Затертий герб Мазепи та пожертва простого козака: у Києві триває виставка унікального золотарства
У другій половині XVII–XVIII століть Гетьманщина пережила культурний розквіт: розвиток золотарства й архітектури зробив церковне меценатство важливим способом національного самовираження, поєднавши візантійську спадщину із західними стилями.
На початку травня у Скарбниці Національного музею історії України розпочалася масштабна виставка «Коштовний спадок Козацької України», де представлені 27 оригінальних творів українського золотарства другої половини XVII–XVIII століть — доби розквіту Гетьманщини та панування стилю бароко.
На думку істориків, ця епоха стала символом масштабного культурного розквіту, коли Гетьманська держава через масове зведення храмів, розвиток друкарства, іконопису та золотарства заявила про свій європейський вектор.
Усі експонати є унікальними меморіальними речами та пожертвами до храмів від представників різних верств суспільства: від вельможних гетьманів до простих козаків і містян. Особливої атмосфери події додає й те, що виставка експонується в історичній бароковій будівлі, зведеній видатним українським будівничим Степаном Ковніром у 1744–1746 роках.
«Вечірній Київ» завітав до Скарбниці, де поспілкувався з куратором проєкту, начальником науково-дослідного відділу музею Юрієм Полідовичем, щоб детальніше дізнатися, які таємниці приховує козацьке срібло та чому українське бароко — це про любов до життя, а не про суворий аскетизм.
Козацька Україна — це період від повстання Богдана Хмельницького у 1648 році й до ліквідації полкового устрою та козацьких інституцій наприкінці XVIII століття. Це був час, коли народжувалася модерна українська ідентичність. І фіксувалася вона не лише в універсалах чи на картах німецьких картографів (як-от знаменита карта Йоганна-Баптиста Гоманна, де Лівобережжя та Правобережжя чітко позначені як «Україна — земля козаків»).
«Ми побудували експозицію так, щоб детально розповісти про епоху Козацької України через конкретних людей, — розповідає Юрій Полідович. — За цими предметами стоїть чіткий зріз усього тогочасного суспільства. Тут є дари гетьмана Івана Мазепи, представників генеральної старшини, полковників (яких за сучасними мірками можна порівняти з керівниками областей), сотників, ченців і навіть простих козаків та містян. Інколи імена цих людей збереглися лише завдяки вкладним написам на сріблі».
Таємниця Дігтярівських шат: як метал перехитрив імперську цензуру
«Саме до Дігтярівки Мазепа часто приїздив молитися на початку 1700-х років, коли ухвалював доленосне й надскладне рішення — розірвати союз із Московією та залучити у союзники шведського завойовника Карла XII. За легендою, саме в цьому селі й було підписано перші угоди», — розповідає науковець.
Після того, як Мазепі московська церква оголосила анафему (відлучення), імперська влада методично нищила будь-які згадки про нього. Як же вижили ці шати з гетьманським гербом?
«В імперські часи до сакрального мистецтва все ж ставилися трохи шанобливіше, ніж до політиків, — пояснює Юрій Полідович. — Мазепинський герб знизу окладу не знищили повністю. Його акуратно вирівняли молоточком, а зверху наклали іншу металеву пластину. На подібних шатах, що також зберігається в нашому музеї, на це місце прикріпили пластину з російським двоголовим орлом. Але метал зберігає пам’ять не гірше за рукописи — сьогодні ми чітко бачимо, чий це насправді вклад».
Від «правої руки» гетьмана до козака з Решетилівки
Виставка наочно демонструє неабиякі таланти українських майстрів, які тривалий час творили у власному, автентичному стилі, поки з кінця XVIII й у ХІХ столітті його остаточно не витіснив уніфікований московський канон.
«Поруч із розкішним великим Євангелієм у срібному окладі від генерального обозного Івана Ломиковського (помічника і „правої руки“ Мазепи) можна побачити значно скромніший потир генерального осавула Федора Лисенка, помічника гетьмана Данила Апостола. Ця сакральна чаша з села Осьмаки на Чернігівщині нагадує, що Федір Лисенко не мав значних маєтностей, але мав велику родину. До слова, він є прямим прадідом нашого видатного композитора Миколи Лисенка», — зауважує Юрій Полідович.
Але найбільше вражає те, що шедеври золотарства замовляла не лише тогочасна вельможна еліта. Один із найцінніших експонатів виставки — унікальний напрестольний хрест надзвичайно тонкої роботи відомого майстра Федора Левицького.
«Цей хрест купив або замовив звичайний козак Решетилівської сотні Полтавського полку Павло Шкурупій разом із дружиною Анастасією, — каже куратор. — Вони збирали гроші, їхали до Києва до іменитого золотаря, щоб привезти цей шедевр у свою містечкову церкву. На раменах хреста — ціла євангельська розповідь про хресний шлях Христа та філософська притча в образах: янгол із лавровим та терновим вінцями. Це символ слави й страждань. Своєрідна проекція на долю людини: чим славніший і складніший твій шлях, тим більше страждань ти маєш витримати, щоб пройти його гідно».
«Бог серед нас»: філософія українського бароко
Розглядаючи піддони масивних свічників, помічаєш дивну особливість: вони буквально всіяні бурштином, рослинними орнаментами та важкими гірляндами з фруктів. Юрій Полідович пояснює, що в цьому і криється головний сенс українського бароко, яке ми запозичили з Європи й переклали на власну мову, поєднавши з давньоруськими традиціями.
- Ренесанс шукав діалог між небом і землею.
- Бароко заявило: «Бог тут, серед нас. Він чує нас і любить такими, якими ми є — не ідеальними, а звичайними, земними».
Усі ці гірлянди фруктів, янголи та золото на виставкових предметах — це маніфест достатку, спокою та радості життя. Після років козацьких воєн та Руїни люди нарешті прагнули стабільності, знаходячи діалог із Богом через земну красу.
Зруйновані київські храми та скарби Подолу
Окрему залу виставки присвячено монастирям, серед яких три київських: Києво-Печерська лавра, Видубицький Свято-Михайлівський та Свято-Микільський Пустинний монастир (останній був повністю зруйнований радянською владою у 1930-х роках).
Серед унікальних експонатів — дарохранительниця з Видубицького монастиря. На ній, поруч із Христом, розташовані фігурки святого Георгія та архангела Михаїла — святих воїнів, які відображають козацьку традицію вшанування патронів війська і Києва. Також тут представлено потир 1644 року, пов’язаний з ігуменом Ісаєю Трофимовичем — першим ректором об’єднаної Києво-Братської і Лаврської школи, з якої згодом виросла Києво-Могилянська академія.
Більшість цих предметів вижила завдяки мужності українських музейників. У 1922 році радянська влада під приводом боротьби з голодом оголосила тотальну реквізицію церковних коштовностей. Близько 85–90% цінностей вивезли до Харкова, а звідти — до Москви. Срібло та золото масово переплавляли. Лише після численних звернень українським музейникам (зокрема, Данилу Щербаківському) дозволили поїхати до Москви й буквально відібрати частину предметів, довівши їхню історичну цінність. Так речі повернулися до Києва, пережили Другу світову війну і дійшли до нас.
Історія продовжує жити безпосередньо у виставкових залах. Юрій Полідович згадує зворушливий випадок:
«На відкриття прийшла жінка, киянка. Вона виросла на Подолі, у будинку, який стоїть на місці зруйнованої більшовиками церкви Бориса і Гліба. І раптом на виставці вона бачить срібну дарохранительницю — вклад містянки Параскеви Кондратьєвої саме до цієї, її рідної церкви! Для відвідувачки це стало неймовірним відкриттям: її храм не зник безвісти, його найцінніша частина жива. Оце і є той живий коштовний спадок, заради якого варто приходити до музею».
Виставка «Коштовний спадок Козацької України»
Коли: до 1 січня 2028 року, до часу відновлення постійної експозиції.
Де: Скарбниця Національного музею історії України, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 12
Вартість квитків: 200 грн (повний), 100 грн (для школярів, студентів та пенсіонерів)
До теми: У Києво-Печерській лаврі показали речі Івана Мазепи та його сучасників.
Тетяна АСАДЧЕВА, Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»