Українці навчилися жити на різних перехрестях, де вирував вітер змін та невизначеності, — інтерв’ю з Юлією Лапутіною

У травні у видавництві «Колесо життя» вийшла книга Юлії Лапутіної «Перехресники. Покоління на перехресті», присвячене поколінню, що народилося та виросло на зламі епох, коли розпався радянський союз та постала незалежна Україна.

У книзі авторка не лише розповідає про власний досвід, а й здійснює соціокультурне та психологічне дослідження шляху українців від занепаду
радянської диктатури до великої війни за свободу.

Видання розкриває етапи становлення особистості та нації через призму досвіду
авторки: від формування характеру в затишних київських двориках, де вона ще
дитиною виборювала право бути українкою, до складних випробувань роботи в контррозвідці 90-х та 2000-х років.

У розмові з «Вечірнім Києвом» Юлія Лапутіна поділилася історією написання книги, як формувалася її ідентичність, як вдалося зробити кар’єру в контррозвідці, що вирізняє українців та як зберегти своє «ядро смислів».

— Розкажіть як виникла ідея написати книгу? Чому вас важливо було поділитися своїми думками, розказати про свій досвід та який меседж насамперед хотілося донести читачам?

— Ідея написати книгу виникла насправді досить давно. У своєму житті я завжди черпала натхнення у своїй родині, батьках, дідусях, бабусях. Вони були надзвичайно яскравими особистостями, з дуже глибоким внутрішнім світом, який передавався іншим з усією можливою добротою та щирістю. Їхні життєві історії та долі зовсім різні, але усіх об’єднувало почуття, що саме любов може врятувати світ.

Тож вперше мені захотілося написати книгу про нашу родину, але не суто біографічну, а з цікавими історіями, перипетіями подій, особливостями відносин. І навіть років 10 тому почала робити невеличкі нариси. Ділилася ними зі своїми друзями, під час обговорення багато з них пропонували мені написати ширшу книгу, яка б охоплювала вже і моє життя.

Ретроспективно подивившись на події та процеси в історії сучасної України, у яких мені довелося брати участь, ту усвідомивши, що переважна більшість з них була доленосною для нашої країни, безмежна любов до якої завжди була невід’ємною частиною світогляду нашої родини, я все ближче підходила до рішення писати книгу. Але на заваді весь час ставала дуже велика зайнятість, відсутність достатнього часу для написання. І ось раптом у мене з’явилося невеличке умовно вільне вікно в декілька місяців, саме тоді, коли я проходила усі необхідні перевірчі процедури для мобілізації до лав Служби безпеки. Я зрозуміла, що саме зараз потрібно сідати за комп’ютер та писати свою книгу.

З моменту виникнення вперше ідеї багато років тому до прийняття рішення вже зараз про написання, меседж, який хотілося б донести людям, майже не змінився: українці у всі історичні часи, які наповнені буремними подіями, імперськими впливами, загарбницькими війнами проти нашої нації, репресіями, тортурами, Голодомором, навчилися жити на різних перехрестях, де вирував вітер змін та невизначеності.

Саме ми — нація, яка через силу внутрішнього світогляду, в основі якого живе воля, гідність та любов, маємо перетворити це вміння жити на перехресті у власний потенціал. Так не вміє ніхто інший. Але для процвітання нашої держави та нації ми маємо ці перехрестя модерувати та прокладати унікальні власні шляхи для суспільного розвитку, задавати стандарти іншим, цінуючи своє.

— Цікаво, як проходив сам процес написання книги. Скільки часу це зайняло? Чи орієнтувалися на якісь зразки щодо структури, оформлення, подачі?

— Книга писалася швидко, рядки стрімко лягали на вордівську сторінку у комп’ютері, перетворювалися на розділи. Це для мене був зовсім новий, але надзвичайно приємний процес. Писала годинами, день за днем, як тільки виявлявся вільний час — бігла до компа. Усі вихідні жила «Перехресниками», іноді зачитувала уривки родині, ми згадували події, обговорювали.

На це пішло до 4-х місяців. Кажуть, що для обсягу книги це швидко. Але мені здається, що від ідеї, задуму, роздумів про структуру, вибору епізодів з життя, які б хотілося описати, пройшло багато років.

Це справді нагадує процес народження дитини. Взагалі-то творчість для мене виявилася надзвичайно цікавою пригодою, до якої хочеться повертатися.

— Ви народилися та виросли в Києві, який в той час не був україноцентричним, працювали в органах. Загалом, в ті часи українськість не була трендом, навпаки. Розкажіть, як до вас прийшло усвідомлення своєї ідентичності та як вдавалося її зберегти?

— У формуванні особистості родина відіграє найбільшу роль. В період мого дитинства україноцентричність придушувалася та замовчувалася. Але, якщо в публічних просторах про неї не говорилося, то це зовсім не означає, що її не було. Звідки тоді у мене, 4-річної дівчинки на новорічному святі в дитячому садку, який знаходився в самому центрі Києва, біля Майдану, виникло бажання вдягнути костюм українки, а не традиційного для радянського союзу образа сніжинки або зайчика. Ми, в тому числі завдяки збереженню ідентичності в родинах, вистояли у боротьбі за незалежність та свободу. Про це теж ідеться в книзі.

Мій батько народився 24 серпня. В той день у 1991 році у нашому маленькому дачному будиночку на Русанівських Садах зібралися друзі моїх батьків. Вони всі були з різних сфер діяльності, свого часу їх об’єднав спорт і згодом хлопці-борці вільного стилю продовжили дружити родинами. Я майже нічого від них не чула про україноцентричність. Але їх реакція на те, що з чорно-білого телевізора в день народження мого батька проголосили про Незалежність України, була неймовірна. Це були емоції нереального щастя від події, яка, як виявляється, була ними очікувана.

І потім я вже почула від них багато їхніх родинних історій про репресії, Голодомор, заслання в тюрми. Вони берегли нас, покоління перехресників з вірою, що настане час і Україна буде вільною. А батько тоді сказав: «Друзі, я знав, коли народитися. Мене вже не буде, а Україна буде завжди. І ви будете завжди святкувати цей день».

— У своїй книзі ви детально описуєте «перехресників» — покоління, яке виросло на зламі епох. У чому його особливість?

— Це покоління справді унікальне, адже воно пройшло крізь масштабні світоглядні перехрестя. Найбільший дар нашого покоління — це генетична пам’ять. Це жага до волі та прагнення створити власну державу, які передалися нам від пращурів. Цей внутрішній код не змогли знищити ані репресії, ані голодомори, ані тоталітарна пропаганда. Саме ця пам’ять свого часу привела до того, що навіть комуністичний парламент проголосував за Декларацію про незалежність України. Гасло «Україна понад усе» — це код нашої нації.

Щодо тягаря, то для нашого суспільства це комплекс меншовартості, який ми долали десятиліттями. Довго лунали маніпулятивні тези, мовляв, ми ще молода держава, яка тільки формується. Але ми відбулися як нація вже багато сторіч тому і маємо повне право голосу в геополітиці. Сьогодні, заявляючи про себе проактивно, ми цей тягар остаточно скидаємо.

— Хочеться трохи поговорити й про гендерну тематику. Ви починали свою кар’єру в часи, коли жінкам важко було пробитися на керівні посади, особливо в таких специфічних сферах, як контррозвідка. Наскільки, на вашу думку, змінилася ситуація та ставлення сьогодні та які ще перепони є?

— Коли я прийшла в контррозвідку оперативним співробітником, у мене не було думки кудись пробиватися. Я опановувала цю справу і все більше ловила себе на думці, як вона мені подобається і як вона важлива для безпеки країни.

Можливо мені пощастило, що в мене були фахові, мотивовані, «заряджені» на результат колеги та керівники, які неодноразово доводили, що має значення в першу чергу результат роботи, а не стать працівника. Планка фаховості була дуже високою. Треба було їй відповідати. Була здорова змагальність, маже як в спорті. Це створювало природну конкуренцію і надихало.

Потім був досвід переходу в оперативно-бойовий підрозділ в «Альфі», де поєднувалися спортивні та оперативні навички, треба також було відповідати критеріям, які досить серйозні, опановувати нові військові дисципліни. І на такій роботі люди проявляють себе такими, які вони є. У нас тоді був неписаний культ справжності. Ті, хто «петляв», не були у повазі, навіть, коли їх підвищували по посаді та вони займали певні керівні позиції.

На жаль, так було не завжди. Але таке загартування дало мені можливість фактичної кристалізації у своїй особистісній сфері так званого ядра смислів та цінностей, яке дозволило мені в у більш буремні, неоднозначні часи в історії нашої Служби продовжувати практикувати чесноти, які ці цінності передбачають. Це складно, іноді на межі можливостей, в першу чергу психологічних. Тому що я з початку своєї служби працювала по найбільш ризикованим, але важливим пріоритетам — по протидії російським спецслужбам та впливу рф на безпекову ситуацію в Україні. А були часи, коли вплив цих спецслужб на нашу відчувався все більше і більше у різних формах. І тут для мене важливим було знову не кудись пробиватися, а триматися на позиції, яка допомагала вплинути на процеси в потрібному для України напрямку.

І це далеко не завжди вдавалося, адже саме в часи, коли проросійські сили активізувалися в Службі саме гендерне питання було аргументом скорочення моєї керівної посади. Коли керівник прямим текстом каже, що вони на нарадах не можуть лаятися матом, їм незручно приймати рішення, бо при жінці не можна гарячо висловитись. Найцікавіше, що для найвищого керівника цей аргумент стає прийнятним і моя посада скорочується. А основна причина залишається поза увагою. Ніхто з них не згадує, що основним аргументом була моя незгода з передачею в Крим великої партії зброї та спеціального обладнання за півтора року до анексії півострова. А також моя заборона присутності російських інструкторів з їхніх спецпідрозділів на нашому навчальному полігоні.

Після Революції Гідності та з початком АТО мені запропонували стати одним з керівників Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, очолити оперативну контррозвідувальну групу та вирушити в район проведення Антитерористичної операції. Звісно я погодилася, для мене це в першу чергу було високою відповідальністю та усвідомленням можливості зробити корисну для України роботу.

Це дуже важливий етап мого професійного життя, де ця керівна позиція надала мені можливість реалізувати багато активних заходів з документування злочинів рф, притягненню до відповідальності осіб, які діяли на шкоду національним інтересам України. Це також дало можливість усвідомити актуальність змін підходів спецслужби до комунікації з людьми, з громадянським суспільством, яке підтримує Україну. Фактично цей досвід показав, що безпека країни та держави напряму залежить від рівня взаємної довіри громадян та представників сектору безпеки, адже безпека країни — наша спільна цінність.

Сьогодні ми бачимо, що можливості залучення жінок до військової сфери значно збільшилися. На бойових посадах у різних підрозділах служать на рівні з чоловіками набагато більше жінок, ніж це було, наприклад, у 2014 році, розширено перелік військових спеціальностей, на яких можуть служити жінки.

Разом з цим, інерційність стереотипного мислення все ж існує. І це проблема не тільки у війську, це проблема загалом суспільства. У війську це також проявляється в тому, що, не дивлячись на велику кількість жінок в армії, на керівних посадах їх значно менше. При чому тут йдеться не про самоціль — збільшити чисельність жінок-керівників. Мова про розширення можливостей жінок, які проявили свої лідерські якості та спроможності до управлінської ланки.

— Ваші спогади про роботу в Криму у 90-х роках сьогодні звучать як попередження, яке тоді, на жаль, почули не всі. Який головний урок ми маємо винести з того періоду?

— Тоді в державному управлінні ще панувала пострадянська інерція. Багато хто був упевнений, що Росія ніколи не нападе фізично. У 90-х першу спробу бліцкригу в Криму вдалося зупинити завдяки рішучим діям керівництва СБУ, зокрема Євгена Марчука, та безпекового сектору.

Головний урок полягає в тому, що країна повинна мати потужний державний імунітет. Якщо у держави немає імунітету, її вражають усі можливі віруси. Цим імунітетом є сектор безпеки й оборони, а його ключовим мотором — Служба безпеки України. Не можна допускати інфільтрації агентури чи людей ворожого впливу в спецслужби чи економіку. Ворог завжди намагатиметься туди проникнути. Керівництву держави важливо не зволікати з аналітичними доповідями, навіть якщо вони не відповідають чиїмось суб’єктивним гіпотезам.

Росіяни свого часу припустилися доктринальної помилки, повіривши власній пропаганді, що «Київ впаде за три дні», бо взагалі не усвідомлювали, чим є українська нація. Ми ж маємо зміцнювати правоохоронні органи, спецслужби та будувати партнерство між державою і суспільством. Безпека країни не може будуватися на примусі, як у тоталітарних режимах.

— Ви досліджуєте феномен «горизонтального об’єднання» українців. Чому це виявилося ефективнішою за ворожу вертикаль?

— Нашу самоорганізацію та мережецентричність ще довго вивчатимуть наукові інститути по всьому світу. Українці традиційно історично не люблять будь-яку владу, і для цього є об’єктивні причини: століттями влада нам нав’язувалася згори чужими імперіями. Їхні намісники просували політику, яка кардинально суперечила нашій волелюбності. Як тільки з’являється загроза тоталітаризму, як це було за часів Януковича, суспільство миттєво об’єднується по горизонталі й скидає таку владу.

Єдина влада, яку ми сприймаємо відносно нормально, — це місцеве самоврядування в громадах, де лідера можна обрати й контролювати. Горизонтальні зв’язки та партнерство між регіонами працюють набагато краще, ніж безапеляційні вказівки згори, коли «верхівка» не знає, що відбувається в полі. Державним органам просто необхідно враховувати цю ментальну особливість, розвивати прозоре місцеве самоврядування та приватно-державне партнерство. Це наш шлях до загальнонаціональної стійкості.

— Як, на вашу думку, нам вийти переможцями та не втратити себе?

 — Російсько-українська війна — це продовження багатовікового намагання Росії поглинути наші сенси, ідентичність та волелюбність. Мілітарна перемога, звільнення територій чи відбудова інфраструктури — це конкретні завдання, які можна спрогнозувати в часі. Проте у цій семантичній війні ворог націлений на знищення нашого «ядра смислів».

Якщо ми втратимо ці сенси, які надихають нас жити, боротися та створювати конструктивне майбутнє, їх не вдасться відновити у короткостроковій перспективі. Тому головне завдання — плекати й зберігати своє «ядро смислів», і українська література та книга відіграють у цьому визначальну роль.

— Кому насамперед, на вашу думку, варто почитати книгу та чому?

Насправді вона для широкого кола читачів. І звісно, для перехресників, покоління на перехресті, для мого покоління. Для тих, хто осмислює своє життя, любить Україну, любить читати, відчуває потребу у творчому спілкуванні, хоче знайти у цих сторінках відлуння своїх думок, єдність поглядів.

Для тих, для кого відомий кожен кущ у Печерських двориках, хто зустрічав у нічному Маріїнському парку навесні великих сов, хто бігав пробіжки ранком в парку Шевченка та купляв морозиво біля Бессарабки, любив бублик з молоком з магазину на Хрещатику, для кого Центральний гастроном — це мікс запахів сирів, ковбас, солодощів та газованки. Для тих, хто проводив літо на Трухановому озері, катався на кораблику від Русанівської набережної до Русанівських садів, хто знає, як пахне бузок у Ботанічному саду, хто пам’ятає Зелений театр та відкритий басейн на стадіоні «Динамо».

Для тих, хто всього цього не пам’ятає, але знає, що таке київська перепічка, День Києва з його чисельними активностями до війни у 2014 році, хто продовжує зустрічати схід сонця після випускного на набережній Дніпра, хто не застав будівництва на лівому березі, а народився там і думає, що так було завжди.

Юлія Лапутіна — друга жінка-генерал в історії незалежної України. Вона здобула
педагогічну та юридичну освіту, є кандидаткою психологічних наук. Була
професійною спортсменкою. Її кар’єра у спецслужбах розпочалася у 1992 році в
підрозділі контррозвідки СБУ. Згодом вона стала однією з перших офіцерів
спецпідрозділу «Альфа», у складі якого в 1994 році брала участь в операціях із
придушення сепаратистського путчу в Криму.

З початком російської агресії у квітні 2014 року Лапутіна у складі першої
об’єднаної групи СБУ висадилася на Краматорському аеродромі, який
перебував в облозі. Вона займалася розвідкою, контррозвідкою, протидією
інформаційним загрозам, налагодженням зв’язків із місцевими активістами та
вела перемовини, що дозволило уникнути штурмів українських позицій. Також
вона ініціювала інформаційні кампанії, зокрема радіозвернення до мешканців
окупованого Краматорська та акцію «Краматорськ — це Україна», що згодом
поширилася іншими містами Сходу.

У 2020 році Юлія Лапутіна отримала звання генерал-майора, ставши другою
жінкою-генералом в історії незалежної України. З 2020 по 2024 роки вона
очолювала Міністерство у справах ветеранів України та була членом РНБО.

Замовити книгу можна за посиланням.

Читайте також:

• «Нині величезний фокус на всьому українському»: Сергій Чудаєв про театр під час війни та гастролі Європою. Від благодійних концертів у Києві до турів у Лондоні, Дубліні та Амстердамі — український театр сьогодні не просто виживає, а шукає своє місце у світовому культурному просторі.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»