТУПНИЙ СЕРВІС 1551 ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ

— Сьогодні дедалі більше міських сервісів переходять в онлайн. Наскільки вони адаптовані для людей із порушеннями зору чи слуху?

— Насправді тут є чим пишатися. Наприклад, мобільний застосунок «Київ Цифровий» сьогодні повністю адаптований для людей із порушеннями зору.

Для мене це особливо важливий проєкт, тому що я була серед тих, хто ініціював це питання. І, відверто кажучи, на початку навіть не була впевнена, що реалізувати таку ідею вдасться настільки швидко.

Спочатку ми провели вебінар, обговорили потреби незрячих користувачів. Потім я звернулася до керівництва Департаменту інформаційно-комунікаційних технологій. І фактично відповідь була дуже проста: «Не проблема, тільки покажіть, що саме потрібно зробити». Після цього відбулося кілька робочих зустрічей із фахівцями, були напрацьовані рішення, і сьогодні застосунок став доступним для людей із порушеннями зору.

Особливо приємно було отримувати відгуки від самих користувачів. Люди розповідали, наскільки зручніше стало користуватися сервісом і наскільки важливо для них бути включеними в цифрове життя міста.

Є позитивні зміни і для людей із порушеннями слуху. Наприклад, через міський контактний центр 1551 вони можуть самостійно залишати звернення. Наскільки мені відомо, подібної можливості наразі немає в жодному іншому місті України.

Крім того, медичні заклади та ЦНАПи співпрацюють з Українським товариством глухих і можуть забезпечувати переклад жестовою мовою онлайн. Раніше людині з порушенням слуху потрібно було спочатку знайти перекладача, домовитися з ним, а вже потім записуватися до лікаря та йти на прийом. Сьогодні цей процес значно простіший.

Звичайно, проблеми ще залишаються. Насамперед це нестача перекладачів жестової мови, адже багато фахівців виїхали за кордон. Також іноді виникають технічні труднощі — наприклад, через нестабільний інтернет або недостатню обізнаність працівників щодо використання таких сервісів.

Втім, загалом цифрова доступність у Києві поступово розвивається, і це один із тих напрямків, де зміни вже сьогодні відчувають тисячі людей.

ВСЕ БІЛЬШЕ СТОЛИЧНИХ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ СТАЮТЬ ДОСТУПНИМИ

— Навіть культурна сфера останніми роками робить серйозні кроки в напрямку доступності. Наприкінці травня Молодий театр долучився до переліку закладів, які проводять вистави з перекладом жестовою мовою. Але загалом такі практики в Києві існують уже не перший рік?

— Справді, з 2026 року вистави з перекладом жестовою мовою запровадив Молодий театр. Але це далеко не перший подібний приклад у столиці.

Наприклад, Театр на Печерську забезпечує переклад жестовою мовою ще з 2024 року. Причому йдеться не про окремі постановки, а практично про весь репертуар театру.

Також із 2024 року такі практики впровадив Київський національний академічний театр. А ще раніше, з березня 2023 року, там почали проводити вистави з аудіодескрипцією та можливістю тактильного ознайомлення з декораціями для людей із порушеннями зору.

У Київському академічному драматичному театрі на Подолі вистави з перекладом жестовою мовою та аудіодескрипцією також проводяться з 2024 року.

Тобто це вже не поодинокі акції і не заходи, приурочені виключно до Тижня безбар’єрності. Ми бачимо системний рух культурних закладів у напрямку доступності, і це дуже позитивна тенденція. Адже право на культурне життя має бути доступним для кожного, незалежно від фізичних особливостей чи стану здоров’я.

Читайте також:

Безбар’єрність створюється лише спільними зусиллями, — Марина Хонда

Ірина ГЛАВАЦЬКА, «Вечірній Київ»